Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 106

— Як гадаєш, Каракс досі в місті? — спитав я.

— Спитай щось простіше.

— Обручки в тебе?

Фермін посміхнувся.

— Давай, ходімо. Вони вже чекають на нас, Даніелю. Життя чекає на нас.

Вона була в білій сукні — білій з відтінком кольору слонової кістки; і цілий світ відбивався в її очах. Я невиразно пам’ятаю слова священика, сповнені надією обличчя гостей, які прийшли до церкви того весняного ранку. Єдине, що я пам’ятаю, — це дотик її губ і священну обітницю, яку я завжди нестиму у своєму серці і не забуду до кінця своїх днів.

Дійові особи

Хуліан Каракс закінчив «Тінь вітру» коротеньким оглядом, у якому підсумував подальші долі головних героїв. Після тієї далекої ночі 1945 року я прочитав багато книжок, але останній роман Каракса залишається моїм улюбленим твором. На сьогодні, хоч я й маю три десятки років за плечима, смаки мої не змінилися.

Поки я пишу ці слова, влаштувавшись за прилавком книгарні, мій син Хуліан, якому завтра виповнюється десять, з усмішкою стежить за мною й цікаво поглядає на купу аркушів, що росте й росте. Певно, він переконаний, що батько підхопив якусь книжкову хворобу. У Хуліана очі матері, від неї він успадкував і розум, а від мене... мені приємно думати, що від мене він успадкував здатність дивуватися зі світу.

Мій батько, якому вже важко читати навіть корінці книжок — хоча він цього й не визнає, — зараз удома, нагорі. Іноді я ставлю собі запитання: він щаслива людина? Живе у згоді із собою? Чи затишно йому з нами, чи він досі живе у власних спогадах, у смутку, що завжди переслідував його?..

Книгарнею тепер керуємо ми з Беа. Я веду бухгалтерію та підрахунки, Беа робить закупки та обслуговує покупців. Вони довіряють їй більше, ніж мені, та я не ображаюся. Час зробив її сильнішою й мудрішою. Вона майже не згадує минуле, хоча подекуди я бачу, як вона мовчки сидить, занурена у власні думки. Хуліан обожнює матір. Коли вони разом, я дивлюся на них і розумію, що їх поєднує невидимий зв’язок, який важко описати словами. І я теж почуваюся ланкою цього зв’язку, і вважаю, що мені дуже пощастило.

Книгарня дає нам достатній прибуток, щоб ми могли вести скромне життя; утім, я все одно не уявляю собі іншого заняття. Наші продажі зменшуються з кожним роком, але я оптиміст і запевняю себе: те, що котилося вгору, покотиться вниз, а те, що котилося вниз, одного дня неодмінно покотиться вгору. Беа каже, що мистецтво читання потроху занепадає. Читання, говорить вона, — це особистий ритуал, а книжки — дзеркала наших душ; читаючи, слід віддавати цьому увесь свій розум і серце, але справжніх читачів стає, на жаль, дедалі менше. Щомісяця до нас надходять пропозиції перетворити нашу книгарню на крамницю, де б продавалися телевізори, паски або черевики на мотузяній підошві. Але ні. Звідси нас винесуть лише вперед ногами.

Фермін з Бернардою пішли до вівтаря у 1958 році, тепер у них уже четверо дітлахів, усі хлопці, всі мають батьків ніс та вуха. Ми з Ферміном бачимось не так часто, як раніше, хоча інколи знову на світанку прогулюємось до хвилерізів, де міркуємо над світовими проблемами. Уже кілька років Фермін не працює в нашій книгарні. Коли помер Ісак Монфорт, Фермін замість нього став сторожем Цвинтаря забутих книжок. Можливо, хтось колись знайде там усі примірники романів Хуліана Каракса, які сховала Нурія.

Ісака поховали поряд із дочкою на цвинтарі Монжуйк. Я часто відвідую їхні могили. На могилі Нурії завжди живі квіти.

Мій старий приятель Томас Аґілар поїхав до Німеччини. Він працює інженером у компанії, яка спеціалізується на промисловому обладнанні, — словом, і далі створює дива, яких я ніколи не міг зрозуміти. Час від часу він надсилає нам листи, вони завжди адресовані Беа. Нещодавно він одружився і в нього народилася донька, якої ми ще не бачили. Хоча він завжди переказує мені вітання, я знаю, що втратив друга багато років тому. Іноді мені здається, що життя без приводу забирає друзів нашого дитинства, хоча нам і не завжди хочеться вірити в це.

