Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 8
Вона знову станула, наче прикована, а її очi засвiтились чудно.
- Так? - сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неї мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Мiж старими урвалася розмова…
Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er denn fuhren, wohin er will…
("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen) [22]
До тої самої незначної хатини, отiненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лiєвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив її дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi… Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище…
Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неї щирою порадницею й подругою.
Який лагiдний супокiй, який мир привiтали її в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко створенi, сидiла старенька дама при фортеп'янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був її любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболiла iз зворушення.
Пiд вiкном стояв старомодний фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що її гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку…
Наче хвилi, припливали до неї м'якi звуки фортеп'яно. Раз любовнi пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена "Impromptu phantasie".
Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi, чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловiк з болю задрожить, застогне, а далi вмовляє в себе: "спокою, спокою, спокою!"…
Як часто i прислухувалась Олена тiй штуцi, все однак, що вiдчувала при тiм i думала, було однакове. Та сама гарячозимна дрож обгортала її, приковувала та загадочна сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душi… Нинi однак в тiй хвилi прокинулась вона так бистро, наче б її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховала розпучливим рухом лице в долонi. Се ж був його улюблений твiр. З того однак часу не хотiла його бiльше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сидiла немов на вигнанню, а так i мусила прислухуватись; а хвилi звукiв не мали милосердя. З їх глибини виринула згадка i стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Маргарети на музику, а вона вiдогравала "Impromptu" по-мистецьки, тодi i виявив вiн їй кiлькома словами свою любов. Смеркалось, наче нинi. Вiн сидiв, уперед похилений, пiдперши голову на руки, i прислухався. Неподалiк вiд нього сидiла вона. Посерединi гри встав нараз i приступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушенню находився вiн тодi - звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшнє було лиш вiдгомоном тої музики - скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрожали, тремтiли в нiй. Адже обоє носили в серцю любов, однак i обоє були гордi, вразливi, i одне не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав…
Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча сила, котра не знає нiяких перепон, нiчого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони i звичаї, i час з трудом збудували…
Правда, що музика пiдсичує i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi. Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину у свої обiйми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що цiла її гнучка стать тремтiла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця, зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною… О, боже, спокiйною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу нiч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!..
Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинцi крiсла, i лише рука закривала очi…
Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати i увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутнiстю; то було вже її звичаєм приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiєвича стала вона такою непосидючою…
- Ще йде дощ надворi, Маргарето, - мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, наче б хотiла там конче щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв насилу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче i горнулись охотно за вiтром.
- Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? - питала вдовиця з тривогою, а заразом любо… - I то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу.
- Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi їх на нинi бажали, а далi хотiла те дещо оповiсти, дещо написати…
- Лист?
- Лист.
Тут i розповiла вона старiй жiнцi все, що пережила в остатнiм часi, вiд сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.
- I що ж задумуєш чинити, Олено? В недiлю з'явиться напевно. Дожидав, як менi здається, лиш приїзду своєї матерi, котру хоче тепер взяти до себе.
- Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене; заким однак рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись; а то, що дiвчина, котру задумує на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю надiється, що буде становити "душу" його дому, не любила його нiколи. Що коли б я хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище. Не єсть се нiяким услiв'ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди i понижаючої хвилi, а заразом хоче i очиститись вiд закиду, будто вона слабує на гордоту i химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона не може зобов'язуватись до доживотної брехнi…
22
- У менi живе любов до свободи, в менi тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; нiколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумiю, iти шляхом, що я сам намiтив, куди б вiн не вiв, i не дати звести себе з цього шляху нiкому нi пiдлещуванням, нi погрозами. ("Завжди вперед", Фр. Шпiльгаген).