Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 7

- Ще й смiєшся! - пи­та­ла во­на гiр­ко-згiрд­ли­во.

- Ти ме­нi хо­тi­ла би по­во­ди на­ло­жи­ти? - ре­го­тав­ся вiн злос­ли­во. - Ти, що не маєш на­вiть нас­тiльки си­ли, щоб су­проти своєї доньки по­ка­за­ти свiй ма­те­ринський ав­то­ри­тет? Зно­си ж те­пер нас­лiд­ки тво­го лi­бе­рально­го вихован­ня­ й лю­буй­ся дум­кою, що Оле­на зос­та­неться ста­рою химе­рною пан­ною. Во­на не хо­че й чу­ти про К…го.

Радникова так i здриг­ну­лась при йо­го сло­вах; бу­ло по нiй вид­но, що во­на уги­на­лась пiд їх тя­га­рем.

- Чи се дiй­сно прав­да, Епа­мi­нон­да­се? - пи­та­ла во­на несмi­ливо й нер­во­во дро­жа­чою ру­кою вiд­су­ну­ла на сто­лi лам­пу на­бiк, що­би лiп­ше заг­ля­ну­ти йо­му у ли­це. Се не мо­гла бу­ти прав­да. Ад­же се под­руж­жя му­си­ло ста­тись рятун­ковим сре­дст­вом суп­ро­ти вся­кої нуж­ди для неї i для її бi­дненької най­мо­лод­шої ди­ти­ни.

- I я хо­тiв би, що­би се не бу­ла прав­да… - вiд­по­вiв рад­ник нас­мiш­ли­во. - Те­пер мо­жеш iти до неї i їй по­дя­ку­ва­ти. А ко­ли нi, то на­ло­жи їй по­во­ди… Чо­му ж нi? Дран­тя бабське! - про­бур­мо­тiв пiд нiс i за­чав нер­во­во хо­ди­ти по ха­тi.

Жiнка сi­ла та лиш зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми…

- З най­мо­лод­ших лiт ма­ла во­на зав­сiг­ди свiй ро­зум! - лю­тував вiн дальше. - Ро­би­ла мiй дiм пос­мi­хо­виськом та ме­тою вся­ких до­те­пiв. А те­пер ще хо­четься їй до­пов­ни­ти мi­р­ку без­та­лан­ня? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а ко­ли до сього ча­су з батькiвською во­лею ще не поз­на­ко­ми­лась, то поз­на­ко­миться з нею те­пер. Во­на му­сить за нього ви­йти!

- Сього во­на не вчи­нить, Епа­мi­нон­да­се! - прос­тог­на­ла ра­д­ни­ко­ва. - О, ко­ли б я бу­ла то­дi пе­ред­чу­ва­ла, що той бу­де при­чи­ною її ни­нiшнього по­ве­ден­ня! Якою не­на­вис­ною, якою нез­нос­ною бу­ва­ла для ме­не йо­го при­сут­нiсть!

- За твоєю спи­ною пiд­дер­жу­ва­ла во­на лю­бов­нi зно­си­ни, ко­рес­пон­ду­ва­ла, а ти бу­ла слi­пою й глу­хою! - го­во­рив рад­ник дальше. - Те­пер зби­рай, що по­сi­яла! Що ме­не стосує­ть­ся, то ка­жу ще раз, що я по­ка­жу їй, хто го­ло­ва ро­ди­ни. Не бу­­ду тер­пi­ти, що­би во­на про­ти­ви­лась моїй во­лi зад­ля яко­гось бо­же­вiльно­го фар­су. Бу­ду… - i вiн за­мовк наг­ло. В по­ко­­ях по­чу­ли­ся лег­кi кро­ки, а тро­хи зго­дом ста­ла Оле­на на по­ро­зi. Бу­ла одяг­не­на в тем­ний плащ, го­ло­ву за­ви­ла в чор­ну хуст­ку, а пiд па­хою дер­жа­ла гру­бий звiй нот. Зда­ва­лось, що сту­пає ду­же не­охот­но, од­нак по­ба­чив­ши рад­ни­ка i зла­ману ма­тiр, в од­ну мить усе зро­зу­мi­ла i прис­ту­пи­ла ближ­че.

