Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 68

Пізно ввечері того ж дня поляки все ж полишили східний і західний вали, за які протягом усього цього часу точилися найбільш запеклі сутички. Вони йшли з них, але йшли непереможеними – князь Вишневецький, котрому Лянцкоронський, Фірлей і Остророг фактично передали керівництво обороною його родового міста, що ним був Збараж, вирішив запобігти в подальшому таким інцидентам, який був сьогодні під час прориву Бурляя, і відводив військо на раніше приготовані позиції ближче до стін замку, зменшуючи таким чином довжину лінії оборони. Тепер йому ніхто не заважав так чинити, хоча ще напередодні всі рейментарі, як один, обурювались критикою князя на надто велику площу табору і довжину його окопу.

Наступного дня штурми продовжилися, хоча й не так запекло, як напередодні, – козаки вирішили відбити в поляків частину табору, на якій було розташовано основний колодязь, погіршивши тим самим становище з питною водою в стані обложених, але їхні спроби були марними – зменшення периметра оборони настільки зміцнило її в поляків, що будь-які атаки з легкістю відбивалися шквалом мушкетного вогню. Починалася довга і виснажлива для обох сторін облога.

V

Ранковий вітерець швидко розвіяв легку імлу на сході, і серед чистої блакиті почало наростати рожеве сяйво, котре, повільно запалюючи виднокрай, переростало у все більш гарячі тони і нарешті вихопилось з-за обрію вогнистим сонячним диском. Кущі ліщини на краю табору ледь-ледь зарухалися, виблискуючи діамантами роси на свіжій зелені листя, а повітря срібним дзвоном наповнив різноголосий пташиний спів. Але не довго лунав він, потривожений грою бойової сурми, тупотом копит, стуком сокир і голосами багатьох тисяч людей. Козацький обоз, який, немов хвиля прибою крихітний морський острівець, оточував Збараж, прокидався після недовгого чутливого сну, готуючись з новою силою продовжити атаки на непокірне місто, котре стало могилою вже для кількох тисяч козацького лицарства.

Іван Богун покликав джуру і наказав принести умитися. Той не примусив на себе довго чекати – за хвилину глечик із джерельною водою, дерев'яне відро і білосніжний полотняний рушник були перед наметом. Іван з насолодою умився і розтерся рушником. Кинувши його джурі, випростався і подивився довкола. Першим, що кидалося в очі, були високі вежі десяти гуляй-городів, котрі застигли перед окопом козацького табору, примушуючи будь-кого з тих, хто побачив би їх, дивуватися наполегливості й майстерності людей, котрі змогли побудувати ці диво-споруди. Кожна мала не менше семи сажнів заввишки, увінчана на верхівці майданчиком, схожим на верх фортечного муру, з бійницями і обтягнутими воловими шкурами зубцями. Нижче майданчиків гуляй-городини поступово розширювались і закінчувались за три фути від землі міцними чотирикутними платформами, кожна з яких сиділа на п'яти парах велетенських, зроблених із суцільної дубової деревини, без шпиць і ободку, коліс. Проміж верхнім майданчиком і нижньою платформою, доповнюючи схожість цієї рухомої фортеці з фортецею справжньою, розташовувались кілька рівнів настилів для розміщення живої сили, десятки бійниць для рушниць і артилерії. Грізними вартовими стояли готові до бою гуляй-городи навпроти затихлого польського табору. Саме на цей день Хмельницьким було призначено штурм за допомогою гуляй-городів. Штурм, на який гетьман покладав усі свої надії.

Після сніданку сотні й полки почали шикуватися для наступного штурму – процедура, яка стала вже звичною тут, під Збаражем. Люди йшли на криваву бійню, як на звичайну повсякденну працю. Почали підготовку для відбиття нападу й на польському окопі – там діловито походжали гармаші біля гарматних позицій, виїздили кіньми блискучі рейментарі, шикувалися в каре ландскнехти.

Іван відшукав очима полковника Нечая, котрий у супроводі полкової старшини знаходився біля однієї з пересувних веж, і поквапився до нього.

Данило Нечай востаннє обдивлявся гуляй-город, віддаючи необхідні розпорядження підлеглим, коли побачив Богуна.

– Здоровий будь, пане Іване! – привітався він. – Добрий задум, побий мене грім, як не добрий! А ось ти як вважаєш? – Нечай поплескав долонею по одній з тесаних колод, з яких було побудовано вежу.

