Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 40

– Оксана, кажеш… – Богун мить помислив, щось пригадуючи. У пам'яті сплив далекий спогад про вкриті верболозом береги Дніпра, море зірок над головою і біле личко, облямоване потертим овечим хутром старого кобеняка. – Я в Барі іншу дівчину знаю, – нарешті вимовив він.

Омелько здивовано звів голову:

– Он як? І що то за дівчина?

– Ганною звати.

– Коли ж ти встиг, босяк? Наче весь час на очах…

– Уміти треба! – Іван зрозумів, що курінний не пам'ятає тієї їхньої розмови в чайці перед бурею. Що ж, це не дивно. А хіба сам Іван не забув швидкоплинне своє почуття, захопившись буянням вільного січового життя? Напевне, забув. Тільки чомусь тепер, коли почув назву міста Бар, багато разів бачений і трохи померхлий від часу образ знову з'явився перед очима.

Омелько голосно розсміявся у відповідь на останнє зауваження Богуна. Від громоподібного сміху з куща шипшини, який самотньо стояв при дорозі, пронизливим свистом здійнялася зграйка птахів. З несподіванки Омельків кінь сахнувся вбік і захропів.

– Тпру! І якого ката тобі діється?! Гарматних пострілів не боявся… – осмикнув козак коня і подивився на Богуна. – А ти не промах!

До широкої, кованої почорнілими залізними обаполками брами, подорожні наблизилися ранком наступного дня, коли сонце, позолотивши мури фортеці, веселим гостем зазирнуло в невеличкі підсліпуваті вікна кам'яних будівель, що ними густо було забудовано польську частину Бару – на пагорбі, неподалік від рятівних веж цитаделі. Козаки проїхали підйомний міст над ровом, заплатили мито на митниці і неспішно проїхали напівтемряву вежі воріт. Вартові жовніри ще куталися у свої сині жупани від ранкової прохолоди, але в кузнях уже дзвеніло, на вулицях рипіли вози, урочисто співали дзвони в церквах. Бруківкою поспішали міщани, заклопотані справами, що їх приніс новий день. Опинившись серед круговерті великого міста, запорожці спочатку розгублено притримали коней, але згодом, розпитавши дорогу, подалися до високої вежі, в якій було розташовано ратушу. Через десять хвилин кружляння проміж закіптюжених стін, брудних подвір'їв, з купами сміття, які подекуди мало не перегороджували вулиці, коні винесли приятелів на досить широкий майдан, де поряд з високим дахом побудованого в готичному стилі костьолу здіймала в небо свої стіни вежа міської ратуші.

На сходах біля вежі завмерли на чатах два кірасири в начищених до блиску панцирах з великими наплічниками, сегментованими броньовими пластинками на руках, кільчастих рукавицях з великими залізними крагами, шоломах-бургіньйотах і широких штанях, які доходили їм лише до колін. Броньовий пластинчатий захист, подібний до того, котрий укривав руки жовнірів, був і поверх штанів на стегнах. Коліна закривали гострі залізні наколінники. Нижче колін дивна одежина закінчувалася білосніжними гетрами і великими чорними черевиками із залізними пряжками.

– Ти ба! – хмикнув Омелько. – І що воно на себе натягнуло? їй-бо, неначе підстрелений!

– Мода така тепер. Німецька, – кинув Богун, нудьгуючи.

– Та хоч би і французька! – змахнув рукою Деривухо і звернувся до вартових: – Гей, вояки, мову українську розумієте?

Вартові не відповіли, лише сильніше стиснули в руках восьмифутові ратища алебард і вперли похмурі погляди в запорожців.

– Трясця вашій матері! – підсумував Омелько. – Напевне, не розуміють.

– А хоч би й розуміли, розмовляти не бажають.

– Точно.

– Чи все ж таки не розуміють?

– Хто їх зна! От якби якому гарячої смоли за обшивку, може б почули, якою мовою таке велике цабе спілкується.

Кірасири мовчали, але по їхньому вигляду було помітно, що вони розуміли все сказане. Обличчя під бургіньйотами поступово набирали бурякового відтінку, очі меншали, перетворюючись на зрізи мушкетних стволів.

– І що будемо робити? – почухав потилицю Омелько.

– Спробуй на мигах показати, – засміявся Богун. Його почала забавляти ця гра і вигляд кірасирів, котрі вже майже кипіли.

