Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 41

Богун одразу ж пригадав низенькі двері погреба з облізлою головою вепра над ними і брудними сходами, що вели донизу. Туди, звідкіля йшов міцний дух прокислого вина, тютюнового диму і підгорілого смальцю.

– Добре, – знизав він плечима і хотів вже їхати, коли його увагу привернув жіночий голос. На диво знайомий голос. Іван рвучко повернув голову.

Говорили крізь відхилені дверцята ридвана:

– Дядечку, коли ви закінчите ваші справи, ми з Беатою воліли б проїхатися у вашому товаристві верхи по лісу. Я маю надію, що ви не забули власної обіцянки?

Богун відчув, як у грудях пораненим птахом затріпотіло серце. Невже вона? Неймовірно! Конєцпольський, дядечку… Хто вона? А може, це лише гра уяви? Надлюдським зусиллям волі він поборов бажання під'їхати ближче і зазирнути у щільно завішений важкими лундишевими завісками ридван. До тямки привів рипучий голос Конєцпольського:

– О ні, люба моя, я добре все пам'ятаю. Але… Я не впевнений, що відшукаю вільний час. В усякому разі, обіцяю, що буду намагатися.

– Дядечку! Ви геть забуваєте про свою родину за вашими справами.

– Це не так, мила Ганнусю. Але всі ми мусимо тратити багато часу на служіння батьківщині! – з пафосом вимовив Конєцпольський, і при цих його словах у очах Омелька заграли сміхотливі вогники. Гетьман продовжив: – Якщо я все ж не встигну владнати всіх справ, відряджу опікуватися вами пана Сапєгу – мого славного, не дивлячись на молодість, військового товариша.

– Дядечку Станіслав!

– Що, люба? Невже товариство юного княжича вам менш приємне, ніж моє?!

– Ви нестерпні!

– Ну що ти, я ж казав, що буду намагатися встигнути особисто, але…

– Ніяких але!

Конєцпольський кинув нетерплячий погляд на запорожців і перевів його на розчинені двері ридвана.

– Добре. Очікуйте на мене вдома, – і він махнув рукою жовнірам, – їдьте до замку.

Блискучі постаті кірасирів швидко зайняли свої місця попереду і позаду екіпажу, кучер цвьохнув батогом, і ридван з торохкотінням покотився через площу геть від ратуші. Богун ще деякий час проводив поглядом кавалькаду, після чого торкнув коня і неспішно поїхав слідом. Він ще не знав, що робитиме і для чого, власне, їхав за володаркою знайомого голосу, але вже не міг зупинитися і жадав лише одного – побачити її хоч здалеку, дізнатися, де вона мешкає, а далі хоч би що…

Проминувши кілька вулиць, ридван виїхав на широку, вимощену бруківкою алею, яка поросла обабіч старезними дуплавими липами. Алея скоро пішла вгору і вихопилась на волю з плутанини міських вулиць. Тут будівлі вже не тиснулися докупи, як у центрі Гірського кварталу і поблизу цитаделі, здіймаючи вгору високі дахи, розділені вуличками, на яких подекуди можна було доторкнутись розставленими широко руками протилежних стін. Розсунувшись, будинки давали подорожньому нагоду милуватися краєвидами живописного подільського міста. І краєвиди були вартими уваги! Червона черепиця й почорніла ґонта дахів поступово переходила в бастіони та редути міських укріплень, що їх саме обновлювали і посилювали у зв'язку з рішенням коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського перемістити до Бару свою офіційну резиденцію. Роботами особисто керував відомий будівничий Кодацької фортеці Гійом Лавассер де Боплан. Охайна трава на тих укріпленнях, яких ще не торкнулись лопати землекопів і руки каменярів, красномовно вказувала на те, що мирне життя вже досить довгий час не порушувало свого неквапного перебігу, потривожене колонами штурмуючих військ і ревом гарматного вогню.

