Століття Якова - Лис Володимир Савович. Страница 28

   Солтис запропонував Зосі роботу у гмінному керунку: діловодом, бухгалтером, а хочете, пані, — вчителькою у місцевій школі. Зося відмовилася. Сказала, що хоче присвятити життя роботі при землі й вихованню майбутніх дітей. Вона вже вагітна, а тому навряд чи змогла б продуктивно працювати.

   Солтис провів її до дверей чого не дозволяв собі з жодним місцевим мешканцем, навіть з найбагатшими.

   Зося вийшла надвір. їй хотілося плакати, і воднораз було легко на душі.

   То було взимку. Рипів сніг під її валянками. Пливли в небі важкі сірі хмари. От-от мав знову піти сніг, а то й початися завірюха.

   Зося вирішила завернути на пошту, за яку правила маленька кімната при управлінні. Вона не помилилася — її чекав лист. Як виявилося, чекав уже два дні. Лист був від матері, бо, крім матінки, ніхто й не знав, де зараз вона мешкає.

   Лист був відповіддю на листа, якого відправила місяць тому. Зося розірвала конверта, дістала чималий білий аркуш і прочитала одне-єдине речення: «Nasza corka Zofia nie zyje»^[15]. Вона, очевидно, пополотніла, бо дівчина з пошти, що вручила їй листа, запитала, чи не треба подати води.

   — Нє, дзенькую, — сказала Зося і вийшла з поштової кімнатки.

   8

   Вони так і лишилися жити в тій хаті. Коли Яків заїкнувся про те, що хоче побудувати свою, нову, Параска влаштувала ціле голосіння: «Ци ж ми цим не вгодили, ци ж ми вам такі та бридкі, що хочете нас пукєнути?»

   Зося несподівано підтримала маму Параску, і до хати прибудували ще одну кімнату. Тим більше, що Гаврилко на той час пішов до війська, де збирався й зостатися.

   Час сільського життя для Зосі розтікався і був нестерпно довгим. Вона, як могла, рятувалася од нього: роботою, пліткуванням із новими подругами, сварками з сусідами, а найбільше — дітьми, доглядом за ними: підтиранням носів, турботою про нагодування й кожен крок, розказуванням казок і різних історій, почутих в селі й знаних ще з давнього власного дитинства.

   Через п’ять літ після випровадин на службу Гаврилка у вересні тридцять дев’ятого до війська знову пішов Яків. Стояла така ж рання осінь, як і в час народження першої доньки. Тепер їх було три: Парасочка, Софійка-Зосечка і найменша — Уляночка, яку Зося-старша тримала на руках. Назвати так доньку запропонувала, знову ж таки, Зося. Дивні стосунки склалися у неї з Улянкою-старшою, хрещеною мамою Улясі.

   Дізнавшись, яка пані приїхала до її коханця-коханого, Улянка таки вже на другий день забігла до них. Оглядала вбрання гості-нареченої, цмокала, ойкала, жартувала, розпитувала.

   — Ну й кралечку відхопив, — сказала Якову на прощання. — Тико, здається, то не твоя птаха.

   — Яка вже є, — сказав Яків.

   На той час в Улянки народилася донька. Мав підозру Яків, що також його. Але те не вельми радувало. Ци той Тиміш сам ни може, думав спересердя.

   А Улянка стала навідуватися регулярно. То за тим, то за тим прибіжить, хоч і жила теперка не вельми близько. Якова майже не помічала. Вдавала, що не помічає? Любила поговорити з Зосею. І якось так вийшло, що подружилися вони. Яків уже не так, щоби й здивувався, коли Улянка на Великдень у гості запросила. Обох їх.

   — А як же Тиміш? — тільки й спитав.

   — Обоє просимо, — сказала Улянка зі сміхом, що сидів ув очах.

   Вони не пішли, али Улянка з Тимошем прийшли до батьків. Й Улянка мовби ненароком зновика забігла. Ходіте та ходіте, сусідоньки. До моїх батьків, посидимо, погомонимо.

   — Чому ти не хочеш іти? — спитала Зося. — Чи то було твоє кохання?

   — Дружили в дітоцтві, — якомога байдужіше відказав Яків.

   — Тоді ходімо?

   Тиміш, на диво, зустрів їх привітно. Як і Улянка, як і Федотиха з Федотом.

   То була дивина, якої Яків був не годен збагнути. В хаті гралися й двійко дітей — хлопчик Іванко і дівчинка Устиночка. Серце в Якова зайшлося: його, його риси поряд з більш несміливими, Улянчиними, видніються в обох дітях. Нє, тико в Йвасьові. Він відвернувся.

