Село не люди - Дашвар Люко. Страница 32

Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І – мамці у вічі:

– Треба Залусківського вбити, мамо, – каже спокійно. – Як це зробити?

– Що ти таке кажеш? – мамці коліна затремтіли. – Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?

– Він дядька Романа спалив, – Катерина каже. – Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.

Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:

– Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!

– Та не бійся, мамо, – Катерина їй шепоче. – Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.

– Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.

– Чому?

– Гріх! Хіба можна?…

– А йому – можна?

– Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.

Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..

– Ой, як же я тебе люблю, – прошепотіла – та на постіль валиться.

Мамка не зрозуміла: – І я тебе, доню, люблю, – прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: – Відпочинь, сонечко.

Я скоро… До худоби гляну й повернуся.

Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:

– Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.

Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.

– Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:

– Ой, недобре… Ой, недобре…

– Та що? – мамка крок назад зробила.

Ничипориха у хату – шмиг.

Сіла на кухні.

– Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…

– Бабо, не рвіть душу! – мамка їй каже. – І без вас тоскно.

Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.

– Ой, не кажи, не кажи… – Ничипориха їй.

– Таж самі гляньте! – мамка рукою – у бік Катерининої кімнатки. – А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.

– А що з нею? – баба питає і суне до Катерининої кімнати.

Двері відчинила.

– Ой! Ой!

Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: – Ідіть уже! Прошу…

А тут і татко п'яний до хати.

– Це що тут за старе хабоття крутиться?! – як гаркне. Баба ледь не зомліла.

– Добрий вечір, Льончику!

– Який я тобі Льончик, стара хвойдо! – татко до баби сіпається. – Для тебе я – Леонід Ілліч!

– Е-е-е, теж мені Брежнєв, – бабі хоч і боязко, а язика втримати не може.

– Ану пішла геть, відьмо! – руки до баби тягне.

Ничипориха вискочила, носа почухала:

– Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка – лежить і трясеться од сорому, – сама собі. І пішла.

А розказати ж комусь хотілося – аж язик розсвербівся.

Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали:

– Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:

– Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися.

Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили.

– Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися – про важливе балакали.

– Федір, ти свиню колоти будеш? – спитав татко, хоч язик заплітався.

– Буду.

– А коли?

– Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш?

– Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти?

– Степана. Він один – спеціаліст. І бере недорого.

– Тоді і я за тиждень, – вирішив татко. – Хай за один раз двох свиней заколе. І нам дешевше буде.

– Дешевше, – погодився Федір.

Бабам не давала спокою Раїсина корова. Ничипориха била себе у груди та казала, що корова вже до її двору звикла.

– Райці зараз та корова – як кобилі сідло, – звивалася. – Усе одно не буде Райка її глядіти. Хай корова в мене побуде.

– Хай краще у мене! – сіпалася до неї Алка Залусківська. – А то ви, бабо, від чужого молока скоро чисто попухнете!

– Ой-ой! Отаке! – ляснула долонями Ничипориха. – А, може, ти, Алко, ту корову годувала? Га?

– Годі вже за ту корову, – встряла мамка.

Ничипориха на неї недобре зиркнула.

– А за кого нам балакати? Може, за дочку твою?! Бач, і на похорон не прийшла!

Мамка й заклякла.

– Нездужає вона, – відповіла невпевнено.

На поминках Ничипориха напилася, підсіла до Залусківського.

– Ваню, така ти золота людина. Оце хочу до тебе у ноги впасти, щоб ти й мені такий гарний похорон зробив.

– Бабо, ви нас усіх переживете, – криво всміхнувся Залусківський.

Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла:

– Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив.

– А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах.

– Та страшно, Ваня. У газеті писали – одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди.

– А ви мені віддайте, – тихо сказав Залусківський.

– А ти мені що? – підняла брови баба.

– Похорон…

– Брешеш! – Їй-бо! Кращий за Романів.

– Ой, бути не може!

– Чого ж це?

– Не знаю. Не може буть – і все.

– Ну, як знаєте, – Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. – Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!…Романа! Пляшки задзенькали.

– Хай земля пухом… Обом…

Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут – на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.

Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.

– От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?

Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.

– Хоч би сиріток біля себе лишила, – казали. – А так…

Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..

Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом – Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. «І не бреше ж, мабуть! – подумала баба. – Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів».

Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.

– От, паскуда той Льонька! – лаявся. – Оце мені робити більше нема чого, як кролів забивати!

До баби обернувся.

– Чого вам?

Ничипориха вирішила не зволікати.