Село не люди - Дашвар Люко. Страница 28

– Добра! Добра дитина, – заплакала Раїса. – Золота дитина! А твоя… твоя…

Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:

– Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:

– Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.

– Синочок мій… Синочок…

Мамка на шанівців зиркнула.

– Нам сюди Сергія треба! – крикнула. – Сергія! Ми з нього правду випитаємо.

Шанівці загомоніли.

– Мо', Тамарка збрехала? Сергій – шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька – добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою – до Тамарки:

– Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… – І Тамарка оце наливає всім без міри! – Ничипориха метикує. – Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!

– Та ви що! – Тамарка – задки, задки. – Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені – в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.

– От і добре, що не буде, – Ничипориха крикнула. – Нащо погане сім'я плодити?!

Тамарка на юрбу плюнула – і геть.

– Щоб ви усі крізь землю провалилися! – кричить на ходу. – Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам…

А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.

За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала:

– Не плач, голубонько. Не рви серця…

– Прости, – прошепотіла Раїса.

Мамка сльозу змахнула.

– Ох-хо-хох! – зітхнула. – Якби ж то все просто було…

Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була…

Раїса піднялася, пішла за мамкою.

– А Катерина де?

– Сховала я її від гріха подалі, – мамка каже, а Раїса – знов у сльози:

– А я свого, бач, не вберегла…

Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.

– Брехуха! Брехуха! – верещить Ничипориха. – Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.

Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин – із іншого:

– Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:

– А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати!

– А ти бачила?! – Алка кричить. – Ти свічку тримала?

– Тримала! – б'ється Ничипориха.

Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:

– Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, – гримнув.

Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:

– Аби так працювали, як революції мені тут робити… Ідіть уже по хатах!

Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом – рота роззявила, долонями себе по щоках – лясь:

– Ва-а-аня! – як загорланить. – Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:

– Копа горить! Копа… Копа…

– Копа горить, – зблід Залусківський. – От курви чужі!

Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів – згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти – не могли.

Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти – як ти – як ти, мамцю…

Так захекалася, що впала. А копа – он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула.

Підвелася Катерина – й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею бігти, однаково б не знайшов поночі.

Щойно таке подумала – аж до копи темна постать суне.

Катерина очі витріщила й ступити не може. «Оце шанівці за мною! Шанівці за мною!» – в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.

Роман шурхіт почув, руками розвів: – І що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо бігла? Я б сам… Із сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв його над головою – Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже.

Обернувся Роман. І – лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється:

– Е-е-е, та то курви чужі!

Тільки того й устиг. Іззаду – вже не шурхіт. По голові сивій – каменюкою щосили загатив хтось.

Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила.

Раптом – іще удар. Тоді тільки впав.

Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати – ні. В очах темно, а він бачить: та чужа курва сіна не краде – навколо копи бігає, ллє рясно бензином.

– Що ти, суко, робиш? Краще вкради… Чуєш? – прошепотів – і сльози з очей кров змили.

Бачить Роман – сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно – копа зайнялася. І шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі… Біля кущів зупинився, крикнув Романові:

– Повзи геть, кугутяро! Згориш!

Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися боялася.

Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово «кугутяра», був уже далеко. З кущів виповзла.

– Дядьку Романе… Дядьку Романе, коханий ви мій… Що з вами? І наче страшне кіно побачила.

Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать.

Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи.

– Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! І копа не згорить!

Катерина підхопилася, до копи кинулася:

– Дядьку Романе! Рідненький! – бігала навкруги, верещала від жаху. – Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе!

А він – геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає.

Та – все тихіше, тихіше голос:

– Оце… люди гнулися… щоб якесь… мать його! Би собі забрав… Сука! Не дам! Не дам… І впав у вогонь. І вже не горить. Чорний. Катерина кричить і за ноги його від копи тягне:

– Дядьку Романе! – ридає. – Сонце ви моє! Що ж ви наробили?!

Відтягла. Упала коло нього.

А копа так ясно горить, все чисто видно… Очі в Романа заплющені, лиця нема – згоріло, одежина дотліває. І – чи дихає?

Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа – за спину взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася. Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися – не може.

– Та хіба?.. – шепоче як божевільна. – Та хіба?..

Ще раз спробувала – ніяк.

У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.

Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла:

– Рудий! Чубчику! Гайда… Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги палить.

Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми розрісся.

Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти.

У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала:

– Не жилець…

Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє:

– Не бійся… Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний…

З-за ікони малу пляшечку дістала:

– Заповідне, – прошепотіла – і Романові в рота: – Спи й не просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково – в путь.

Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила:

– Скоро повернуся… І – з мазанки.

Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо – як у біду. Не моргне.

Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах – своєю тремтячою рукою:

– Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся…

Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла у Шанівку.