   Зося щебече до дітей, ще змішуючи українські слова з польськими і показуючи на свій добре видний живіт, казала, що ось і в них скоро буде така красунечка. Донечка. Донечка. А сина вона Якову подарує потім.

   Все ж проте, що вони були коханцями, Улянка ще десь через рік сама розповіла Зосі.

   Зося тоді вернулася з походеньок від нової подруги темна, мов хмара. Коли Яків спитав, що сталося, закричала:

   — Ти питаєш, що сталося? Тая дєвка, тая Уляська, була твоєй коханкою? Любилися, аж пер’є летало, так?

   Вона раптом схопила якогось дрючка й уперіщила чоловіка по плечах. Яків сахнувся і вибалушив очі. Жінка, яка пройшла Крим і Рим, дорікала йому за його давнє кохання!

   А Зося кинулася до нього й почала, як уже бувало, бити кулачками по плечах й навіть дряпнула по лиці й шиї, губи зачепила.

   — То ти, кур..., ще мені дорікатимеш?

   Закричав, не тямлячи себе. Зося ж розлюченою тигрицею продовжувала дряпатися. Він схопив її за руки, міцно стис, а тоді нагнув і задер спідницю. Зблиснули округлі звабливі сідниці, які він так любив. Але цього разу Яків схопив якусь галузку й став хльоскати по тих сідницях. Зося закричала не своїм голосом. На крик вибігла свекруха. Залементувала й собі: що ти робиш, гаспиде окаянний? Відчувши підтримку, Зося зарепетувала ще дужче й залаялася по-польськи. О, вона вміла лаятися — затяжно і смачно!

   Яків ще раз шльопнув її по тій дупці, яку хотілося поцілувати, сплюнув і пішов до хати. Жінки трохи ще полементували, поойкали, а тоді Зося зайшла і, наче нічого й не було, поставила на стіл банячок з борщем. Тільки перш, ніж вийти, спитала:

   — Невже тая дєвка догоджала тебе лєпше, чєм я?

   — Твою матір, — лайнувся було Яків, але тут його став розбирати сміх.

   А що в роті бульба була, то мало не вдавився.

   А Зоська вже коло порогу обернулася:

   — Пойду до жида, куплю зельонки. Сам і змастиш вечором рани на моей дупі.

   Як не дивно, дружба між Зосею і Улянкою не припинилася, а стала ще тіснішою. І був навіть випадок, коли Тиміш та Улянка в них гостювали. Тиміш вийшов було попалити, а за ним і Зося. їх не було довгенько. Та, виглянувши у вікно, Яків побачив — прямують обоє до гайку. Того гайку, що за їхнім городом, де вони з Улясею не раз зустрічалися.

   Улянка теж підійшла до вікна. Торкнулася його плеча.

   — І як тобі цеї голубочки? Бач, куди посагонили^[16]...

   Яків стрепенувся, штовхнув щосили Улянку, вибіг на двір. Жінка кинулася за ним, схопила за руку.

   — Стій, навіжений! Хай собі йдуть. Ци заздро стало? Не кипи. Може ж, мій Тиміш і тобі синка змайструє, як ти мені.

   — Сука! Всі ви суки!

   Яків відштовхнув Улянку і кинувся бігти. Лють і гнів застилали йому очі. На краю, коло рова, навіть упав. Звівся, вилаявся, кинувсь до містка.

   Тиміш і Зося стояли посеред гайка. Тиміш щось їй розказував, показуючи на маленький струмочок, що перетинав гайок. Вони його не помітили. Яків спинився, відчув, як палають щоки.

   «Дідько візьми, ця жінка...» — тільки й подумав. І повернув назад.

   На подвір’ї стояла й насмішкувато дивилася Улянка.

   — Не знайшов?

   — Та йди ти...

   Улянка засміялася. Дзвінко, по-дівочому чи навіть по-дитячому.

   — Ходімо вип’ємо. Там ще, здається, крапелька лишилася.

   — Не хочу...

   Він стояв на порозі. Улянка наблизилася. Стала зовсім перд ним, близько, взявшись руками в боки.

   — Невже в тебе все минуло? — спитала, й щось у її голосі мусило Якова відвести очі.

   — Що минуло?

   — Ніби ти не знаєш...

   Він ухилився від її простягнутої до його чуба руки. Відчув остаточно — таки минуло.

   Зося й Тиміш все не поверталися і вернулися десь так через годину. Улянка зустріла їх жартами. А Яків, хоч і тоже жартував, був ладен убити. Всіх трьох.