Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 36

Павлюк у супроводі кількох старшин, серед яких були й Омелько зі Славинським, під'їхав до шатра, коли заарештовані й забули, з якою метою їх сюди приведено. Швидко сплигнув з коня, кинув повід джурі і попрямував до шатра. До нього підскочив Славинський.

– Пане отамане, ваша милість! Тут нагальна справа… Питання безпеки!

Павлюк зупинився і поглянув на сотника.

– Мною затримано двох злочинців, – пояснив той. – Вони очікують вашого суду.

Павлюк нетерпляче змахнув рукою:

– Знайшов час! Треба було вирішити своєю владою.

Цієї миті перед отаманом постав Омелько.

– Е, ні! – заперечив він. – Тут, пане Павле, не той випадок. Твого суду козаки чекають, справедливого!

Отаман трохи помислив, та зрештою струснув головою.

– Добре, ведіть, – кинув і зник у шатрі.

Коли Івана з Савкою провели до отаманського шатра, там знаходилися лише Павлюк, Славинський і Омелько, сторожа залишилась зовні.

– Викладайте, що за справа привела вас до мене, – мовив Павлюк, коли запорожці стали перед столом, за яким він розмістився, сидячи у великому горіховому фотелі з високою спинкою.

– Справа ось у чому, – першим почав Славинський. – Перед вами стоїть гайдук уманського підстарости Березницького на прізвище Місюрка. І Місюрка сей заслужив за свої діяння кару люту, тож чесна людина не може спокійно дати йому уникнути покарання, почуватися добре, доки він ходить землею, їсть, п'є, дихає повітрям.

– Складно бреше, – зухвало помітив Савка.

Славинський не звернув уваги.

– Узимку позаминулого року він перебував у ватазі харцизів, – продовжив він, – які за наказом Березницького вчинили наїзд на мою маєтність. А саме – на хутір Яблунівку, що стоїть неподалік від Чорного шляху, якраз проміж Уманню та Жашковом. Серце обливається кров'ю, коли згадаю, як вони тоді людей побили!

– За скриню твою із золотом воно в тебе обливається, – насмішкувато кинув Савка.

– Мовчати! – гримнув на нього Славинський. – Я ще не закінчив. Тобі, лотре, також буде надано слово… Так от, пане отамане, двох моїх пахолків було побито до смерті. Люди були чесні, віри православної. Багато ран іншим нанесено, так що декотрих ледве виходили. Петро Чуб, літній чоловік, який все життя віддав служінню вітчизні, колишній козак Уманського полку, втратив через них руку. Ще чотирьох постріляно досить тяжко. Кошару спалили, коней, худобу побрали. На польську владу я вже й не сподіваюся. На тебе, пане-батьку козацький, на твою милість єдина надія. Воздай злодієві по заслузі його!

Павлюк у задумі потирав правицею гладко виголене підборіддя.

– То є правда, що сотник мовить? – запитав він нарешті у Савки, дивлячись тому в очі.

– Дещо правда. Дещо поклеп. А про дещо й змовчав твій святий інквізитор, пане отамане.

– Тоді ти його доповни.

– Були ми на хуторі, що зветься Яблунівка. Точно були, за це не збрехав. Може, й кого побили при військовій потребі. У пахолків пана Славинського теж, до речі, у руках не лозини були, а шаблі й рушниці.

– Чому ж ви, скурві діти, на братів своїх православних зброю підняли? – спохмурнів Павлюк.

Савка знизав плечима:

– Панський гайдук, вашмость, людина підневільна. Березницький дав нам наказ повернути майно, що його пахолки мостивого пана побрали, ми й пішли.

– Брешеш, собако! – скипів Славинський.

– Та чого б мені брехати? Чи не ти, мосьпане, восени того ж року наїхав на хутір Мірошників Ставок, маєтність пана Березницького, царство йому небесне? Там, до речі, теж не католиків і не магометан побито, а братів наших православних. Чотири гайдуки тоді сім'ї посиротили.

– Але Березницький був винен мені сто кіп битих талерів! – сам того не помічаючи, Славинський уже виправдовувався.

– А мені що до того? – хмикнув Савка. – Плювати я хотів на вас обидвох.

– Але пане отамане! Згідно з Третім Литовським статутом [50]… – почав апелювати до Павлюка Славинський.

Той підняв вгору долоні:

– Зачекайте, пане Славинський! А ти, козаче, продовжуй.

– Немає чого продовжувати. Березницький у могилі. От цими руками спровадив. Як маєте бажання, можете й за це скарати.