Навколо майже нічого не змінилося. Бувають дні, коли я відчуваю блиск — блиск старої Барселони, який потроху повертається до неї. Це ми, всі ми колись витіснили його власною сірістю — і ось тепер місто нарешті пробачило нам. Пан Анаклето залишив роботу в середній школі й цілком присвятив себе написанню еротичних віршів та грандіозних рекламних слоганів. Пан Федеріко Флавія та Мерседітас після смерті Пепіти стали жити разом. Вони були розкішною парою, хоча злі язики подейкували: горбуна, мовляв, лише могила виправить, усе одно пан Федеріко час від часу з’являється на гулянках, перевдягнений за циганку.

Пан Ґуставо Барсело закрив свою книгарню й спродав усі книжки. Він сказав, що торгівлею ситий по горло й з нетерпінням чекає на появу нових справ. Першою і останньою з них було заснування видавництва, яке ініціювало нове видання творів Хуліана Каракса. Перший том містив три романи — їх вилучили з речових доказів, що залишилися серед меблів складу, який належав родині Кабестані. Однак продано було лише 342 примірники — у сотні разів менше в порівнянні з тогорічним бестселером, ілюстрованою біографією відомого тореадора Ель-Кордобеса. Тепер пан Ґуставо весь час подорожує Європою в товаристві видатних жінок і надсилає нам поштові листівки із зображеннями соборів.

Його небога Клара одружилася з банкіром-мільйонером, але шлюб тривав менш ніж рік. Список її шанувальників досі великий, хоча з роками він скорочується, в міру того як згасає її врода. Вона мешкає сама у квартирі на площі Реаль, звідки виходить дедалі рідше. Був час, коли я став відвідувати її — радше через те, що Беа нагадувала мені про її самотність та нещасливу долю, ніж через власне бажання. Минали роки, я помічав смуток, що поглинав її, хоч вона й намагалася приховати його за іронією та відчуженістю. Іноді мені здається, що вона досі чекає на того п’ятнадцятирічного Даніеля, який таємно обожнював її. Присутність Беа чи будь-якої іншої жінки дратує Клару. Останнього разу, коли ми бачилися, вона вивчала своє обличчя, шукаючи зморшки.

Мені сказали, що вона досі зустрічається зі своїм колишнім учителем музики — Адріаном Нері, який так і не закінчив симфонії, але, здається, зробив собі непогану кар’єру жигало серед жінок вищого світу й за свої акробатичні піруети в ліжку дістав прізвисько Чарівний Смичок.

Пам’ять про інспектора Фумеро з роками не збереглася. Навіть ті, хто колись ненавидів його та боявся, більше його не пам’ятали. Кілька років тому на бульварі Ґрасіа я випадково зустрів лейтенанта Паласіоса, який пішов з поліції й тепер викладав гімнастику в школі у кварталі Бонанова. Він розповів мені, що на першому поверсі центрального поліційного управління на Віа Лаєтана є меморіальна дошка на честь Фумеро, але за новими автоматами із прохолодними напоями її зовсім не видно.

Що ж до особняка Алдаїв, то він досі стоїть, незважаючи на всі прокляття. Урешті-решт агенції пана Аґілара вдалося його продати. Віллу повністю відреставрували, статуї янголів перетворили на гравій, яким тепер усипана стоянка для автомобілів (раніше там був сад). Вілла перетворилася на офіс рекламної агенції, що створює чудернацькі віршовані слогани, в яких оспівуються бавовняні шкарпетки, збиране молоко та спортивні автомобілі для багатих бізнесменів. Одного дня, вигадавши якийсь привід, я пішов туди й запитав, чи можу оглянути будинок. Стіни старої бібліотеки, де я ледь не втратив життя, тепер прикрашають постери з рекламою дезодорантів та пральних порошків із магічними властивостями. Кімнату, в якій ми з Беа зачали Хуліана, обладнали під кабінет президента компанії.

Того самого дня, коли я після відвідання будинку повернувся до книгарні, знайшов пакет з паризькою поштовою маркою. Усередині була книжка під назвою «Янгол імли» — роман якогось Бориса Лорана. Я перегорнув сторінки, вдихаючи чарівний аромат обіцянки, який містить кожна нова книжка, прочитав перше речення — і збагнув, що не зможу відірватися. Я відразу ж зрозумів, хто автор цієї книжки, і зовсім не здивувався, коли перегорнув першу сторінку й побачив написану блакитним атраментом «Монбланського шедевру» присвяту: