Село не люди - Дашвар Люко. Страница 30

– А ми ще почекаємо трохи! – мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом.

Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає – і знай молиться.

Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка – мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка – не могла.

Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав – спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри – вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.

– Де я? – прошепотів.

Раїса над ним схилилася.

– У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.

Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:

– Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.

Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:

– Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!

Дайте мені померти.

– Я не Бог, доню, – баба їй. – Хай Бог розпоряджається.

Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.

– Катька! Я зараз помру! – Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. – А чого це ти розлежуєшся?

– Нічо'… – Катерина їй.

– Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, – Людка їй.

– Як це «привезуть»? – Катерина шепоче, а Людка аж кипить – так розказати хочеться.

– Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо – одна суцільна рана. Нема чоловіка!

– Як – помирає? – Катерина говорить – і голосу свого не впізнає. – Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!

– Сама дурна! – образилася Людка. – Уставай уже! Сама побачиш.

Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.

Людка за плече Катерину сіпнула.

– Гей, подружко! Що з тобою? – аж злякалася. Катерина ніби не чує.

– Катя! Ти мене чуєш? – Людка з ліжка встала – до дверей.

А тут мамка з городу.

– Тітка Дарина! Там Катя… щось… – Людка очі витріщила.

– Що ти їй наговорила? – мамка ледь не розплакалася. – Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш – погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:

– Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати – треба. Як без цього?

Катерина й собі мамку обіймає:

– Мамо… Він помре?

Мамка духу набралася:

– Помре, доню. Така йому доля.

– Я піду… – з ліжка лізе.

Мамка вхопила її.

– Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?

– Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.

– Ой, доню, щось я не вірю, – мамка каже.

– Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…

– Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.

– Добре, мамо, – Катерина їй.

Людка Катерину побачила – насупилася:

– Через твої вередульки я все чисто проґавила! – заявила. Придивилася.

– Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?

– Де дядько Роман? – Катерина її питає.

– Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, – Людка доповідає. – Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно…

– А ти до них підеш?

– Не знаю. Страшно…

– Ходімо, – Катерина просить. Людка підхопилася:

– Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.

Раїсу доглядають.

– Раїсу? – Катерина на Людку дивиться і не розуміє.

– Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться…

Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою – тихо. На дівчат і уваги не звернули.

– Мо', до похорону готуватися треба? – хтось.

– Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… – у відповідь.

– Господи, Людка! – Катерина шепоче. – Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки!

– Та ти що?! – Людка їй. – Хіба вони здорового у могилу кладуть?

– Ходімо, – Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася:

– Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться…

До паркану притулилися.

А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:

– Таж теє… – каже йому. – Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?

– От як тобі усе просто, Іване, – чоловік відповідає. – Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав?

– Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу.

– Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків…

– Анатолію Петровичу… – Залусківський взяв чоловіка за руку. – Десять відсотків – ваші. А всі довідки – то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо.

– Десять відсотків? – Анатолій Петрович аж задихнувся. – Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру…

– Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.

– Мо' п'ятнадцять? – попросив Залусківський.

– Двадцять, – відрізав Анатолій Петрович. – І всі довідки – за тобою.

– По руках! – кивнув Залусківський. – Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була.

– А що з охоронцем?

– Геть обгорів.

До Романової хати дійшли – шанівці розступилися. – Іване, а кого ти привів? – гукнув хтось. – Мо' лікаря?

– Якого лікаря! – кинув Залусківський з прикрістю. – Йому вже тільки священик допоможе!

– Це священик? – здивувалася Тамарка.

– Це не ваше діло, – обірвав запитання Залусківський. І чоловікові:

– Проходьте, Анатолію Петровичу.

Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата – тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.

Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі – червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані – для очей і рота. У хаті – затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.

Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку.

Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять.

– Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! І всім скажіть – хай повиходять.

У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у кутку. Залусківський знову кашлянув.

– Ми тебе, Раю, не затримаємо. – І до чоловіка: – От, Анатолію Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. І Залусківський простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий.

– Не треба, – перелякався страховик. – Бачу, бачу… Ходімо вже.

Раїса голову підвела:

– А ти, Іване, оце на екскурсію людину привів чи що? – прошепотіла гірко.

– А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою побалакаємо, – Залусківський їй.

– А це з тобою хто?

– Це? Спеціаліст, – відповів Залусківський і повів страховика на повітря.

– Н-да… – після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув повітря, похитав головою. І пішли десь.

А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів – з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив: