Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 70

– Уперед, молодці, на вали! – кричав Богун, стоячи поблизу однієї з драбин, і голос його тонув у лементі тисячного натовпу, який утворився під окопом і швидко втягувався вгору драбинами, які ляхи ще не встигли зіштовхнути. Але ось козаки підняли і ті, котрі було скинуто, встановлюючи їх на попередні місця, і на окопі з кожною хвилиною почало прибувати нападників. Помітивши це, Богун перехопив лезо шаблі зубами і швидко подерся вслід за рештою розпалених бойовищем козаків. Зараз його місце було там де знаходилася більша частина його реґіменту.

На окопі царювало справжнє пекло. Кількість жовнірів, котрі залишилися на захисті західної частини табору, була підрахована, як виявилося, досить неточно – їх було принаймні вдвічі більше, аніж очікував Богун. Вони, не жалкуючи себе, кидалися назустріч козакам, збивали їх з окопу пострілами мушкетів і гаківниць, кидали вниз на голови нападникам каміння, важкі дерев'яні колоди, діжі і все, що потрапляло під руку. Не пройшло і хвилини після того, як перші з козаків ступили на стіну, і дошки галереї, де точився бій, стали настільки слизькими від крові, що по них було складно пройти, не послизнувшись. Крики поранених і хрип умираючих змішувалися із дзвоном бойової криці.

Богун, піднявшись на вал, одразу ж приєднав свою шаблю до решти атакуючих козаків. Він швидко розчистив собі шлях до вузьких сходів, котрі вели з верхньої галереї всередину польського табору і, гукнувши кількадесят найсправніших рубак, кинувся вниз, маючи на меті перерізати шлях ляхам, котрі мчали на допомогу тим, що терпіли поразку на валу. Зчинився жорстокий бій уже всередині укріплень. Вишневецький, якому доповіли про прорив козаків на західному мурі, зрозумів свою помилку і віддав наказ повернути туди піхотну хоругву угорців, але позиція, зайнята козаками, була настільки вдалою, що вони з легкістю змогли протистояти угорцям, які переважали їх втричі, – затиснуті проміж двома приземистими будівлями, котрі тулилися до валу з внутрішньої сторони, козаки були добре захищені з боків, тож кількість нападників для них не мала великого значення. Крім того, дощ, який ще посилився, зовсім розмочив порох на пановках мушкетів, роблячи марними будь-які спроби вибити козаків за допомогою мушкетних залпів. Тим часом на верху кількість козаків усе збільшувалась, і скоро впав бездиханним останній з жовнірів, які так запекло обороняли свою ділянку муру. Услід за цим стишили натиск угорці. Вони добре бачили, що не зможуть уже допомогти своїм товаришам, тож обмежилися тільки тим, що локалізували ворожий прорив і швидко почали намощувати нову лінію захисту з возів, камінних брил, котрі лежали тут купами і повинні були в разі необхідності бути піднятими на стіну і скинутими на голови нападникам, з діжок і якого завгодно сміття, що його лише змогли знайти. Козаки, безсилі завадити роботі ворожих жовнірів, застигли, наставивши перед собою алебарди і списи, відібрані у ворога. Ситуація почала ускладнюватися. Богун зрозумів: якщо дати ляхам закінчити побудування нового валу, козаків буде відрізано від решти табору, і всім, чого вони змогли добитися, буде той крихітний шматок ворожого табору, на якому вони тепер стояли. Потрібно було розвивати успіх і відтягувати на себе найбільш можливу кількість ворожих сил. Повернувшись сходами на вал, він наказав завалювати галерею праворуч і ліворуч від місця прориву камінням, маючи на меті перешкодити польським воякам обійти козаків і оточити їх всередині табору. Потім гукнув Миколу Охріменка, який саме пробігав поруч, поспішаючи на допомогу тим, котрі стримували угорців усередині окопу.

– Слухаю, пане сотнику, – одразу ж схилив голову у мідній місюрці Микола.

– Підеш до Нечая…

– Та я…

Богун піймав козака за відвороти кільчастого панцира і різко струснув, аж задзеленчало:

– Мовчати, скурвий сину! – якщо в більш спокійний час Богун і погоджувався терпіти напівпанібратське поводження молодого Охріменка, то цієї хвилини він був готовий навчити Миронового малого військовій дисципліні найбільш прийнятними методами. – Як смієш?!

Микола все зрозумів з першого разу:

– Усе виконаю! Наказуй, пане сотнику!

– Ану прожогом до Нечая! Скажеш: ми захопили окоп, нехай дає підкріплення. Доки ляхи зайняті на східному валу, можемо вчинити сальву під стінами збаразького замку!

