Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 102

Я увійшов у метро, сів на лавку на платформі і вдихав запах, що зазвичай буває в тунелях, — запах сажі, який залишають після себе потяги. По той бік колій, на плакаті, який рекламував атракціони й розваги парку Тібідабо, блакитний трамвай світився, немов вулична дискотека, а за ним можна було побачити контури особняка Алдаїв. Я замислився: чи бачила те ж саме Беа? І зрозумів: це єдине місце, куди вона могла піти.

Коли я вийшов з метро, на вулиці вже було темно. Безлюдний проспект Тібідабо являв собою довгу алею кипарисів та вілл. Краєм ока я побачив блакитний трамвай на зупинці, почув дзвоник кондуктора й ускочив у трамвай тієї самої миті, коли він зрушив з місця. Кондуктор, мій давній знайомий, взяв гроші за проїзд, щось бубонячи собі під ніс. Я сидів у вагоні, радий, що хоч ненадовго сховався від снігу та холоду. Крізь заледенілі шибки бачив, як повільно проїжджають повз нас похмурі особняки. Кондуктор дивився на мене чи то з підозрою, чи то з розгубленістю; здавалося, холоднеча заморозила обидві ці емоції на його обличчі.

— Юначе, номер тридцять два.

Я обернувся і побачив таємничий силует особняка Алдаїв, що насувався на нас, мов ніс темного човна. Трамвай зупинився. Я вийшов, уникаючи пильного погляду кондуктора.

— Хай щастить, — пробубонів він.

Трамвай зник удалині, залишивши по собі тільки відлуння дзвоника.

Навкруги панувала темрява. Я швидко пішов уздовж садової стіни, шукаючи місце, де ця стіна розсипалася. Коли вдерся на цю стіну, мені здалося, що я чую, як з того боку до мене хтось наближається. Я зупинився й на секунду завмер. Вітер заглушив звук кроків.

Я зістрибнув на землю й опинився в саду. Померзлі кущі та дерева нагадували кришталь. Статуї янголів були вкриті шаром снігу. Вода у фонтані замерзла, утворивши темне блискуче дзеркало, крізь яке тільки кам’яна рука янгола простягалась угору, наче шабля з вулканічного скла. Крижані сльози завмерли на персті обвинувачення, який вказував просто на парадні двері. Вони були прочинені.

Я збіг сходами нагору, не дбаючи про те, що хтось може почути звук моїх кроків. Відчинивши двері, увійшов у коридор. Шереги свічок вели всередину будинку. Це були свічки Беа, але вони вже майже догоріли.

Я йшов у вказаному напрямку й зупинився, діставшись великих сходів. Свічки були й тут, вони вели далі, на другий поверх. Я наважився піднятись нагору, йдучи за своєю викривленою тінню на стіні. На другому поверсі в коридорі побачив ще дві свічки. Третя мерехтіла перед колишньою кімнатою Пенелопи.

Я підійшов до дверей і легенько постукав.

— Хуліане? — пролунав тремтячий голос.

Я повернув ручку й повільно відчинив двері. З кутка кімнати, закутана у ковдру, на мене дивилася Беа.

Я підбіг до неї, схопив в обійми. Вона розплакалася.

— Я не знала, куди йти, — прошепотіла вона. — Я кілька разів дзвонила до тебе додому, але мені ніхто не відповів. Я перелякалася...

Беа втерла кулачками сльози й подивилась на мене. Я кивнув. Слова були зайві.

— Чому ти назвала мене Хуліаном?

Беа глянула на прочинені двері.

— Він тут. У цьому будинку. Він іде й повертається. Він знайшов мене на другий день. Я нічого йому не казала, але він знав, хто я і що трапилось. Він улаштував мене в цій кімнаті, приніс ковдру, воду та трохи їжі. Сказав, щоб я чекала. Сказав, що все владнається, що ти прийдеш по мене. Уночі ми цілими годинами розмовляли. Він розповідав мені про Пенелопу, про Нурію... Але перш за все ми розмовляли про тебе, про нас із тобою. Він сказав, що я повинна навчити тебе... навчити тебе забути його...

— Де він зараз?

— Унизу. У бібліотеці. Сказав, що на когось чекає. І ще сказав, щоб я не виходила звідси.

— Чекає на кого?

— Не знаю. Він сказав, що це буде хтось, хто прийде за тобою, що ти приведеш його...

