Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 101

— Що ти з нею зробив?

— Томасе, я...

Його очі горіли нетерпінням. Перший удар ніби розірвав мої груди навпіл. Мої коліна підкосились, і я сповз по стіні на підлогу.

Томас міцно схопив мене за горло й підняв, притискаючи до стіни.

— Що ти з нею зробив, вилупку?!

Я намагався тікати, але ще один удар в обличчя збив мене з ніг. Я ніби провалився в безодню: голова мало не розкололася від пекельного болю. Я впав на кахельну підлогу в коридорі. Хотів був повзти, але Томас схопив мене за комірець пальта, потягнув до сходового майданчика й скинув зі сходів, немов якийсь непотріб.

— Якщо з Беа щось трапиться, присягаюсь, я вб’ю тебе! — сказав він, стоячи в дверному отворі.

Я підвівся навколішки. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб я знову міг говорити. Але Томас уже зачинив двері, залишивши мене в цілковитій темряві.

Моє ліве вухо пашіло вогнем. Коли я доторкнувся до голови, відчув кров. Ледве-ледве підвівся. Гострий біль у животі, куди припав перший удар Томаса, тепер здавався дрібницею.

Я поволі спустився вниз. Пан Сатурно, побачивши мене, лише похитав головою.

— Ну ж бо, ходи сюди, посидь трішки, поки не прийдеш до тями.

Обіруч тримаючись за живіт, я похитав головою: мовляв, не хочу. Ліва половина голови болісно пульсувала. Здавалося, шкіра зараз відстане від черепа.

— У тебе кров, — зазначив пан Сатурно, занепокоєно дивлячись на мене.

— Мені не першина...

— Якщо ти будеш і далі клеїти дурня, шансів на одужання в тебе лишиться небагато. Давай, будь ласка, заходь, а я викличу лікаря.

Та мені вдалося-таки дістатися вхідних дверей, уникнувши піклування консьєржа. Знову розпочався снігопад. Хідники були вкриті білим імлистим покривалом. Крижаний вітер пронизував мене наскрізь, обпікав рану на обличчі. Не знаю, від чого саме я плакав, — чи то від болю, чи то від злості, чи то від страху, — снігові було байдуже до моїх сліз. Я повільно йшов назустріч світанку — іще одна тінь, яка залишає свої сліди на лупі Господній.

2

Діставшись рогу вулиці Бальмес, я помітив, що за мною уздовж тротуару їде автомашина. Голова боліла так сильно, що в мене почалося запаморочення; я йшов, хитаючись, і тримався стіни, щоб не впасти. Авто зупинилося, з нього вийшли двоє чоловіків. Раптовий свистячий звук пронизав мої вуха, й більше я не чув ані торохкотіння мотору, ані криків тих двох у чорному, які схопили мене під пахви й потягли до машини. Я впав на заднє сидіння, відчуваючи напад нудоти. Різке світло осліпило мене, затопило мою свідомість. Я відчув, що машина рушила з місця.

Чиїсь руки торкнулись мого обличчя, голови, ребер, намацали в кишені пальта рукопис Нурії Монфорт. Один з чоловіків вихопив паперовий сувій; я намагався його зупинити, але руки не слухались мене. Інший силует нахилився наді мною; він щось говорив, але я не чув нічого, лише відчував його подих на своєму обличчі. Сподівався побачити обличчя Фумеро, відчути лезо його ножа на своєму горлі... Хтось дивився мені у вічі і тут я, на мить отямившись, упізнав привітну беззубу усмішку Ферміна Ромеро де Торреса.

...Я прокинувся весь спітнілий, піт обпікав шкіру. Хтось міцно тримав мене за плечі, вкладаючи у невелике ліжко. Скрізь стояли свічки, ніби у церкві. Праворуч від себе я побачив обличчя Ферміна. Він посміхався, але я, попри те що майже марив, відчув його занепокоєння. Поряд із Ферміном стояв хтось іще. Я впізнав пана Федеріко Флавію, годинникаря.

Здається, він приходить до тями, Ферміне, — сказав пан Федеріко. — Піду приготую йому якоїсь юшки для відновлення сил.

— Так, це не завадить. Зробіть сандвіч і для мене, будь ласка. Будь із чим. Якщо можна, подвійний. Через усі ці хвилювання мені хочеться їсти.

Федеріко пішов готувати їжу, й ми з Ферміном залишились наодинці.

— Ферміне, де ми?

