Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 69

Іван вирішив іти на прорив:

– Вислухай, батьку, не відберу в тебе багато часу.

Хмельницький пильно придивився до Богуна.

– А, це ти, сотнику. Ну, кажи вже, що маєш.

– Пан Данило мовив: протилежний напрямку атаки вал міста обложать татари?

– Вірно пан Данило мовив, – погодився Хмельницький.

– То не найкраща думка!

– Що?! – Хмельницький перевів погляд на Нечая. Той лише знизав плечима, мовляв, я йому казав. – Що ти верзеш, сотнику?

– Те, що татари не підуть на приступ, ваша ясновельможність, – не здавався Богун. – Вони не звикли лізти на вали. Дозволь це зробити моїм козакам!

– Ви потрібні мені тут. Коли гуляй-городи підійдуть до валу і подавлять опір лядської піхоти, полки повинні кинутися на штурм лавиною, штормовою хвилею! Як можу розпорошувати сили?

– Усього тисяча, пане гетьмане! Повірте, ми зможемо зробити багато, посіявши паніку в лядському стані. Це зіграє на руку атакуючим полкам набагато більше, аніж лемент татар під валами, їхні стріли.

Хмельницький почав червоніти, і усі, хто добре його знав, зрозуміли – гетьман ось-ось вибухне нестримною люттю, як це завжди бувало, коли хтось з підлеглих легковажно сперечався з ним за неприйнятних для суперечок обставин. Богун завмер, сміливо позираючи в очі Хмельницькому.

– Добре, – нарешті сказав Хмельницький, коли напруга від конфлікту, який ось-ось мав розпочатися, набула найбільшої своєї сили. – Нехай буде по твоєму, сотнику. Татари дійсно не найкращі вояки, коли доводиться воювати з укріпленими таборами. Веди своїх людей на східний вал. Але пам'ятай – за кожен прорахунок переді мною особисто будеш одвіт тримати. Не перед Нечаєм!

– Дякую, батьку, – схилився в поклоні Богун. – Я виконаю все, що лише в силах людини.

Хмельницький відвернувся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Коли поспішали назад, Нечай, здивовано подивившись на Богуна, мовив:

– Я завжди знав, що ти упертюх, Іване, але щоб настільки… Ти знаєш, Хмельницький у хвилини люті стає справді нестримний, міг би навіть і закувати тебе в кайдани.

– Не закував.

– Так. Одне можу сказати напевне: тепер він тебе добре запам'ятав. Краще навіть, аніж після Тульчина.

У відповідь на Нечаєві слова над козацьким табором високою нотою забринів сигнал сурми. Пролунавши уперше від ставки гетьмана, він швидко пролетів, дублюючись над полками навсібіч велетенського табору осадників.

VI

Ревіння гармат з протилежного боку збаразьких укріплень було настільки сильним, що в ньому годі було й намагатися почути окремий постріл. Уся артилерія Хмельницького працювала з найбільш можливим темпом, намагаючись подавити позиції ворожих гармат і підготувати штурм гуляй-городів ще до того, як вони вирушать у свій шлях, витримуючи постріли польських гармат.

– Скільки вони вже товчуть? – запитав Богун у Нечипоренка, котрий лежав поряд, придивляючись до польського валу, до якого було не менше двох сотень сажнів відкритої, перекресленої сіткою рівчаків і засік місцини.

– Годину.

– Скоро й підуть, – завважив Омелько, котрий знаходився праворуч від Богуна. – А за Савкою й слід прохолов.

Ззаду затріщали кущі верболозу, і з'явився захеканий Савка Обдертий у вимащених в багнюку кунтуші і шароварах. Мовчки зняв шапку, витер нею піт з чола і дістав з китиці люльку. Неквапно наклав у неї тютюну, запропонованого Нечипоренком. Розпалив від поданого ним же труту, затягся димом, і лише тоді почав доповідати:

– Нічого страшного. Жовніри на валу, звичайно, є, бачили й кілька фальконетів, але ніц надзвичайного. Можна брати. Тоді, перед шатром Павлюка, складніше було, – він підморгнув Івану і зайшовся хрипким сміхом, після чого вказав на недалеку від них ділянку валу. – Дивися лишень, сотнику. Он ту купку дерев бачиш?

Іван поглянув на кілька хлипких ясенів неподалік ворожих укріплень.

– Так.

– Туди краще не лізти, там вовчі ями, якірці, ще бозна-яке лайно. А ось праворуч, тобто ближче до нас, вал на протязі добрих двохсот аршин обкопано лише неглибоким ровом, місцина суха, рівна. Туди потрібно ставити драбини.

– Так і вчинимо, – погодився Богун. – Дочекаємось лишень, доки татари почнуть їх скубти, тоді нам менше уваги приділятимуть. Гуляй-городи, я думаю, ось-ось вирушать.

