Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 38

У листі гетьман по-батьківськи картав неслухняного підлеглого та давав настанови, як тому поводити себе, аби загладити цей прикрий інцидент перед очима «пана круля та всевидючого ока сеймових комісарів».

«…Ми ж бо маємо жити у мирі, у злагоді, – писав Томиленко, – як брати єдиноутробні у лоні церкви святої. Є ми християни, тобто ті, кого добрий пастир вчив любити один одного і не заподіяти зла ближньому своєму…»

Далі йшли умовляння повернути «те, що взяв і що тобі не належить по праву», покаятися перед всепрощаючим паном крулем та служити тому вірою і правдою «як предки наші служили, з великою славою та повагою». Наприкінці листа Томиленко все ж не зміг відмовити собі в завуальованих погрозах бунтівнику: тут туманно натякалося на якусь кару, що неодмінно впаде на голову непокірного, якщо той ослухається поради мудрої та підніме свій меч супроти влади, призначеної самим Богом над багатостраждальним народом руським.

«Яко не потрібно кусати руку, яка годує тебе, так є гріховним і зрадливим не підкоритися короні польській – частиною-бо її невід'ємною перебуває як Україна, так і Вольності Запорізькі», – закінчував Томиленко свій довгий і повчальний манускрипт.

– Що маю передати панові гетьманові, вашмосць? – запитав посланець, коли Павлюк пожбурив сувій пергаменту на завалений паперами стіл.

– Передай йому, – твердо вимовив він, – моя відповідь: ні! Я не поверну гармат, навіть якщо сюди прийдуть їх милості гетьмани коронний та польний, Конєцпольський та Потоцький. І навіть якщо вони візьмуть з собою, як лакея Васька Томиленка… Втім, ти можеш зачекати. Через кілька днів я, можливо, знайду час, щоб написати йому листа, тож сам йому все доповім.

І посланці очікували. Ще в Києві, де на той час перебував Томиленко, вони отримали вказівку – ні в чому не перечити генеральному хорунжому, а навпаки, всіма силами намагатись показати готовність гетьмана вибачити бунтівника і прийняти його назад, подібно до блудного сина. Нарешті через тиждень посланці дочекалися листа. У ньому Павлюк рішуче відмовився повернути представникам польської влади захоплену в Черкасах армату і закликав гетьмана приєднуватися до себе, або принаймні не ставати на заваді бажаючим це зробити.

«…Ти мовиш, аби я повернув те, що мені не належить? – зокрема зазначалося у листі. – Кому ж тоді належить зброя, котра зберігається по городах українських, якщо не воїнам православним, яких я за велінням Божим маю честь представити? Тож знай, вашмосць, мостивий пане: як покійника з домовини неможливо дістати, з-під камінця могильного, так і зброю ту неможливо повернути з рук, які за її допомогою будуть боронити землю свою та волю. На тім завжди стояв і стою! Бо лицарська зброя повинна бути утримувана у домі лицарському, а ним, і тобі це відомо, завжди було Запоріжжя – колиска слави козацької. З діда-прадіда тут жили і помирали воїни, тож мислю, що і нам, і вам так чинити пристало. І ти, ваша ясновельможність, не дивуйся, коли козаки твої, котрі ще залишилися під твоєю орудою, приєднаються до нас. Краще стань сам на чолі у них, тоді розцілую тебе як брата. Хіба ми, люди віри православної, люди лицарські, українці, хіба не можемо домовитися без того, щоб тримати лядську руку? Ту, яка ось уже сорок років душить нашу віру і сотні літ паплюжить українську державність? Перетворює лицарів на робоче бидло?! Тож думай, пане гетьмане, і нехай тобі допомагає у цій справі Бог. Писано дня 16 червня року Божого 1637 від Різдва Христова на Січі Запорізькій. Генеральний хорунжий Війська Запорізького Низового і городового, Павло Бут».

