Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 135

– Чому, чому, Господи Всевишній, не можемо ми жити в мирі, чому злими псами кидаємося один на одного?!

Після слів тих надовго замовк гетьман. І лише коли йому доповіли, що реєстровики не мають сили втримати табір і починають панічний відступ, він гаркнув:

– Німців сюди! Татар сюди! Ми повинні взяти Полтаву…

Коли ніч вкрила закривавлене поле і сон зморив потомлених бійців, укріплення міста були цілковито в руках Виговського. Порубаний труп Пушкаря з мовчазної згоди Виговського було віддано його дружині, а добряче потріпані й поріділі загони запорожців відступали в напрямку Дикого Поля. Перший виступ проти себе Виговський утопив у крові.

II

Хропли коні під вершниками, високо в бірюзову небесну блакить здіймався брудно-жовтий стовп пилу, а від тупоту копит, бряжчання кінської збруї і дзвону бойових обладунків на кілька верст від чигиринського тракту перелякані зайці і лиси, перепели і дрохви, гадюки й полози налякано утікали світ за очі, рятуючи свої життя від небезпеки зустрічі зі своїм найзапеклішим ворогом – людиною. На запаморочливій височині, серед прозорої блакиті, здивовано позираючи на степ, що враз ожив тисячами озброєного люду, висів гордовитий орел.

Шляхом на Чигирин просувалося козацьке військо. Попереду, під хоругвами та штандартами, бунчуками та знаменами, їхав на струнконогому арабському огирі гетьман Виговський, оточений генеральною старшиною та полковниками, далі просувалися комонні підрозділи реєстрових полків, за ними довгі вервечки обозів і бага-точисельна гетьманська армата. Замикали валку, котра розтяглася полем на кілька верст, піхотні полки. З Полтави повертався гетьман Виговський, після перемоги над бунтівним Пушкарем. Проте не було в душі гетьмана радості від такої перемоги. Мовчали полкові музики й кобзарі, мовчав гетьманський почет, похмурим був і сам гетьман. Не було чого веселитися Івану Виговському. Так, гніздо бунту, котрим на час стала Полтава, зруйновано, і там тепер стоїть вірний гетьману гарнізон. Великі зміни відбудуться й у реєстрі Полтавського полку, як, втім, і серед решти полків. Він викоренить сам дух бунту з цих нещирих, заздрісних людей, на котрих так несподівано перетворилась козацька реєстрова старшина. Хіба його тестеві, Богдану, було так важко? Хіба так, як до нього, цілком і повністю відданого справі покійного гетьмана, ставилися буйні голови до Хмеля? О ні, йому було значно легше! Так, полював, полював на нього рудий Чаплинський, але на Низу його прийняли, обігріли і обласкали. А що ж йому, Івану Виговському, яку йому ласку зробили запорожці? Тільки те, що вирубали майже до ноги дві сотні Чигиринського полку і мало не дійшли в несамовитій люті своїй до шеренг гетьманської сторожі. Важко було Хмельницькому, звідусіль повзла пошесть в Україну, відбивати мусів, ночі не спав, думу думав, як оборонитися. Та втричі понад той труд важче нині Виговському! Адже й тепер Україна не має спокою, знову й знову злітаються до неї шуліки з Ногайських степів і з Москви. Через Дністер перелітають і з-поза Вісли прямують. Але не має на кого покластися гетьман Виговський, на відміну від коханого народом свого попередника! Де ж ті віддані Кривоніс і Нечай, Ганжа і Чорнота?! Вже й сліду немає по них на землі… до кінця віддали свій борг гетьману й Батьківщині, та й зникли потому, поглинуті гарячим полум'ям війни. Хто залишився йому? На кого покластися зможе важкої хвилини? Може, на Тетерю? Он, їде позаду, надутий, як сич. Може, на Брюховецького? Так і зиркає з-під лоба. Не треба мати сім п'ядей в голові, аби зрозуміти, що ховається за цим поглядом, – немов кіт, який заховався в затінку, позирає на горобця на гілці, такого ласого та до пори недоступного. Ні, ці не підтримають, радше підіпхнуть, коли заточиться… Нічим вони не кращі за Пушкаря, може, й навіть гірші, адже усім відомо – краще видимий ворог у чистому полі, аніж той, що до часу затаївся за спиною і може ужалити будь-якої хвилини. На кого ж покластися, кому звірити свої думки? І тут Виговський згадав Богуна, вінницького полковника, котрого мало не стратив Хмельницький напередодні своєї смерті. Тепер Богун значно переріс рамки полковника і навіть посаду наказного генерального обозного, котру отримав під час свого походу зі Ждановичем. Мовлять, на Поділлі й Брацлавщині на нього мало не моляться, шанують так, як шанували свого часу Хмельницького і як ніколи не шануватимуть його, Виговського. Гетьман пригадав виступи Богуна на радах і зборах. То були не ті, повні єлею слова Брюховецького і невиразне бурмотіння Тетері, то були слова людини, котра звикла дивитися небезпеці у вічі і ніколи не кривити душею. От хто потрібен йому! Ось кого потрібно перехилити на свій бік за будь-яку ціну! До такого, як Богун, і Тетеря, і Брюховецький зуби обламають.