Охріменко кивнув і швидко зник. Іван, залишивши на валу біля завалів, котрі відокремлювали зайняту ними частину від решти укріплень, сотню козаків, озброєних алебардами і бердишами, з рештою кинувся вниз. Скоро бій з новою силою закипів на імпровізованому валу, що його спішно утворювали угорці.

Богун встигав бути одразу і на правому, і на лівому крилі своєї невеличкої батави, і в її центрі, показуючи приклад козакам і підтримуючи їх бойовий дух, котрий почав вже підупадати з огляду на те, що сили були надто вже не рівні. Їм ще вдалося захопити недобудований угорцями периметр, але просунутися далі годі було й думати – на допомогу ландскнехтам були відряджені ще кілька піхотних загонів, і тепер усі сили необхідно було зосередити на тому, щоб втримати те, що було захоплено, до підходу підкріплень. Тож вирішено було використовувати вози і купи сміття, нанесеного ворожими жовнірами як власну лінію оборони. Жовніри, відкинувши непотрібні тепер мушкети, лізли на неї, але один за одним падали під ударами козацьких шабель, злітали в повітря на кінчиках списів, помирали із роздробленими келепами і боздуганами головами. Кров і дощова вода змішувались на подвір'ї польського табору, утворюючи страшні червоні калюжі, у яких лежали розкинувшись десятки вбитих.

До Богуна, котрий саме відбивав удари кількох ворожих жовнірів, підбіг Охріменко, дуже вчасно простромивши одного з угорців довгою рихвою алебарди.

– Не буде допомоги, пане сотнику! – прокричав він у саме вухо Івану, і той від несподіванки ледь не пропустив удар палаша, спрямований йому в живіт. Відбив у останню мить і, зацідивши ландскнехту в скроню закутим у залізну рукавицю кулаком, відійшов назад. Козаки одразу ж за ним зімкнули лаву, продовжуючи відбивати напади жовнірів, котрі ставали все більш млявими.

– Як то не буде? – вхопив він за плече Охріменка. – Адже ми вже в таборі! Ми захопили частину стіни, вони що там, подуріли?!

– Усе дуже погано, батьку, – видихнув козак, – штурм гуляй-городів захлинувся, скоро тут буде половина ворожого війська. Потрібно поспішати, аби врятувати сотню, інакше вони перетворять захоплене нами на справжній мішок!

– Як захлинувся?! – не повірив Іван власним вухам. – Та що ти кажеш… – він зненацька зрозумів, що вже кілька хвилин не чує шуму битви зі східного валу, увесь гуркіт бою лунав тепер саме з його, Богуна, невеличкого плацдарму. – Але це неможливо!

– Усе триклятий дощ! Гуляй-городини зав'язли в баговинні і зрушити їх з місця не під силу нікому! Ляхи регочуть з окопу, дивлячись, як братчики намагаються пересунути їх бодай на лікоть, але не спроможні зробити навіть цього.

Відповісти Богун не встиг. Він раптом побачив, як через залитий калюжами двір до них поспішає густий натовп польських піхотинців, озброєних довгими піками. Те, про що мовив Микола, починало збуватися – поляки перекидали на місце прориву купки відчайдухів свіжі сили, намагаючись оточити і знищити козаків.

– Назад! Усім назад! – забринів у повітрі, наповненому брязком заліза, напружений голос Богуна. – Відходимо до стіни! – І кинувся у зворотному напрямку, маючи на меті стати в першій шерензі бійців і стримати ворога на час, необхідний для відходу решти загону.

Удар польських пікінерів був приголомшливим. Одразу не менше десяти козаків опинились вибитими з батави і впали, зрошуючи землю червоною кров'ю, решта, щодуху впираючись ногами в слизьку землю, була відкинута в напрямку муру на добрих три сажні. Козаки рубали рихви жовнірських пік, вхоплювались за них руками, намагаючись втримати ворожий натиск, але все далі й далі їхали слизькою глиною в напрямку окопу, на якому ще зовсім недавно отримали перемогу. Жовніри, вишикувавшись рівною шеренгою, впирались в землю широко розставленими ногами і з голосними видихами били піками в напрямку козацької батави. Били, здіймаючи лікоть лівої руки, яка утримувала ратище позаду, над головою, з метою завдати напрямку удару рух зверху вниз. Після кожного такого злагодженого удару переступали на крок уперед, щоб за мить знову все повторити і відкинути козаків ще далі. У такому монотонному русі вони були схожі на єдиний пекельний механізм, що пересувався, руйнуючи будь-який опір на своєму шляху.