— Ми у безпеці. Формально кажучи, ми перебуваємо в невеличкому будинку ліворуч від кварталу Енсанше, це оселя друзів пана Федеріко. Ми зобов’язані їм не тільки своїм життям. Наклепники назвали б це місце любовним гніздечком, але для нас це в першу чергу притулок.

Я спробував сісти, але відчув пульсуючий біль у вухах.

— Я оглухну?

— Не знаю, чи оглухнеш, але якби ти дістав іще кілька ударів, перетворився б на рослину. Цей троглодит, пан Аґілар, мало не перетворив твої сірі клітини на однорідну масу.

— То був не пан Аґілар. То був Томас.

— Томас? Твій друг? Винахідник?

Я кивнув.

— Він, мабуть, мав на це серйозні причини.

— Беа втекла з дому, — почав я.

Фермін насупив брови.

— Продовжуй.

— Вона вагітна.

Фермін дивився на мене, розтуливши рота. На якусь мить вираз його обличчя став непроникним.

— Ферміне, будь ласка, не дивись так на мене.

— А що я маю робити? Закурити сигару?

Я спробував підвестися, але біль і руки Ферміна зупинили мене.

— Ферміне, я повинен знайти її.

— Заспокойся. Ти зараз не в тому стані, щоб кудись іти. Скажи мені, де дівчина, я сам її знайду.

— Я не знаю, де вона.

— Мені доведеться попросити тебе висловлюватися конкретніше.

До кімнати увійшов пан Федеріко. У руках він тримав чашку з паруючим бульйоном. Він приязно посміхнувся до мене.

— Як почуваєшся, Даніелю?

— Дякую, пане Федеріко, набагато краще.

— Разом з бульйоном випий ці пігулки.

Він кинув швидкий погляд на Ферміна. Той кивнув.

— Це знеболювальне.

Я проковтнув пігулки та зробив маленький ковток юшки. На смак вона була схожа на херес. Пан Федеріко, сама скромність, вийшов з кімнати й зачинив двері. Саме тоді на колінах у Ферміна я побачив рукопис Нурії Монфорт. Годинник на столику біля ліжка показував першу — найімовірніше, першу дня, подумав я.

— Сніг досі йде?

— М’яко кажучи. Це сипучий варіант Всесвітнього потопу.

— Ти читав рукопис? — спитав я.

Фермін кивнув.

— Я мушу знайти Беа, доки ще не пізно. Мені здається, я знаю, де вона може буде.

Відштовхнувши руку Ферміна, я сів у ліжку. Подивився навколо себе. Стіни хитались, ніби водорості на дні ставка, і здавалося, що стеля теж рухається. Я ледве міг сидіти. Фермін без особливих зусиль знову поклав мене в ліжко.

— Даніелю, ти нікуди не підеш.

— Що то були за пігулки?

— Секрет Морфея. Ти спатимеш як дитина.

— Ні, тільки не зараз. Я не можу...

Я бубонів, бубонів, і нарешті очі мої заплющились, і я поринув у темний, пустий сон — сон людини, яка завинила.

Як тільки я прокинувся, правда вразила мене, ніби уві сні якийсь незнайомець прошепотів її мені на вуха. Я скинув із себе сон. Розплющив очі. Уже сутеніло. У кімнаті було темно — тільки дві стомлені свічки мерехтіли на столику біля ліжка. Фермін спав у фотелі в кутку й хропів як велетень. Біля його ніг, ніби калюжа сліз, лежав розкиданий рукопис Нурії Монфорт.

Голова моя вже не так боліла — відчувалося лише повільне легке пульсування. Я навшпиньках скрався до дверей спальні й вислизнув у невеличкий коридор з балконом. Крізь ці двері я зможу вийти на сходи. Пальто й черевики лежали на стільці. Багрянисте світло пробивалося крізь вікно. Я підійшов до балкона й побачив, що сніг досі йде. На дахах Барселони переливалися сріблясто-білі та яскраво-червоні плями — заходило сонце. Здалеку вежі Індустріального коледжу здавалися скелями в тумані, що тягнуться до останніх сонячних променів. Шибки були вкриті памороззю. На одній з них я вказівним пальцем написав:

Я вийшов на майданчик сходів і кинувся вниз, надвір. Коли пориви вітру здіймали сніг, вулиця Урґель здавалася рікою сяючого білого піску. Вуличні ліхтарі й дерева, схожі на щогли, виринали з імли. Ось найближча станція метро. Клінічна лікарня. Газетні кіоски. З перших сторінок газет в око впадали знімки Рамблас, укритого снігом, та сталактитів фонтана Каналетас. Газетні заголовки сурмили: СНІГОПАД СТОЛІТТЯ!