– А я про що? – Савка відкинувся на спину, кілька секунд покрутився, зручніше вмощуючись на траві, і нарешті затих, накривши обличчя шапкою. Богун зовсім би не здивувався, якби він цієї хвилини голосно захропів.

Тисяча двісті козаків Іванової сотні розташувалися, принишкнувши в підліску неподалік від східного валу збаразької фортеці, очікуючи на команду кинутися на штурм. Поруч з козаками, поділеними Богуном на відділки по п'ятдесят шабель, лежали довгі штурмові драбини, зроблені таким чином, що по довгих їх щаблях одночасно могли підніматися принаймні троє бійців.

За чверть години у звуках канонади з протилежного боку Збаража дещо змінилося – артилерія Хмельницького зненацька замовкла, вибухаючи тепер лише поодинокими пострілами, натомість ожила, розпочавши жвавий обстріл, армата осаджених. «Гуляй-городи, – подумав Богун, – а поодинокі постріли наших, то встановлена на них армата». Він пожалкував, що не може бачити рухомих фортець на власні очі, але одразу ж відкинув цю думку. Потрібно було зосередитись на своєму завданні. Іван підняв голову і почав відшукувати поглядом татарські чамбули, про присутність яких говорили віддалене іржання коней, тупіт сотень копит і різкі крики вершників. Не дивлячись на увесь шум і метушню, зчинену татарами, самих їх Іван побачити не зміг. Як він і припускав, мурзи не поспішали кидатися на ворожі укріплення, хоча й не відступали далеко від стін. Така війна зовсім не пасувала кочівникам, які звикли діяти виключно як легка кавалерія, тобто швидкими наскоками і обстрілом. Зненацька Богун відчув, як йому на обличчя впала дощова краплина, потім ще одна, і ще. Він поглянув на небо – хмари, котрі почали збиратися після світанку, нарешті згустилися і розродилися рясним дощем. Утім, подумав Богун, дощ більше завадить ляхам, аніж йому – під час штурму захисники фортеці значно більше покладаються на вогнепальну зброю, аніж ті, хто із шаблями в зубах дереться штурмовими драбинами. Але як то там важкі гуляй-городи? Адже затягнись дощ надовго, вони неодмінно зав'язнуть у баговинні! Усе ж довго цим перейматися в Івана не було часу – навіть з місця, де він знаходився, було помітно, що на валу фортеці жовніри жваво перебігають, зникаючи, очевидно, у напрямку протилежної стіни. З кожною хвилиною їх ставало все менше, доки не залишилося на протязі всього західного окопу не більше двох-трьох сотень. Дощ все усилювався, і хоч він не був надто густим, але схоже на те, що затягло надовго. Усе ж поки що від східних укріплень чулася сильна стрілянина.

– Давай наказ бути напоготові, – повернувся Іван до Нечипоренка.

– Слухаю! – осавул швидко зник у підліску.

Ще кілька хвилин лежали мовчки, очікуючи появи татар, котрі мали відвернути на себе увагу тих захисників, які ще залишалися на західному окопі, і дати можливість козакам хоча б без втрат наблизитися і встановити драбини. Однак час ішов, а жоден з татарських вершників не наблизився до фортеці. Нарешті Богуну обридло таке очікування – він уявляв, який запеклий бій точиться на протилежному боці фортеці.

– Досить! – нарешті вигукнув він і піднявся в повний зріст, оголюючи шаблю. – Уперед, молодці, за Україну! – і першим кинувся до окопу, котрий височів над навколишньою рівниною на добрих десять сажнів, наїжачившись колами і хитромудрими пристосуваннями, спрямованими на швидке доправлення всякого, хто надумає дертися на вал, до кращого світу. За сотником, поволі розтягуючи шеренги на сотню аршин праворуч і ліворуч від Богуна, кинулися козаки, несучи штурмові драбини.

Відстань, яка відокремлювала їх від окопу, пробігли за кілька хвилин так, що картеч кількох невеличких гарматок вразила не більше десятка козаків. Вони так і залишилися лежати на килимі трав, стікаючи кров'ю, решта ж їхніх товаришів перехопила драбини з їх рук і продовжила біг. Більше стрілянини з гармат не було – щоб перезаряджати гармати під струменями проливного дощу, про це не могло бути й мови, з окопу озвалися лише кілька десятків мушкетних пострілів. Козаки вже долали рів і з хрипкими криками починали зводити вгору драбини. Одна за одною ставали вони, з глухим стукотом притискаючись до частоколу на верху окопу, і ось вже ціла сотня козаків одночасно дереться по них, намагаючись якнайскоріше видряпатись і зчепитися з ворогом у шабельному бою, уникаючи небезпеки від падаючого каміння, окропу і киплячої смоли, якими зазвичай зупиняли нападників захисники фортеці. Скоро згори і точно посипалися великі уламки каміння, кілька драбин повільно відірвалися від частоколу і, спочатку завмерши у вертикальному положенні, поступово набирали швидкості й почали завалюватись назад. З криками і стогоном на землю посипалися козаки.