Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 133

– Хоч ти й дарував мені клейноди сі, гетьмане, не маю ненависті за те. Не маю й за те, що привезено мене в Чигирин з твоєї волі для того, аби життя позбавити. Я винен у бунті… Як і Жданович, твій син і решта старшини…

– Юрася не чіпай! Його на поміч вам послав, а ви що? Чернь не змогли в руках втримати до його приходу! Себе винувать!

– Так, себе й звинувачую. У тому, що твої козаки, котрі сім місяців воювали в Польщі, не змогли більше потерпати від зверхності семиградського князя, котрому принесли на рихвах своїх списів не одну перемогу. Себе звинувачую й у тому, що не зміг прикласти своєї руки до ярма, що його ти, гетьмане, у Переяславі на Україну натягав. Пройшов час, і мої слова, сказані у Переяславі підтверджуються. Небагато користі від Москви нам у війні – як гинув люд України, так і гине. Лях рубає і татарин палить. Але тепер ще й воєводи московські по городах наших розійшлись, тепер вони стали при владі в наших домівках, їм мусимо звіт давати про справи наші. Я питаю: чому? Хто мені такі Бутурлін зі Скуратовим та Шереметьев з Трубецьким? Чому маю їхньої ради слухатись як мені жити на світі? Чому ти, гетьмане, присягу прийняв, коли царський раб відмовився хрест цілувати? А тепер уже запізно, пане Хмельницький, тепер зовсім не просто в царя такий ласий шматок витягнути, яким є для нього Україна.

– Мовчати! – раптом крикнув Хмельницький різким голосом. – Мовчати, кажу я тобі!

Він рвонув комір каптана й зайшовся кашлем. Хотів було піднятися, але вчасно зрозумів, що являтиме жалюгідну картину у своїй кволості, й залишився сидіти, лише руками вп'явся в дошку столу.

– Бунтівник! Ти бунтівник і реблізант! Та що відомо тобі про те, яку роботу проводив я усі ці роки, аби втримати те, що вибороли у кривавій борні?! Що знаєш ти, полковнику, про те, як почуває себе гетьман Війська Запорізького, коли змушений клястися в покорі цареві, одночасно балансуючи, немов лицедій, проміж Польщею і Москвою?! Що відомо тобі про десятки тисяч готових кинутися в Україну татар і ляхів, шведів і московитів, про те, з яким напруженням потрібно продумувати на переговорах кожне своє слово, кожний рядок у листі до якого-небудь путивльського воєводи… Бачить Бог, я зробив все, від мене залежне, щоб втриматися на жердині над прірвою – саме таке становище України тепер. І нарешті, що ти знаєш про відчуття, коли після важкої й клопіткої праці ти раптом взнаєш, що вся твоя праця виявилась марною, а домовленості розповзаються, немов сорочка на тілі в голодранця?! Розповзаються тому, що твої козаки відмовляються виконувати накази свого гетьмана, а поставлена над ними старшина неспроможна втримати їх у покорі й вважає за доцільніше рятувати свою шкіру від київ черні! Не потрібне мені таке військо!

– А ти мене не сором, гетьмане! – раптом Іван відчув, що втрачає контроль над собою. Гетьман не міг би сильніше принизити його, навіть якби хотів цього, натякнувши, що Богун налякався власних козаків. – Вони заслужили того, аби повернутися на батьківщину. Сім місяців вони билися, не уявляючи, з якою метою ллється їхня кров! Угри не дотримувалися прийнятих на себе зобов'язань! Хочеш вкоротити мені віку – орудуй, на те твоя гетьманська воля! Але не смій винуватити їх і мене!

Хмельницький не відповів. Лише через хвилину Іван підняв погляд на нього і від побаченого рвонувся вперед з наміром допомогти: обличчя гетьмана посиніло, очі вирячились, а на вустах закипіла жовтава піна. Скоцьорбленими пальцями він марно намагався втриматись за стіл і повільно сповзав з фотеля на підлогу.

– Батьку! – Богун умить забув свою злість на гетьмана. Він підхопив немічне тіло Хмельницького і обережно поклав його на долівку. Після того майже бігцем кинувся до дверей.

– Лікаря! Швидко лікаря! – крикнув він, прочинивши двері.

Однак раніше за лікаря – підстаркуватого шотландця, котрий останні кілька місяців піклувався про здоров'я козацького гетьмана, до світлиці забігли Виговський, Тетеря і Богданович.