– А де ж Богун? – повернув Виговський голову до хорунжого, поглянувши наперед навколо себе – серед натовпу генеральної старшини і полковників з тієї породи людей, котра намагається завжди знаходитись напохваті в сильних світу цього.

– Пан полковник вінницький на чолі свого полку, ваша ясновельможність, – доповіли Виговському за кілька хвилин.

– Покличте до мене! – Виговський був роздратований недалекоглядністю підлеглих, які доповіли йому про місцезнаходження Богуна, не додумавшись одразу ж викликати того до гетьмана.

Через кілька хвилин Богун притримав свого гнідого і поїхав поряд з Виговським, вклонившись йому.

– Вітаю, батьку, – голос вінницького полковника чомусь вселив у Виговського впевненість у собі.

– Віват, славний полковнику! – посміхнувся Виговський. – Твої козаки славно билися, дякую тобі за них, пане Іване.

– Радий служити гетьманській ясновельможності, – притис закутий у сталеву рукавицю кулак до грудей Богун. На мить його погляд ковзнув по обличчю Виговського, але як не намагався, жодної емоції не зміг прочитати там гетьман. Лише уважний погляд розумних сірих очей.

– Побудь зі мною, Богуне. Поговорити хочу. Твої думки послухати хочу. Проїдьмося?

І Виговський, крикнувши почту, щоб його залишили з Богуном, повернув з битого шляху в поле.

– Важко мені, Богуне, – почав розмову він, коли коні пішли кроком серед високих трав, віддалившись на кількасот кроків від голови війська. – Думи обсідають. Хочу розповісти тобі про них.

– Я знаю, які думи турбують тебе, батьку, – схилив голову Іван.

– Правда? – поглянув на нього Виговський, примружившись. – Мій полковник є характерником?

– У цьому немає жодної потреби. Достатньо лише поглянути на кількість вовків, які тебе оточують, і розуміння прийде одразу. Ти відчуваєш, наскільки хитке твоє становище, гетьмане. Ти розумієш – сил, котрі тебе підтримують, надто мало, аби протистояти усім твоїм ворогам. Пушкар був лише першою ластівкою твого краху, це тобі теж відомо. Чернь проти тебе, Запоріжжя також.

Виговський кілька хвилин мовчав, не в змозі щось відповісти. Емоції, котрі бурхливим потоком наповнили його після почутого від Богуна, ледь-ледь втримували поведінку гетьмана в межах допустимого при розмові з можливим союзником. Нарешті він все ж таки опанував себе і з посмішкою мовив:

– Так-так, тепер я розумію, у чому крилася постійна причина твоїх негараздів з Хмельницьким. Твої слова занадто, е-е… відверті. Дивно, що ми розмовляємо з тобою, адже покійник навряд чи вибачив би тобі мову, подібну до тої, яку чув я від тебе щойно.

– І все ж таки я живий, – хмикнув Іван.

– Я помітив. А скажи мені, полковнику, чому ж такий улюбленець черні, як ти, пішов у бій під моїми хоругвами? Чи ти не поплутав тих, з ким маєш бути?

– Жодним чином.

– Ну тоді поясни мені, чому.

Іван притримав коня і поглянув Виговському в очі.

– Я завжди був з гетьманом, навіть коли мав з ним певні суперечки. Нині гетьман ти, батьку, тож я з тобою. Так і тільки так я зможу послужити ся Україні і вберегти її від того, абись невдячні діти не розтягай її тіло, немов круки.

Виговський, якому останні слова Богуна безумовно сподобались, дещо розвеселився. Він навіть посміхнувся і молодецьким посвистом підігнав полохливого зайця, котрий вихопився з тирси, злякавши коней.