– Не знаю, – знизав плечима Іван. – Будемо мати надію, що вони виконають покладене на них завдання.

– А ти, я бачу, не поділяєш захоплення ними більшої частини нашого війська!

– Я волів би захоплюватись цими гарними спорудами, коли вони стоятимуть біля стін Збаража, і захоплюватись, знаходячись на тих самих стінах.

– Добра відповідь! Я, власне, не маю жодних сумнівів у такому розвитку подій. Але що тебе привело до мене, Богуне, справи чи просте бажання привітатися з побратимом?

– Є деякі думки, – задумливо обдивляючись ворожий окоп, мовив Іван.

Нечай одразу ж сплигнув з коня на землю і взяв Івана за лікоть:

– Пройдімося.

Вони швидко відійшли кроків на сто від гуляй-городин, наблизившись до стін Збаража майже на відстань мушкетного пострілу.

– Кажи, що надумав, – звернувся нарешті до Івана Нечай.

Богун вказав на високий вал ворожого окопу:

– Гуляй-городи мають підійти впритул до стін і своїм вогнем примусити ляхів зменшити опір, надаючи можливість штурмовим колонам наблизитись і розпочати штурм, так?

– Вірно, – погодився Нечай.

– Отже, – продовжив Іван, – основні бойові дії розгорнуться тут, з цього боку міста?

– Саме так.

– Але ж і ляхи на це розраховують, тож для боротьби з гуляй-городами стягнуть сюди найбільш можливу кількість війська і армати. Нашим вежам буде протистояти потужний вогонь десятків гармат.

– Я не розумію тебе, Іване, – знизав плечима Нечай, – ти оповідаєш те, про що мені добре відомо. Гуляй-городи спроможні витримати влучення досить великих гармат, не говорячи вже про мушкетний вогонь, до якого вони взагалі нечутливі.

– Я й не беру цього під сумнів, – не вгавав Іван. – Мене більше турбує можливість примусити їх рухатися. Але зараз не про те. Якщо поляки змушені стягнути сюди великі сили, вони тим самим оголюють оборону на інших дільницях, чи не так?

Нечай посміхнувся.

– Он ти про що! Ну, не гнівись, пане Іване, ми тут з гетьманом теж не корову з глини ліпили, теж думали-гадали, як нам краще ляха обійти. Хоча й найбільша кількість жовнірів, без сумніву, збереться саме тут, штурм протилежної стіни, як і двох інших, буде мало схожим на прогулянку. Укріплення залишаться, а на них і малий відділ війська буде спроможний витримати атаки тисячного загону. Одне слово, атаки на решту валів Збаража доручено татарам Іслам-Ґерая.

Іван покрутив головою:

– Не найкраща думка.

– Ну що ти будеш з таким робити! – обурився Нечай. – Це думка твого гетьмана, сотнику.

– І все ж я не змінюю свого ставлення – то не найкраща думка!

– Що ж запропонуєш ти?

– Даниле, татари не підуть на штурм, обмежаться обстрілом валів, тобі це відомо не гірше ніж мені. Тож тисячний загін добрих козаків зумів би тут зробити багато більше, аніж уся кримська орда.

– І тим загоном має стати сотня мого полку на чолі з Богуном, – докінчив за Івана Нечай.

– У загальних рисах саме так.

– А як щодо викладу твоїх думок Хмельницькому особисто? Розумієш, ми працювали над планом сьогоднішнього штурму кілька ночей, тож мені здається, що йому вельми не сподобається втручання у справи генеральної старшини.

Іван не розгубився:

– Веди мене до гетьмана.

Нечай якусь мить помислив, після чого посміхнувся і поплескав Богуна по плечу.

– Упізнаю нашого Богуна. Ну що ж, до гетьмана, то й до гетьмана!

Хмельницький зустрів друзів не те щоб непривітно, але без особливого ентузіазму. Він заклопотано радився з Виговським, Морозенком і Чорнотою, тож погодився вислухати Нечая не одразу. Нарешті махнув йому рукою:

– Кажи, пане Даниле, чого хотів, та не барись, ось-ось даю сурму «до бою».

– Та, власне, хотів говорити не я, а ось він, – вказав Нечай на Богуна і підбадьорливо йому підморгнув.