– Що трапилось?! – тремтячими вустами вимовив Виговський.

– У нього напад. Де лікар, чорт забирай! – відповів на запитання генерального писаря Тетеря. – Твоя робота, Богуне? – скрикнув він, метнувши на Івана погляд. Богун промовчав.

Раптом Хмельницький підвів голову з жупана, що його, нашвидкуруч скрутивши валиком, стромив йому під голову Іван.

– Підійди, полковнику, – було помітно, що до кожного слова Хмельницькому доводиться докладати неймовірних зусиль.

– Так, ваша ясновельможність. – Богун підійшов і опустився на коліна поблизу вмираючого гетьмана. Той мляво вхопився за ланцюг кайданів на Богунових руках.

– Бог напевне… не бажає твоєї смерті… цього разу йому потрібен я… помилую тебе і Ждановича. Ти матимеш нагоду, бунтівний полковнику, побачити, як круки кинуться на Україну після моєї смерті… Ти зможеш переконатися – все, що я робив, зроблено для України і козацтва. Дай вам усім Бог розуму зробити не гірше, аніж це робив я. Але не маю на те надії… А тепер усі геть! Залиште мене з моїми рідними…

Іван повільно вийшов зі світлиці, перейшов через коридор і великий передпокій. Зупинився, минувши сходи високого ґанку. За спиною чув десятки збуджених голосів, тупіт, жіночі зойки і плач. До тями прийшов лише після того, як хтось утретє посмикав його за рукав.

– Пане полковнику, пан генеральний суддя наказав зняти кайдани, ходімо в кузню, – мовив до нього незнайомий козак у синьому жупані й червоноверхій смушковій шапці.

– Що? Що тобі? Яка кузня?

– Кайдани, пане полковнику. Пана Богдановича наказ.

Іван подивився на козака, потім на свої кайдани і лише тоді зрозумів, що від нього хочуть.

– Ходімо.

Повернувшись за десять хвилин до ґанку гетьманського будинку, Іван, несподівано для себе, застав тут натовп, який складався не менше ніж з півтисячі люду. Усі присутні поводили себе збуджено, про щось пошепки перемовлялись, час від часу кидаючи у бік ґанку тривожні погляди.

– Зовсім кволий, кажуть, – почув Іван голос огрядного старшини, судячи з вигляду, рангом не менше сотника. – Панотець у нього, сповідає.

– Господи, Господи, – зітхав його співбесідник, такий самий старшина нижчої ланки. – Може, ще й мине нас нещастя…

– Дав би Бог. Сиротами залишимось.

– А як дуб був, – приєднався до розмови старшин кривий на одне око, підстаркуватий кобзар у благенькому латаному кожусі, з полотняною торбою і кобзою через плече, – най Господь милує, що ми без Хмеля?

Перший зі старшин кинув на кобзара презирливий погляд, але нічого не відповів.

– Юрасеві булаву заповів, – мовив до свого співрозмовника.

– Юрась Юрасем, а Богдана другого не матиме Україна, – сумно зітхнув той і перехрестився. – Помилуй нас Всевишній, не відбирай його в нас!

Раптом на ґанку і під ним почалося якесь заворушення. Десь у нетрях гетьманського будинку заголосили жінки. Натовп наче схлипнув і подався вперед, примушуючи передні ряди підступити впритул до сходів. На ґанку з'явився Виговський в оточенні Тетері, Богдановича і ще кількох старшин. Іванові одразу кинулося в очі те, що всі на ґанку були простоволосими.

– Плачте, люди! – прокотився над притихлим натовпом голос генерального писаря. – Наш великий батько, гетьман України і Війська Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький помер щойно у своїх покоях. Страшне горе маємо пережити, панове-молодці, на долю всієї України випало страшне горе!

У відповідь на його слова з найближчої церкви сумно та урочисто вдарив дзвін…

До Вінниці Іван вирушив лише через кілька днів, коли прах Хмельницького було поховано з усіма почестями в суботівській церкві, а генеральна старшина розпочала чвари за гетьманську булаву. Стало зрозумілим, що виконувати заповіт Хмельницького і віддавати булаву його сину Юрієві ніхто не збирається. Але це вже не турбувало Богуна. Він був присутнім на всіх зборах і радах, що їх потребувала його полковницька посада, але ніде не виявляв жодної активності, відбуваючись статусом стороннього спостерігача. А щойно поховальну царемонію було закінчено, послав за Нечипоренком, на час знявши кімнату в одному з чигиринських заїздів.