– Панове німці! – почав Омелько урочистим голосом. – Я ось тут маю честь представити кошового отамана Війська Запорізького Низового, тож мені конче необхідно побачити коронного гетьмана вашого неперевершеного війська польського. Лист у мене до його ясновельможності.

Тиша. Красири вперлись поглядами голодних хортів.

– Таки не розуміють.

– Слухай, пане отамане, – мовив Богун, – а ти їм не казав, що лист важливий, і гетьманська мосць його дуже очікує?

– Я думав, вони знають!

– Навряд…

Нарешті один із жовнірів не витримав:

– Пан коронний гетьман зараз у своїй резиденції, а тут буде пізніше. Та ще треба знати, що ви за птиці, – подав він голос.

– До буцегарні б їх, там би й дізналися, – відповів другий, чия руда борода була підстрижена охайною еспаньйолкою.

– Таки розуміють! – стрепенувся Омелько. – А що його дознаватися? Запорожці ми, хіба не помітно?

– Помітно. У тому й справа, що помітно. Але вашого брата тут не жалують і недаремно. Не знаю, чи його ясновельможність захоче з вами говорити.

– Схоче, коли дізнається, у чому справа.

– І в чому ж?

– А от це, голубе, не твого розуму діло.

– Ну то так тебе тут приймуть! – набундючився вартовий.

У цей час за спинами заторохкотіло, зацокало по бруківці кованими копитами, і до широких сходів ратуші підкотився багатий, оздоблений срібними бляшками і майстерною різьбою ридван у супроводі ще чотирьох кірасирів, які були точними копіями перших двох. Не враховуючи хіба кольору борід і того факту, що ці були на конях. Один з жовнірів швидко скочив на землю і підбігши відчинив дверцята карети.

Неквапно, всім своїм виглядом виказуючи власну значимість, з ридвана зійшов високий і досить огрядний шляхтич у шитому золотом каптані, блискучому оксамитовому плащі і широкополому капелюсі, з якого звисали цілі грона страусового пір'я. Коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський добре знав собі ціну і виказував це оточуючим за будь-якої нагоди. Не поспішаючи, він попрямував сходами до дверей ратуші повз охоронців, які виструнчились, немов на параді. На запорожців кинув короткий погляд і в його погляді було не більше цікавості, ніж у погляді кота, що спекотного полудня розвалився на сонці.

Але на Омелька це не справило враження.

– Ваша милість! Дозвольте звернутися з нагальним питанням, здолались-бо немалий шлях задля цього за велінням кошового отамана Війська Запорізького Низового.

Конєцпольський повільно повернувся і оглянув запорожців ще раз. Іван відмітив, що зацікавленості в його очах не побільшало.

– Хто ці люди? – запитав він польською в охоронця.

– Не можу знати, ваша ясновельможність! – відчеканив кірасир.

– Чого ж вони тут забули? – голос коронного гетьмана набув дратівливих інтонацій.

Охоронець лише розвів руками. Зате четвірка жовнірів, які прибули разом з Конєцпольським, наблизились до запорожців, тримаючи правиці на руків'ях шабель. їхні обличчя не віщували козакам нічого доброго – звичайні хорти готові кинутися на будь-кого, якщо на того вкаже перст господаря. Іван поглянув на Омелька. У грудях сколихнувся неспокій за курінного – раптом ляхи признають у ньому Чорного? Долю колишнього реблізанта в такому разі буде вирішено. А заодно й долю самого Івана…

– Пане гетьмане! У мене лист від кошового отамана і гаман із золотими, що їх військова казна шле вам у подарунок, – спокійно вимовив Омелько.

Вираз обличчя Конєцпольського одразу ж пом'якшав, ніби відтанув.

– Візьміть у нього зброю і пропустіть, – кинув він жовнірам.

Один з охоронців, очевидно, старший, простягнув руку, очікуючи, поки Омелько віддасть шаблю і пістолі, які стирчали з-за його шалевого пояса. Курінний неквапом відшпилив піхви з турецьким клинком і простягнув Богунові.

– Гляди вас потім… – пробурмотів він собі під ніс. За шаблею послідкували і пістолети, які Іван спритно закинув у пусті кобури при своєму сідлі.

– Зачекаєш мене в корчмі. Тій корчмі, що ми проїздили. Сходи до низу, голова кабаняча над дверима. Пам'ятаєш?