Село не люди - Дашвар Люко. Страница 34

Залусківський підняв брови.

– Ну? І довго ви про мене розказуватиме?

– А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. «Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!»

Тамарка не втрималася:

– Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?

– От тобі хрест! – Ничипориха перехрестилася. – Скажи, Ваня, було таке чи ні?

– Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа – вам, Ничипорихо, допомогти…

– От! Тільки всі вийшли, вона – до Романа…

– А ви де були? – спитала Тамарка.

– Я? – Ничипориха задумалася. – А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую – Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…

– Він у відключці був, – сказав Залусківський. – Брешете ви, бабо.

– Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! – підскочила Ничипориха. – Кажу, розмовляли. Вона йому: «Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!» А Роман їй: «Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!»

Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.

– Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.

До Тамарки всміхнулася.

– Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.

Залусківський ніби не чує. Задумався – аж піт на чолі блиснув.

– Яка з неї відьма? – відповіла бабі Тамарка. – Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.

– А як не звичайна? – наганяла баба страху. – Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.

Залусківский кашлянув.

– Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили – не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…

Щоб не відвертілася.

Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.

– Райку! Райку тре' до помсти залучити! – прошепотіла, як партизанка у засідці. – Райка найбільш постраждала!

– Не час іще… – постановив Залусківський.

Щось собі покумекав. Матюкнувся.

– М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, – сказав. – Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…

– На що? – не зрозуміла Тамарка.

– На план, – здогадалася Ничипориха.

Очі заблищали: старе як мале – аби гратися. – Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати голими й босими. І Катьку, і Льоньку з Дариною.

З бісівськими виродками завжди так чинили. Спалити – і геть.

– Нормально, – погодився Залусківський. – Завтра, бабо, заманіть Раїсу до себе ввечері. Обговоримо. Щоб… теє… як по маслу.

Тамарка слухала і зайвий раз переконувалася: ох і діловий мужик цей Ванька Залусківський! Ох і діловий. А значить, вишкрібати з себе його нащадків доведеться ще не раз.

Тривога гризла мамці серце: з дня Романової смерті Катерина жодного разу з хати не вийшла.

На похорон не пішла.

– Однаково попрощатися не дадуть, – сказала якось незвично, по-дорослому.

Мамка перехрестилася: мабуть, починає розуміти, що час пустити в серце забуття.

Наступного дня як лягла на постіль, так і не ворухнулась.

– Думатиму, – сказала.

– Про Романа? – мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.

Катерина всміхнулася.

– Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.

Мамку аж перекосило.

– Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…

– Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…

Мамка – вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила – як трусоне!

– То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…

Заридала.

– Що ж ти наробила?..

– Та не бачив ніхто, – Катерина їй.

– Як то не бачив?! Людей було – повна хата! Куди усі поділися?

– Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… – І що? – крізь сльози прошепотіла мамка. – І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він – мені…

– Ну, йому-то… – не втрималася мамка.

– А потім шепоче: «Мовчи… Мовчи…»

Мамка швидко зорієнтувалася.

– От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…

Поговорили – і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. «А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж – на весь світ!»

За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:

– Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає – де й сили взяла:

Татко п'яний із хати виліз:

– Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?

Раїса від огорожі не відчіпляється.

– Хоч іще? То слухай…

І як розреготалася!.. А вітер – і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.

Татко до неї – ступає, хитається:

– Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…

Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия – до хати. До Раїси підійшла.

– Чого це ти, голубонько?.. – говорить, а голос тремтить. – Дай, допоможу піднятися…

– Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? – прошепотіла Раїса і знов – як розрегочеться! Очі скажені…

– Та що ти кажеш? Чого це ти?! – мамку трусонуло.

– Дай зілля! Дай зілля, щоб померти! – закричала Раїса, підхопилася і побігла геть. А вітер її ніби підганяє: мерщій, мерщій…

Мамці – руки трусяться. Озирається. Аж не видно. Темно. Здається, вулиця порожня…

Тільки подумала це – од постаменту суне щось.

Мамка крутнулася – і швидше в хату.

Ускочила. Озирається. Татко «Лісову пісню» допиває, Катерина у своїй кімнаті на ліжку скрутилася.

Мамка навколішки впала:

– Боже, допоможи… І полізла до шафи з одягом. Дістала рюкзак, із яким татко колись із армії повернувся, доньчин одяг повкидала. Зупинилася на мить… Полізла до ліжка. Дерла матрац, дерла, а він не піддається. Ножем розрізала, сімнадцять купюр по десять гривень витягла. У рюкзак укинула. Знову зупинилася. З буфету дістала Катеринин документ – свідоцтво про народження. У рюкзак. І – до Катерини:

– Доню, вставай скоро, – шепоче й тягне доньку з ліжка.