Село не люди - Дашвар Люко. Страница 27
Учені заніміли.
– Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, – забелькотіли обидва.
– Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! – всміхнувся татко. – Я – з повагою… А ви… гроші…
– Льоню, ви все неправильно зрозуміли! – Денис йому. І – по кишенях.
Татко потилицю почухав, але гроші взяв.
– От йо.. з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.
– Бачите? Гарно цвіте! Листя – і зелене, і червоне. Гілки різні – і прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути – тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ витріщалися!
Зітхнув.
– Прощавайте, чи що… Пішов геть. Ігор із Денисом – не отямляться.
– Господи! Скільки ж сили у ньому… Працює, мов раб, світу не знає, газет, мабуть, ніколи не читав, а таке каже… Аж волосся дибки! – Денис мовив.
– Він таке сказав, про що все життя розмірковувати можна, – відповів Ігор.
– Ми з тобою – листя… Повитріщалися – і все? А повинні ж щось і корінню віддати. Чи не так?
– У ботаніці- безперечно, а в людському середовищі…
– Ми з тобою поки нічого не віддали.
– Ніхто не віддає. Тільки беруть… – Ігор раптом засміявся. – Отак іще трохи – і зі звичайного дерева ми перетворимося на… ананас.
– На ананас? – Денис ніяк не міг відстежити логіку друга.
– Так, на ананас. Без коріння – і не живе, і не всихає. Чубчик із листя іржавий їжачить… А смаку й нема!
– А я про страшний парадокс тут подумав, – Денис сів просто на валізи, закурив. – Брате! Якщо всі гілки й усі листочки будуть справедливо віддавати корінню частину корисного, потрібного, важливого… Коріння все одно… Розумієш, усе одно коріння залишиться у чорній землі! Без повітря, без світла! Без надії.
– Чому ж без повітря? Чому – без надії? Коріння стане сильним. Повітря, світ і надію – листочки з гілками подарують. А коріння… Коріння ще більше із землі візьме.
– Але ж – у землі й лишиться!
– Чого це тебе так жахає? Кожному – своє місце. Нам, листочкам, летіти за вітром, корінню – землі триматися. Мене інше лякає…
– Що?
– Зв'язок порушився. Я не відчуваю зв'язку між листям і корінням, а він же повинен бути. Повинен, інакше не буде дерева!
– Не розумію…
– Чого ти не розумієш?! – Ігор сів поряд із другом. – Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися – і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні – як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки – чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!
– Може, тому що це вже не земля… Не коріння…
– А що? – глянув на Дениса Ігор.
– Початок географії без історії… Початок дикого поля. А вони… Як останні з могікан. Помруть – і ніхто вже не прийде на їхнє місце…
– Тоді й листю гаплик, – сказав Ігор.
– Гаплик, – погодився Денис. – Не буде дерева. Згадав щось – та Ігорові.
– То як бути з коров'ячим лайном? Краще хай на асфальт ляпає чи у багнюці тоне?
– Тепер і не знаю…
– А я знаю, – вихопилося в Дениса.
Відкриття зробив!
– Я довго народні пісні збираю, – сказав. – І дійшов висновку… Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба – це козацтво. От і пісні народні – через одну про козаків.
– Думаєш, асфальт, комп'ютери, лікарні, школи й перукарні для доярок традицій не зіпсують? – спитав Ігор.
– Переконаний, – відповів Денис.
– От і домовилися, – Ігор устав, узяв валізу. – І що нам із цими висновками робити?
– Як кажуть в американських бойовиках – запхнути собі у жопу.
– А ти песиміст, друже!
– Я реаліст, – відповів Денис. – Прозріння двох для цілої держави – ніщо.
Засміявся.
– А мені подобається ця аналогія з деревом! – Ігорові каже. – Ми… Два дурні листочки… Нявкнемо – а на нас гора листя! Засипле! До землі притисне. І будемо гнити, братику… Будемо гнити…
– Мо', коріння пустимо. Проростемо, – зітхнув Ігор.
– Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі… Загниємо.
Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати можна.
«Мамка відпустить! – думала. – Скажу, що хочу дядька Романа попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене – золота».
Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі.
– Ох і сволота ж ти, Льончику! – прошепотіла мамка. – Як же нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?!
А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула: Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає.
– Сашку пом'янемо, – каже, – і розірвемо курву на шматки.
Катерині – все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася:
– Мамо, мені страшно… Із двору – гуде. А мамка – й не мамка зовсім. Жанна д'Арк. Ув очах – метал.
– Знаєш що, доню… – каже, а сама від вікна очей не відводить, – а йди звідси…
– Куди?
– Сховайся… Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами повертайся. Щоб не побачив ніхто.
Катерина мамку обхопила:
– Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди!
А мамка ж – і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж зойкнула від болю. – Іди… – прошепотіла затято. – Щоб до ранку не верталася.
Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й побігла. Прямісінько до кургану побігла.
Під копу.
Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного чоловіка.
– Ех, Льончику! Ікону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. І вийшла з хати.
– Добрий вечір добрим людям! – вигукнула грізно. Тамарка навіть наливати кинула.
Юрба наїжачилася, замовкла.
– Чого це ти з іконою, Дарко? – вигукнув Залусківський. Мамка бровою повела.
– Овва! Оце так! І Залусківський тут! І пішла просто до шанівців.
– Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся… – кричить. – Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту! Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть, кляті, бо ж бачу – руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами гріха! Ні за дитиною! Ні за мною… Ні за чоловіком моїм…
– А Льонька де? – крикнув Федір.
– Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете – і його приволочу! Беріть нас, бо ми за нашу дитину – або помремо, або горлянки вам усім поперегризаємо. І ви – такі самі… Такі самі!
Мамка зупинилася. Як загорланить:
– Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу? Сховалася б? Чого мовчиш?
Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у відповідь, як скажена.
– Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона… Вона, клята, Сашку згубила…
– Брехня! – мамка аж хрипить. – Брехня, на іконі святій присягаюся!
– То хай вийде, – Раїса до мамки йде. – Хай мені у вічі подивиться… І мамка – до Раїси:
– Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш – убий мене!
– Сергій признався… – Раїса кричить і далі до мамки. – Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія…
– Сашка?! Сергія підговорив?! – мамка засміялася не грудьми, не повітрям – нервами. – Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають – дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали – одна перед одною. А шанівці – в стороні.
Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.