Село не люди - Дашвар Люко. Страница 35

– Не чіпай мене, мамо, – Катерина їй.

А мамка – й не мамка зовсім! Крига! Ухопила, на ноги поставила. Ані сльозинки.

– Хіба я тебе, люба, колись чіпала? Біжи хутко! Бо зараз нас усіх на шмаття порвуть. Біжи. Чуєш? Оце склала тобі.

Зойкнула.

– А поїсти? Поїсти забула покласти. І – до кухні. Катерина за нею:

– Що сталося, мамо? Куди мені бігти?

– Якнайдалі, доню. Знає село про тебе з Романом. Ідуть уже. Соромити будуть. А мо', й того більше…

Катерина – до вікна:

– Та нема ніби…

Віконце у відповідь – дзелень! І нема шибки.

Катерина відсахнулася:

– Я боюся…

– Пальта! Пальта рожевого вдягай! – кричить мамка. – І чоботи гумові. Та швидше! І тягне Катерину до вікна, що на город дивиться. Одчинила:

– Давай!

– А ти?

– А я тут трохи побалакаю, – мамка їй. – А потім знайду тебе… – Де?

– Біжи полем аж за курган. Зустрінемося. Біжи, рідненька. У рюкзаку одежина, гроші…

– Нащо гроші? Зустрінемося ж?

– А так… – відказала мамка якось дивно. До доньки припала. – Бережи тебе Бог!

Катерина вискочила з вікна в город. До мамки обернулася.

– Чекай! – прошепотіла мамка і зникла. За мить із вікна висунулася, простягнула Катерині маленький папірець.

– Ось… Адреса вченого того.

– Нащо?

– А як згодиться?.. Біжи…

Мовчазна юрба докотилася і стала. – І ото без зайвих розмов мені! – почула мамка начальницький голос Залусківського. – І так усе ясно.

Мамка розгублено озирнулася. На ікону глянула.

– Не допоможе, – прошепотіла. Чоловіка трусонула:

– Уставай, Льончику! Зараз тобі наллють по самі вуха…

Татко зіп'явся на нетверді ноги. – Де?

– А онде надворі, – сказала мамка гірко. – Уже чекають не дочекаються.

Татко дверми грюкнув, надвір вийшов. Мамка позаду стала.

– Заходьте! – весело гукнув татко. – Воно, йо… завжди можна… потроху. Для здоров'я…

У юрбі почулося:

– От сучий син! Курву зробив із Даркою на пару і радіє нашому горю!

Татко почув. Насупився.

– Це хто тут такий хоробрий? Це хто мене сучим сином зве? Та я вас усіх зараз…

– Паліть! – спокійно сказав Залусківський. – Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!

Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.

– Ой! Ви тільки подивіться! – заверещала Ничипориха. – За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя – стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.

– Що вони кажуть, жінко? – мамці.

– А брешуть, – твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.

Татко насупився.

– Чого брешете?! – вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.

– Ану цитьте! Сказав же – досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер – як батогом: геть, геть, геть!

У татка аж щелепи заходили від люті:

– Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… – загорлав – і до Залусківського.

А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають – Катерину шукають.

– Нема її в хаті! – гукнув хтось.

Залусківський від татка відірвався – командує:

– Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.

Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж – ніби день.

– Хата горить, будьте ви прокляті! – закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:

– Де твоя курва?

– Хата! Льончику! Хата горить… – кричить мамка.

– Ах ти ж паскуда! – татко вчепився у Залусківського. – Я тебе закопаю!

– Не закопаєш! – прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати – на сарай. Корова заревла.

Свині верещать.

– Худобу рятуйте! – крикнула Тамарка. – Худоба ж ні при чому!

Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.

А тут – Ничипориха. Як завиє:

– Горить… Хата горить!

Шанівці не зважають – на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.

А вітер… Вітер ходить. Із сараю – на сусідню хату. Із сусідньої – далі…

– Шанівка горить! – тоненько заверещав Тарасик-першокласник.

Бігла Катерина, бігла – страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася – над селом заграва. І у вуха ще дужче – гу-у-у-у-у!

За курганом біля кущів присіла.

– Матусю…

Скільки так просиділа? Чує – голоси:

– Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? – і голос – ніби батька Людчиного.

– Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, – Федір відказує. – А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І – до кущів.

Катерина як закричить!.. І – геть по кущах і ямах.

– Та он вона, бля! – крикнув Людчин батько. – Хапай її!

Хапай!

Катерина мчала чимдуж і кричала – Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі – на той крик. І все ближче, ближче…

До лісочку за курганом добігла – задихнулася. Нема крику.

Впала, поповзла. Завмерла.

– Тут вона, бля! – чує голос Федора. – От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…

Помовчав. Іще раз – Людчиному батькові:

– А що, куме, вставимо?

– А чого ж… Мені – хоч корові в зад… – той. Мужики розреготалися.

Катерину – ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила – і бігти.

Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.

Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.

Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею – мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.

– Мамка вб'є! – заплакала. – Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.

Одяглася. Знову заплакала.

– Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:

– Овва! Та тут мама на півроку наскладала!

Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, – згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.

Ноги – у ґумові чоботи. І заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.

А як почала назад усе скидати – гроші знайшла. Перерахувала.

– Оце! – здивувалася. – Нащо стільки? Мені ж тільки до Шанівки добратися…

Згадала вголос про Шанівку – і переляк у горлі став. Перед очима – дядько Роман. А у вухах – зовсім і не його голос. «Як доженемо, то вставимо хуя, щоб не дратувала мужиків…»

– Мо', би сховатися десь… – прошепотіла. І пішла далі. Сонце осіннє крізь хмари продерлося.

За годину до порожньої розваленої ферми вийшла.

– Така сама, як біля баби Килини, – зраділа чогось.

Від ферми – дорога ґрунтова. Тверда, ніби щодня десятки вантажівок її прасують. Катерина повеселішала, йде дорогою, сама себе втішає:

– От і добре. Вийду до людей, попрошуся… Мо' хто пустить пожити.

Дорога вивела не до людей, а до широкого асфальтованого шляху. Катерина стала на узбіччі.

Аж вантажівка зупиняється. Кабіна – як величезний телевізор, причіп – як вагон. Із кабіни крізь скло, мов із екрану, на Катерину двоє старих дядьків дивляться: зовсім сивий кермо тримає, другий лису голову тре, ніби прокинувся тільки-но.