Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 84

Якось увечері Хорхе Алдая підстеріг Мікеля за два квартали від його будинку.

— Ти прийшов мене вбити? — спитав Мікель.

Хорхе відповів, що він прийшов зробити послугу йому та його приятелеві Хуліану. Передаючи Мікелеві якогось конверта, Хорхе наполягав, що лист неодмінно має потрапити до рук Хуліана, де б той не ховався.

— Так буде краще для всіх, — солідно промовив Алдая-молодший.

У конверті лежав аркуш паперу, на якому рукою Пенелопи Алдаї було написано:

Дорогий Хуліане.

Пишу тобі, щоб повідомити: я невдовзі одружуюся. Благаю тебе, більше мені не пиши, забудь мене, розпочни нове життя. Я не маю на тебе зла, але було б нечесно, якби я не зізналася, що ніколи не кохала тебе. І ніколи б не покохала.

Бажаю тобі всього найкращого, де б ти не перебував.

Пенелопа.

Мікель тисячу разів перечитував цього листа. Письма не можна було сплутати, але він ані на мить не вірив, що Пенелопа сама написала це: «...де б ти не перебував». Хіба вона не знала, що Хуліан у Парижі, чекає на неї?.. «Отже, вона вдавала, буцімто їй невідоме його місцеперебування, — розмірковував Мікель. — Отже, вона хоче його захистити».

Мікель не міг утямити, що ж могло спонукати Пенелопу до написання таких слів. Чим іще міг погрожувати їй пан Рікардо, ув’язнивши її в кімнаті на горищі? Краще, ніж будь-хто інший, Пенелопа розуміла, що цей лист стане отруєним кинджалом для Хуліанового серця. Подумати лишень: дев’ятнадцятирічний юнак у далекому, ворожому місті, покинутий усіма, живе лише оманливою надією знов побачити її! Від чого вона його захищала, відштовхуючи від себе в такий спосіб?.. Після тривалих розмірковувань Мікель вирішив не надсилати листа, не дізнавшись спершу, що стало спонукою до його написання. Без поважної причини його рука не встромить такий кинджал у серце друга.

Кілька днів по тому Хорхе дізнався, що пан Рікардо Алдая, стомившись від благань Хасінти, яка вартувала біля дверей будинку, скористався своїми широкими зв’язками та запроторив гувернантку до притулку для божевільних, що в Орті. Мікель хотів був побачитися з нею, та йому було відмовлено — Хасінта Коронадо мала провести перші три місяці на самоті. Після трьох місяців мовчання та темряви, як запевнив Мікеля один з лікарів, веселий молодик, пацієнти вже не бешкетують.

Тоді Мікель пішов до пансіону, в якому Хасінта мешкала якийсь недовгий час після свого звільнення. Коли він назвав своє ім’я, хазяйка пригадала, що Хасінта залишила для нього записку; а ще вона пригадала, що пані Коронадо заборгувала їй чинш за три тижні. Мікель сплатив борг, хоча й сумнівався, що той існував насправді, і забрав записку. Гувернантка писала, що Лауру, одну зі служниць Алдаїв, звільнили, коли дізналися, що вона відправила листа Пенелопи до Хуліана. Але куди ж Пенелопа адресувала своє послання?.. Мікель розсудив: єдиною адресою, яку могла знати Пенелопа, була адреса Хуліанових батьків на вулиці Св. Антоніо. Мабуть, дівчина сподівалася, що батьки надішлють листа на паризьку адресу Хуліана.

І Мікель вирішив навідатися до Софі Каракс, щоб забрати листа й переслати його адресатові. Однак у будинку Фортюні Мікеля очікував неприємний сюрприз: Софі Каракс там більше не жила. Вона покинула чоловіка кілька днів тому — принаймні так казали сусіди.

Тоді Мікель спробував поговорити із самим капелюшником, який зачинився у своїй крамниці й сидів там цілими днями, люто страждаючи від гніву та приниження. Мікель сказав, що прийшов забрати листа, який мав надійти його синові Хуліану кількома днями раніше. Та єдиним, що почув Мікель, було:

— У мене немає сина.

Мікель Молінер пішов геть, не знаючи, що лист опинився в руках сторожихи й що багато років опісля ти, Даніелю, знайдеш його й прочитаєш слова, які Пенелопа від щирого серця призначала Хуліанові, та яких він так ніколи й не прочитав.

Коли Мікель вийшов із капелюшної крамниці Фортюні, одна із сусідок, яка назвала себе Вісентетою, підійшла до нього й спитала, чи не Софі він шукає. Мікель відповів, що він приятель Хуліана і справді шукає його матір. Вісентета розповіла, що Софі ховається в пансіоні на маленькій вуличці, що за поштовим відділенням; вона чекає на пароплав, який відвезе її до Америки.

Мікель пішов за адресою, яку дала йому Вісентета, й знайшов пансіон. Жалюгідні вузенькі сходи, бруд, пітьма й задуха. У темній та сирій кімнаті на п’ятому поверсі він знайшов Софі Каракс. Мати Хуліана сиділа на краєчку ліжка, на якому лежали дві закриті валізи, схожі на труни, в яких умістилися двадцять два роки її життя в Барселоні. Вона дивилася у вікно.

Прочитавши листа, підписаного ім’ям Пенелопи, — того, що приніс Мікелеві Хорхе Алдая, — Софі заридала.

— Вона знає, — пробурмотіла вона. — Бідолашна дитина, вона знає...

— Знає що? — спитав Мікель.

— Це я винна, — плакала Софі. — Лише я.

Мікель узяв її за руки, нічого не розуміючи. Софі не наважувалася дивитися йому у вічі.

— Хуліан і Пенелопа — брат і сестра, — прошепотіла вона.

3

Перш ніж стати рабинею Антоні Фортюні, Софі Каракс кілька років сама заробляла собі на прожиття. Їй було лише дев’ятнадцять, коли вона приїхала до Барселони в пошуках обіцяної роботи, якої так і не дістала. Перед смертю батько добув для дочки необхідні рекомендації, щоб ту найняли до Бенаренсів — заможної родини торговців з Ельзасу, які оселилися в Барселоні.

— Коли я помру, — попереджав Софі батько, — їдь до них, вони зустрінуть тебе як доньку.

Пан Бенаренс і насправді зустрів її з розпростертими обіймами — аж надто розпростертими, на погляд пані Бенаренс. Тож пані Бенаренс дала Софі сотню песет та виставила її за поріг, висловивши щире співчуття до її нелегкої долі.

— У тебе попереду ціле життя, а єдине, що є в мене, — оцей нікчемний, хтивий чоловік.

У музичній школі, що на вулиці Діпутасьйон, Софі спромоглася дістати роботу приватної вчительки музики. У ті дні вважалося за пристойне бодай поверхово вчити музики дівчат із заможних родин: у шляхетних вітальнях уважалося, що полонези менш небезпечні для панночок, ніж сумнівні розмови чи підозріла література. Ось так розпочалися візити Софі Каракс до розкішних вілл, у яких мовчазні й церемонні служниці проводжали її до музичних салонів. У тих салонах на неї чекали нащадки промислової аристократії; вони сміялися з її акценту, з її сором’язливості, глузували з її становища гувернантки; той факт, що Софі добре зналася на нотах, анітрохи не вивищував її в очах цих надушених парвеню. Урешті-решт Софі навчилася не зважати на глузування, а зусилля свої зосереджувати лише на небагатьох справді здібних ученицях.

Саме тоді Софі познайомилася з Антоні Фортюні, молодим капелюшником (він сам відрекомендувався їй як капелюшник — у його душі промовляла професійна гордість). Спершу Фортюні залицявся до неї, потім запропонував одружитися. Софі відхилила пропозицію раз, удруге, втретє, відхиляла десять разів на місяць. Плекаючи до Антоні дружні почуття, Софі не хотіла завдавати йому болю й щоразу, прощаючись, сподівалася, що більше не побачить його.

Але капелюшник, незважаючи на відмови, продовжував наступ: запрошував Софі на танці, на прогулянки, частував гарячим шоколадом із булочками на вулиці Кануда. Будучи зовсім самотньою в Барселоні, Софі не могла протистояти його ентузіазму, його відданості — і приймала його товариство, хоча варто було їй лише раз поглянути на Фортюні, щоб зрозуміти: вона ніколи не зможе його покохати — покохати так, як мріяла кохати. У сп’янілих від кохання очах капелюшника Софі бачила своє відображення, і на це важко було не звертати уваги. Антоні бачив Софі такою, якою вона б воліла бути.

Софі сподівалася, що одного дня Антоні зустріне іншу дівчину, яка відповість йому взаємністю, і життя його піде більш осмисленим шляхом. І тим не менш вона приймала аванси капелюшника: завдяки йому Софі почувалася бажаною, її цінували, й подекуди цього їй було достатньо, щоб полегшити біль самотності та ностальгію за батьківщиною.