- Iду до Мар­га­ре­ти, ма­мо, - ска­за­ла, ва­га­ючись, - i не бу­ду до­ма на ве­че­рi. Ключ вiд мо­го по­кою за­би­раю з со­бою, бо, прав­до­по­дiб­но, за­бав­люсь дов­ше, а, по­вер­нув­шись, не хо­тiла б я нi­ко­го бу­ди­ти.

Радникова кив­ну­ла лиш го­ло­вою, од­нак рад­ник ста­нув ви­зи­ва­юче пе­ред нею.

- Що за дi­ло маєш те­пер у вчи­тельки му­зи­ки? Над­во­рi ллє дощ не­мов iз ко­нов­ки, i я ду­маю, що в та­кий час не ви­ходиться, як не му­ситься.

- Справдi так, та­ту; i я му­шу.

- Чого?

- Маю там дi­ло, - вiд­по­вi­ла не­охот­но.

- Що ти мо­жеш уве­че­рi у ста­рої вчи­тельки за дi­ло ма­ти? Мо­же, знов яку тай­ну? Яке ren­dez-vo­uz? [20] Бе­ре­жись! Все має свої гра­ни­цi, i я пе­рес­тав бу­ти згляд­ним i тер­пе­ли­вим!

Молода дiв­чи­на прис­ту­пи­ла ско­ро до сто­ла i пок­ла­ла зби­ток нот. Її бi­ле змар­нi­ле ли­це вiд­би­ва­ло сильно вiд чор­ної хуст­ки, а в тiй хви­лi схи­ли­ла йо­го гли­бо­ко вдiл… бу­ло їй, оче­вид­но, тяж­ко ви­яви­ти се, до чо­го за­би­ра­ла­ся…

- Се но­ти, кот­рi я вiд­пи­са­ла за гро­шi; му­шу їх вiд­нес­ти, - го­во­ри­ла пос­пiш­но. - Бiльше в ме­не, та­ту, не­ма нi­якої тай­ни…

Радникова про­ки­ну­лась на со­фi, а рад­ник ста­нув у пер­шiй хви­ли­нi мовч­ки, на­че вко­па­ний; од­нак лиш на хвили­нку. В слi­ду­ючiй уже хви­лi прис­ту­пив вiн кiлько­ма кро­ка­ми до неї, а йо­го очi за­iск­ри­лись.

- Що? За гро­шi на­ма­за­ла ти ту дрань отут? От­же ти вiдва­жуєшся ме­нi ще i в тiм не­честь ро­би­ти? Сха­ме­нись, божевi­льна! - кри­чав вiн дри­жа­чим iз лю­тос­тi го­ло­сом. - Як дов­го ще в ме­не ста­не тер­пе­ли­вос­тi!

- Що хо­че­те тим ска­за­ти, та­ту? - спи­та­ла во­на спо­кiй­но, зви­ва­ючи на­зад роз­си­па­нi но­ти.

- Хочу тим ска­за­ти, що не змо­жу по­ряд­ним лю­дям у ли­це по­ди­ви­тись, ко­ли зга­даю, що моя донька своїм дур­ним по­ступованням дає при­чи­ну до вся­ких по­го­во­рiв; що вiдки­дає по­важ­но­го чо­ло­вi­ка, й за­мiсть то­го, на­че бi­до­лаш­ний пи­сар, ма­же но­ти за гро­шi; що без­чес­тить моє iм'я, цi­лу мою ро­ди­ну; що хо­че а to­ut prix [21] вi­дог­ра­ва­ти якусь роль. Я те­бе всти­да­юсь, - кри­чав, - всти­да­юсь, ка­жу то­бi!!.

Вона лиш поб­лiд­ла, i очi її зда­ва­лись бiльши­ми; оп­ро­че ос­та­лась, як i пер­ше, спо­кiй­ною.

- Годi ме­нi вам по­мог­ти, та­ту, - вiд­по­вi­ла во­на. - А що пред­ло­жен­ня по­важ­но­го чо­ло­вi­ка не мо­жу прий­ня­ти, а не хо­чу, щоб моя осо­ба бу­ла тя­га­рем для вас, бу­ду для то­го на се­бе са­ма за­роб­ля­ти. Як вам i дру­гим ся спра­ва пред­ста­в­ляється, не мо­жу я, ро­зу­мiється, зна­ти; од­нак iнак­ше пос­ту­­па­ти та­кож не мо­жу.

- Ти од­нак му­сиш, ко­ли я ка­жу!! - клик­нув го­лос­но, гру­бо. - В ос­тат­нiй хви­ли­нi пiз­наєш ти ще, що батько го­ло­ва ро­ди­ни, що йо­го во­ля - во­ля всiх!

- Чому як­раз в тiм ви­пад­ку? - пи­та­ла Оле­на, i її ве­ли­кi очi за­ча­ли ми­го­тi­ти.

- Бо - ти дур­на, i я со­бi то­го ба­жаю!

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма й лег­ко ус­мiх­ну­ла­ся.

- Нiхто не є уп­рав­не­ний ма­ти ба­жан­ня, кот­рi в жит­тю дру­го­го ма­ли би вi­дог­ра­ва­ти якусь рi­ша­ючу роль; а ще ме­н­­ше на те нас­та­ва­ти, щоб бу­ли зре­алi­зо­ва­нi. Я їх не мо­жу виз­на­ва­ти. Са­ма єсьм, та­ту! Са­ма, як пти­ця, як де­ре­ви­на в лi­сi. Маю са­ма пра­во йти за со­бою або про­ти се­бе. Для то­го ка­жу раз на зав­сiг­ди, що не вий­ду за К…го, i що нi­ко­ли, нi­ко­ли не бу­ду жи­ти брех­нею…

- Позавтра вiн то­бi ос­вiд­читься, i ти прий­меш йо­го! - го­во­рив вiн бi­ля неї за­са­па­ним го­ло­сом.

- Позавтра до­вi­дається, що не ста­ну йо­го жiн­кою…

- Олено, зми­луй­ся над твоєю не­щас­ною ма­тiр'ю, на­бе­ри ро­зу­му, - по­би­ва­лась рад­ни­ко­ва.

- Маєте ви, мо­же, на­дi мною ми­ло­сер­дя? - пи­та­ла во­на з не­с­ка­зан­ним огiр­чен­ням. - Бе­ре, мо­же, хто мою дум­ку i чут­тя на роз­ва­гу? На­че якусь штуч­ну ме­ха­нiч­ну пру­жи­ну на­тя­га­ли б ви ме­не i прис­то­со­ву­ва­ли до обс­та­вин! Я од­нак не дам­ся до сього ужи­ти! Нi­яка си­ла свi­ту не стоп­че в ме­нi мис­ля­чої са­мос­тiй­ної лю­ди­ни, а ко­ли б вам те пре­цiнь уда­ло­ся, то­дi ус­по­кiй­тесь… То­дi… я - не я…

- Яка по­дя­ка за мої без­сон­нi но­чi, за мою му­ку, мою лю­бов ма­те­ринську! - стог­на­ла рад­ни­ко­ва. - Що жиє в твоїм без­та­лан­нiм сер­цi!

- Правда, ма­мо, й те, що вип­ле­ка­лось.

- Прокляття на те­бе, нев­дяч­на га­дю­ко! - за­си­чав рад­ник.

Вона зби­ра­лась до вiд­хо­ду, од­нак на тi йо­го сло­ва за­дер­жа­ла­ся. Звер­нув­ши лег­ко го­ло­ву, гля­ну­ла на нього iз спi­вчуттям.

- Вашi сло­ва, та­ту, ме­не не бо­лять… - го­во­ри­ла. - Вам i не слiд iнак­ше го­во­ри­ти, лиш так, як дух, кот­рий вас до­те­пер про­ва­див, ва­ми во­ло­дiв, вам i ве­лить го­во­ри­ти. На ме­не не має вiн нi впли­ву нi­яко­го, нi си­ли. Вва­жаю йо­го ли­ше не­здоровою, бруд­ною си­лою, кот­ра не має змис­лу для чисто­го шля­хет­но­го чувст­ва; тiй си­лi в гря­зi га­разд, во­на ра­да б усе їй про­тив­не за­гар­ба­ти у свiй кру­го­во­рот i при­глушити. Iду! - го­во­ри­ла во­на дальше. - Не маємо со­бi бi­льше нi­чо­го ска­за­ти. А так як спра­ви сто­ять, не бу­де­мо ма­ти i на буду­чину со­бi нi­чо­го ска­за­ти, анi ро­зу­мi­ти­ся не бу­демо.

- Я то­бi маю ли­ше стiльки ска­за­ти, - кри­чав рад­ник, - що по­завт­ра прий­маю ос­вiд­чен­ня К…го. Ти ще не­пов­но­лiт­ня, а те­пер - iди!