Я визирнув і прислухався до звуків, які долинали з коридору. Кроки біля сходів. Відразу впізнав павукоподібну тінь на стінах. Чорний плащ, капелюх, схожий на каптур, насунутий на очі, і рушниця в руках виблискує, наче коса. Фумеро. Він завжди нагадував мені якусь фігуру, та тільки тепер я зрозумів, яку саме.

Загасивши пальцями свічки, я знаком звелів Беа бути тихо. Вона схопила мою руку і благально подивилась на мене. Вона не розуміла, що відбувається. А тим часом розмірені кроки Фумеро ставали дедалі чіткішими.

Я завів Беа назад у кімнату й жестом показав, щоб вона сховалася за дверима.

— Що б не трапилося, з кімнати не виходь, — прошепотів я.

— Благаю, Даніелю, не залишай мене саму.

— Я маю попередити Каракса.

Беа кинула на мене ще один благальний погляд, але я вийшов у коридор і навшпиньках дістався головних сходів. Фумеро там не було. Він зупинився десь у темряві, стояв тихо, не ворушачись. Я зробив крок назад і пішов коридором.

Проминув ряд спалень, поки не дістався передньої частини будівлі. Крізь велике вікно, вкрите памороззю, заломлювалися два промені синього світла, каламутні, немов стояча вода. Я наблизився до вікна і побачив, що перед головною брамою припарковано чорну автомашину з увімкненими фарами. То була машина лейтенанта Паласіоса. Він сидів за кермом, і в темряві тільки тліюча цигарка видавала його присутність.

Я повільно пішов назад до сходів і став спускатись, крок за кроком, обережно ступаючи на кожну сходинку. На півшляху я зупинився, вдивляючись у темряву, що сповивала весь перший поверх.

Фумеро залишив вхідні двері відчиненими. Вітер задув свічки. У передпокої кружляли пластівці снігу та мерзле листя. Притискаючись до стіни, я спустився ще на чотири сходинки. Ось великі вікна бібліотеки. Фумеро досі не було видно. Може, він пішов до підвалу або до якоїсь схованки?.. Пухкий сніг з вулиці стер його сліди.

Я зійшов сходами до самого низу та пильно вглядівся у коридор, що вів до вхідних дверей. Хвиля крижаного вітру вдарила мені в обличчя. Знадвору було видно тільки руку янгола у фонтані. Тоді я подивився в інший бік. Вхід до бібліотеки від сходів відділяли приблизно дев’ять метрів. Вестибуль, що вів до бібліотеки, лежав у тіні; мені спало на думку, що Фумеро може стояти в кількох метрах від мене й стежити за кожним моїм кроком. Я вдивився у темряву — вона була непроглядна, як вода у колодязі. Зробивши глибокий вдих, я помацки подолав ці метри, які відділяли мене від бібліотеки.

Великий овальний вестибуль був оповитий тьмяним, туманним світлом. Звідси було дуже добре видно тіні снігових заметів, які намело під вікном. Я придивився до стін, сподіваючись побачити Фумеро. Що, як він стоїть біля входу?..

У кількох метрах праворуч від мене щось випиналося зі стіни; на мить мені здалося, ніби це щось ворушиться... ні, то лише відблиск місяця на лезі. Ніж, можливо, складаний ніж із двома лезами, встромлений у дерев’яну панель. Ним до стіни прикололи клаптик паперу або картону.

Я підійшов ближче й упізнав цей клаптик. Це була точнісінька копія напівспаленої фотокартки, яку незнайомець колись залишив на прилавку нашої книгарні. На цій фотокартці ще підлітками були зображені Хуліан та Пенелопа, усміхнені, щасливі.

Ніж проколов Хуліанові груди... і тут я зрозумів: не Лаїн Куберт, не Хуліан Каракс залишили мені цю фотокартку як запрошення. То був Фумеро.

Підступна приманка. Я простягнув руку, щоб зняти світлину зі стіни, але крижаний дотик револьвера Фумеро до моєї шиї зупинив мене.

— Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, Даніелю. Якби твій батько не був таким паскудним продавцем книг, він би навчив тебе цього.

Я повільно обернувся і побачив цівку револьвера. З неї тхнуло порохом. Обличчя Фумеро нагадувало викривлену жахливу маску.

— Де Каракс? — запитав він.

— Далеко звідси. Він знав, що ти прийдеш по нього. Він пішов.

Фумеро мовчки дивився на мене.

— Я збираюся прострілити твій мозок, хлопчиську.