– А ти, я бачу, не надто поважаєш свою старшину! – примружився Павлюк.

– Я Бога єдиного чту. Тому й на Низу.

Отаман засміявся:

– Ну що ти з нього візьмеш? Одне слово: запорожець!.. Пане Славинський, а він має рацію.

– Прошу? – не зрозумів сотник.

– Що ж ви до чужої обителі зі своїм статутом… чи то пак литовським? Тут Запоріжжя, отже, свої закони, свої звичаї…

Павлюк мовчав кілька хвилин, і посмішка поступово зникала з його обличчя. Коли ж він нарешті озвався, в голосі не мав веселощів. Були там лише туга і біль.

– Упізнаю нашу шляхту, – казав наказний отаман, колишній генеральний хорунжий реєстрового козацького війська, – ти їх хлібом не годуй, а дай до чужого майна руку стромити. А не дають, наїдемо! Для того й пахолки в нас хліб-сіль їдять. Горлянку будемо один одному гризти, чуби висмикувати, кров пускати… Ох, люди, люди… Та подивіться ж ви навкруги! Лядське стерво з України крівцю точить, з мапи стирають українців як націю. Мову зневажають, віру ногами топчуть… А ви? Ви не бачите! Вам би рідному братові спочатку голову проломити! Звичайно, це ж легше, аніж стати плечем до плеча супроти коронного війська, прийняти на груди удар гусарських списів. Ляхам такої вашої безголовості тільки й треба. Що ж виходить? Вони вам виписку з реєстру, а ви мовчите. Раді, що ця сама виписка вас оминула, другим на голову впала. Конєцпольські, Замойські, Потоцькі і Вишневецькі ваші землі підло під себе підминають, землі, які ще від діда-прадіда за козацькою шляхтою!.. Добре, що не моє… добре, що не мене… Душа болить! Після повних емоцій слів Павлюка в наметі надовго запанувала мовчанка, яку ніхто не наважувався перервати. Нарешті отаман глибоко зітхнув і підняв очі.

– Що ж, згідно зі звичаєм запорізьким я не вбачаю вини за цим козаком. У чому вина другого? – вказав він на Богуна.

Наперед виступив Омелько:

– А вина його, батьку, в тому, що він на захист побратима, несправедливо затриманого, зброю підняв! – і Омелько коротко переповів Павлюку, як Іван мало не зарубав у поєдинку Славинського.

– Чому ж ти, хлопче, в поході наказу військовому не підкоряєшся? За таке дуже навіть швидко голову втратити можна, – мовив до Івана Павлюк.

– Помилуй, батьку! – знову встряв до розмови Омелько. – Пан Славинський мусив проводити арешт козака Тимошівського куреня лише з моєї згоди. Я тимошівцями обраний на панство, про них і опікуюся. А то багато мовлять у війську про пана сотника. Мовляв, за відьмами полює. Біле за чорне видає, аби лише користь мати. Не люблять його козаки, і це не таємниця. Тому хто ж винен, коли він сам звичай порушив, без відома курінного отамана арешт проводив? Сам пан і винен, що мало життя не позбувся. Рука в Богуна важка, а шабля разюча.

– Пане Славинський, – повернувся Павлюк до сотника. – Чому ж ви дійсно не попередили про свої дії курінного отамана?

Від несподіванки Славинський не одразу знайшовся, що відповісти.

– Але… Але він їх покриває! – верескнув нарешті.

– Звичайно, адже він батько для своїх козаків… – Павлюк хвилину роздумував. – Ну, добре, панове-молодці. Не гоже нам у своєму таборі чвари починати перед лицем ворога. До того ж, якщо немає вини за першим, у чому звинувачувати того, хто його захищав?

– Дякую, батьку наказний! – палко відповів Омелько. – Ти мудрий батько, і такі козаки, як ті, що стоять зараз перед тобою, підуть за твоїм наказом у вогонь і у воду!

– Це добре… Все ж, пане курінний, покараєш цього рубаку своєю владою.

Павлюк подивився на Богуна. Хотів ще щось добавити, але лишень змахнув рукою: вільні, мовляв. Сам повернувся до Славинського.

– А ти, пане Федоре, будь ласкавий, розкажи мені таку річ, – почули запорожці, виходячи з шатра, – ти знаєш, що гармати, які посипають тепер наш окоп залізними буханцями, йшли до мене з Домахи? [51] І ще скажи, чому татари довідалися про напрямок руху цього обозу?!