II

Для Богуна, Нечая і решти тимошівців почалися важкі дні. Та що там казати, важкі дні почалися для тисяч запорожців. І хоча причиною важких тих днів стали не брак продовольства чи інших припасів, не важка праця (хоча її тут взагалі не боялися), все ж дні після повернення з походу на буджацьку орду позначилися на міцних козацьких головах важким тягарем ранішнього похмілля, яке змінювалося все новими і новими застіллями і гучними бенкетами. Січ гуляла. З гарматними та мушкетними громами, з дзвоном нажитих серед буджацьких степів монет. Буйні голови, не покладаючи рук, працювали на ниві Бахуса не менш завзято, ніж трудилися минулої зими на полях Марса, і виявляли такою працею одну з темних сторін багатогранного запорізького характеру. День за днем, ніч за ніччю, в десятках великих і малих корчем, шинків та пивниць не згасали вогні у вікнах, не зачинялися двері. На майдані, в куренях або просто серед плавнів пропивалися такі кошти, якими могла похвалитися казна не кожного магната. Шинкарі, торгаші і винокури різного штибу, закусивши вудила, торгували «зеленим змієм» з максимальною для себе користю. Вони хапали за спідницю свою торгову фортуну.

Проте не було задоволення в очах жидів, вірменів і решти представників торгового передмістя Січі. В їхніх очах з кожним днем все чіткіше прокидався страх. І страх цей не був безпідставним – навіть найдосвідченіші представники торгового племені не могли визначити дату, коли в запорожців закінчаться гроші, що віщуватиме початок погромів.

Погром. Страшна біда племені Аврамового, нагла смерть, яка не шкодувала ані старого, ані малого. Вона розмітала все, заради чого ці люди сприймали наругу і терпіли муки, долали тисячі верст і плели інтриги з великими й малими володарями – втрачалися гроші! Вщент розбивалися скрині з майном, викочувалися з комор діжі з медами-горілками. Золоті, які ще тиждень тому жменями сипалися на шинквас з широких козацьких кишень (не звикла козацька рука рахувати гроші, сипала, скільки зачерпнулося), без тіні сорому або вагань поверталися туди ж. А коли спорожнювалися зазначені вище діжі, доходила черга і до їхніх господарів. Ох, не любили запорожці представників гнаного племені! Терпіли їх, але сильно не любили. Сусідством з діючим вулканом було сусідство з Січчю жидівської частини торгового передмістя, і коли починалися погроми, світ за очі доводилося втікати горе-торгашам, рятуючи власне життя. Дехто з них не встигав, і тоді сині води сходилися над його безталанною головою, або хижа звірина по плавнях розтягувала білі кістки…

Чигиринський шинкар Гершко, у шинку якого Іван Богун колись познайомився з майбутніми побратимами, завжди заздалегідь відчував час початку погромів, напевне, й тому дожив до своїх поважних шістдесяти, ведучи ґешефт на межі цивілізованих земель, де зброя і жорстока сила часто-густо вирішували правові й майнові претензії. Натомість тепер, разом з об'ємистим черевом, мав Гершко сиві пейси та великий життєвий досвід у розумних карих очах. Зараз він спішно поганяв коника-бахмата, весь час оглядаючись на три підводи, запряжені парою ваговозів кожна. З язика у Гершка мало не злітала лайка, адресована парубкам-погоничам, але він розважливо стримував себе. Гершко мусів мовчати замість того, щоб вилаяти цих ледацюг, яким він заплатив удвічі більше від звичайного за переїзд від Микитиного Рогу до Чигирина. Але що він міг вдіяти? На Січі вже не пахло, смерділо пожежами майбутніх погромів! А попереду Дике Поле і десяток молодиків поряд з ним, до яких він не мав жодної довіри.

– О, Аврааме! Вей’з’мір, я нещасний вигнанець землі предків своїх! О, праматір наша Рахіль! Не покинь мене, і добра, нажитого моєю важкою працею, захисти, – бубонів Гершко. Нарешті не витримав і звернувся до погоничів. – Швидше, панове, молю Ієговою! – останні слова він не промовив, а простогнав.

Парубки на возах мовчали. Вони не хотіли поганяти коней, яким доводилося тягти надто великий вантаж. Попереду було ще страшенно багато верст, тож абсурдно надривати худобу на початку шляху. Але якщо жид не розуміє цього сам, навіщо втрачати слова на пояснення?

Гершко замовк, безсилий чимось зарадити. Він лише подумки молився своєму іудейському богу, прохаючи захисту та порятунку. Ієгова його не почув. Як тільки розтанули ранішні сутінки, з-за рогу битого шляху, криваво-червоні на тлі ранішнього сонця, виступили кілька постатей в латаних кожухах нарозхрист, у латаних же сорочках і потертих шароварах. Але при шаблях, з рушницями за плечима і пістолетами за поясами. Помітивши валку, вони спочатку відійшли на узбіччя, але незабаром пильніше придивилися до подорожніх і зарухалися.