Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 134

Михайло примчав за чотири дні з невеличким загоном, і Богун, на прощання відвідавши Виговського і запевнивши його в лояльності до нього Вінницького полку, вирушив у дорогу. Те, що булава без сумніву, перейде в руки генерального писаря, розуміли усі, від полковника до останнього гультіпаки в чигиринських шинках.

Розділ III

І

Як і очікував Богун, смерть Богдана Хмельницького одразу ж жбурнула знекровлену довгими роками війни Україну в нові кола пекла під назвою громадянська війна – страшне явище, котре змушувало ще від часів могутнього Риму здіймати зброю братові супроти брата, а батькові супроти своїх дітей. На раді старшин, котру було зібрано незадовго після смерті гетьмана, булава перейшла до Виговського, що значною мірою посилило розкол поміж шляхетським станом України і селянами, тобто тою верствою населення, котра не меншою мірою, аніж козаки, природні воїни, прийняла на плечі свої увесь тягар, що його принесла Україні війна з Річчю Посполитою. З самого початку гетьманування колишнього генерального писаря йому докоряли тим, що він обраний на роль вершителя долі України, попри заповіт Богдана. Докоряли в Гетьманщині, докоряли й в Запоріжжі. Там Виговського, чий родовий герб був Абданк, той самий Абданк Богдана Хмельницького, не вважали за свого, до нього чомусь ставились стримано, навіть вороже. Іван Сірко, котрий на ту пору вже набув великої ваги серед вільного і буйного низового товариства, не поспішав долучати ані себе, ані запорізьку чернь до тих, хто підтримував новообраного гетьмана. І лише листи, які донесли до нас сутність того страшного часу напередодні великої української Руїни, висловлюють почуття запорожців, дихають на нас, тричі упостережених дітей славної нації Українців, словами з історії:

І хоча Виговський від самого початку не надавав багато уваги такому факту, як невдоволення низового козацтва, а також широких верств козацької черні від того, що він порушив заповіт Хмельницького віддати булаву його єдиному живому сину Юрієві, відлік його днів уже почався – надто великою була прірва між новим гетьманом і його народом. Була й ще одна, не менш вагома сила, аніж Запоріжжя, – Московська держава, яка стрімко набирала впливу на теренах України. І хоч Іван Виговський спочатку не відкидав домовленостей з Москвою, його нестерпно дратував той протекторат, який загрожував рано чи пізно перерости в повне панування московського абсолютизму в Україні. Вихід з такого стану речей був для Виговського очевидним – Річ Посполита, особливо слабка після низки потрясінь, що випали на неї за останні роки, здавалася йому значно кращим союзником, аніж швидко набираюча силу Москва. Без сумніву, маневр гетьманської політики в бік Польщі міг принести Україні немалу користь. Але чотири роки, що встигли пройти після Переяславської Ради, безсумнівно, залишили глибокий слід у розумах козацької старшини, а щедрі дарунки московських дипломатів і ще більш щедрі обіцянки на майбутнє, зроблені в десятках приватних розмов з ласими до власної вигоди старшинами, котрі легко йшли на контакт із царевими шпигами, давно принесли свої плоди. Тож годі було й дивуватися, що вже через рік після смерті Хмельницького і початку гетьманування Виговського, військо вибухнуло першим бунтом – не без нацьковування з Москви проти гетьмана підняв зброю полтавський полковник Мартин Пушкар. Виговський відреагував цілком закономірно – жодної миті не замислившись про наслідки війни поміж козаками, які зовсім нещодавно пліч-о-пліч били ненависних ляхів, – дав команду збирати військо і виступати до Полтави.

Дивною була та битва, котра розпочалась під Полтавою наприкінці травня 1658 року. Дивним було гетьманське військо, котре мало у своєму складі більше німецьких найманців і татар, аніж реєстрового козацтва. Дивним був склад полків повстанців Пушкаренка: у вимові доброї половини «підлеглих» полтавського полковника однозначно вгадувалась путивльська, смоленська і рязанська говірка. Дивним був і вибір запорожців, котрі, попри недавно висловлену в листі радість з приводу обрання гетьманом колишнього генерального писаря, приєднали свої шаблі до шабель повстанців. Тоді доля виявилась прихильною до Виговського. Хоч і з великими втратами, він зміг довести, хто є справжнім господарем в Україні.

Після першої битви в полі під Полтавою повстанці Пушкаря, зазнавши поразки й похнюпивши голови, відійшли під захист міських мурів. Довгі два тижні точилася облога міста, протягом усього цього часу козаки з обох сторін чухали свої чуби і не розуміли: чому ж вони стоять навпроти своїх побратимів, стискуючи в руках зброю. Тоді вони ще не знали, що в Полтаві проходила всього лише репетиція майбутньої братовбивчої війни, на порозі якої мала дуже скоро стати виведена Богданом Хмельницьким з польської неволі держава. І несли швидкі коні козаків Виговського попід мурами міста, і люто кричали з них верхівці:

– Проти кого мушкети здіймаєте, браття? Проти кого шаблі оголили?

– А що маємо робити? Чи горілку прийшли ви до нас кружляти, чи, може, крівці нашої пустити, за тим і німців та бусурман за собою привели? – відповідали їм з редутів похмурі голоси.

– А може, й крівці пустити, коли з москалями домовились, супроти гетьмана посміли піти!

Були й посланці від Мартина Пушкаря до Виговського. Полковник хоч і не схаменувся, не припинив бунту, все ще маючи надію на царських воєвод (при нагоді й без неї навперейми обіцяли воєводи підтримку й скору допомогу), але все ж робив спроби владнати все миром і уникнути великого кровопролиття. Та що це? Ніби хто підмінив завжди спокійного і дипломатичного Виговського.

– Скажіть його посланцям – кровопролиття не буде, лише якщо голову свого полковника мені на списі принесуть! Лише коли в його мертві очі гляну, тоді облогу зніму! А як ні, нехай не гніваються на мене, не буду розбирати, де московський стрілець, а де земляк, усіх порішу! Хай десятому буде заказано бунтуватися супроти гетьмана свого, радою вільних людей при арматі військовій обраному! – шипів він, стискуючи в руках шаблю, й у такі хвилини здавалося, що він навіть зможе кинутися на парламентерів.

Урешті, першого червня Виговський стомився очікувати на голову Пушкаря і кинув свої полки на приступ, перед цим віддавши розпорядження німецьким полкам зайняти позиції поблизу Соколиного Байраку, а татарам приславши суворий наказ не покидати свого коша. Не хотів розумний і далекоглядний Виговський, щоб в Україні пішли розмови про перемогу іноземних найманців гетьмана над українцями.

Тричі того кривавого дня сходились повстанці Пушкаря і запорожці Барабаша з козаками Виговського, і тричі встеляли поле сотнями своїх трупів. Тричі перемога переходила від одних до других, аж доки не свиснув наказний кошовий отаман Барабаш молодецьким посвистом, і з засідки не вискочила тисяча найкращих запорізьких вершників, з ходу перекидаючи реєстрові батави. Застогнала земля під копитами коней, заволали помираючі, стиснулися від смертельної розпуки сотні материнських сердець по всій Україні – від Галичини до Слобожанщини, від Полісся до запорізьких паланок. Схопився за голову гетьман Виговський і здійняв руки до неба.