Узагалі Бар оминули великі битви, і лише хвилі татарських орд розбивалися до його мурів, обламуючи до них зуби. Могутній гарнізон міста, на чолі з призначеним сеймом старостою завжди цупко стояв на охороні міста – на наймання ландскнехтів тут не шкодували коштів, адже вони утримувалися за рахунок маєтків, що належали до замку, а саме: сімох фільварків, чотирнадцяти ставків, десяти млинів і великої пасіки. Решта більш-менш великих мануфактур у Барі належала ордену єзуїтів, допущеному сюди ще покійним гетьманом Жолкевським, чию безталанну голову турки колись засолили в бочці й забрали із собою в Стамбул як трофей Цецорської перемоги. [54] Єзуїти володіли пивоварнею, цегельним та свічковим заводами, ставками, заїжджими дворами і шинками. Навіть будинок ратуші, у якому зараз Конєцпольський приймав Омелька, належав єзуїтському колегіуму.

За укріпленнями і будиночками передмістя, відкриваючись зараз захопленому погляду Івана, лежала широка подільська рівнина. Пагорби, порослі лісом, болотисті, вкриті очеретом низини; на обрії досить велике плесо ставу блакитним дзеркалом контрастувало з жовтим морем пшениці на навколишніх нивах. І на цьому живописному тлі здіймав свої вежі замок Конєцпольського, до якого й вела дорога. Островерхі верхів'я дахів на вежах, гармонійно поєднані між собою високими мурами з червоної цегли, не говорили, кричали про вельможний сан того, хто міг дозволити собі проживання серед старовинних залів, галерей та відкритих терас, які купалися в променях літнього сонця.

Здолавши підйом, ридван зупинився поблизу кількох крамниць, які, немов мухи, обліпили під'їзд до замку. Богун нерішуче зупинив коня біля нього, але, відчувши на собі підозрілі погляди жовнірів, знову торкнув коня острогами. Коли проїздив повз карету, двері її відчинилися, і назовні зі сміхом виплигнули дві дівчини. Вони взяли одна одну під руку і попрямували до крамниць, пройшовши прямо під носом Іванового коня. Богун завмер. Ковзнувши по ньому байдужим поглядом, пройшла колишня бранка, яку він купив у Савки за кухоль горілки і зігрів у придніпровських степах смердючим від кінського поту кобеняком.

– Беатко, обережніше! Ще під коня попадемо, бачиш, їздять тут, як несамовиті! – промовила вона.

Симпатична білявка, до якої було звернуто такі слова, непривітно поглянула на Богуна і щось прошепотіла на вухо подрузі. Та кумедно прикрила вуста ручкою і пирснула від сміху. За мить обидві зникли за дверима крамниці…

Коли через кілька годин Іван переступив поріг, над яким шкірилась жовтими іклами облізла кабаняча голова, Омелько вже був у корчмі. Пив пиво з величезної дерев'яної кружки і вів жартівливу розмову з огрядною молодицею, яка прислужувала за столами. Побачивши Богуна, махнув йому рукою.

– А! Он де ти, а я тут уже непокоїтись почав – чи не причарувала бува тебе яка міщаночка.

Іван пропустив Омелькові слова повз вуха. Мовчки сів за стіл і дістав з кишені люльку.

– Що там, уладналось? – спитав задля розмови.

– Ще б пак. Хіба ти не знаєш, що складно отримати гроші? А віддати їх – це справа кількох хвилин. Де ти, до речі, так довго був?

– Так… По місту поїздив. Поглянув, що тут і де.

– Ну, і як тобі?

– Що як?

– Місто.

– Місто як місто. Брудно лишень.

– Що є, то є. Ти ще в жидівській частині не був. Там справжня клоака.

Іван скривився, пригадуючи смердючі купи сміття, повз які приїздили вузенькими вуличками Бару.

– Коли будемо вирушати? – запитав він.

– А що, таки скучив додому?

– Не знаю, ніби є трохи.

– Ну, то, може, поснідаємо, поспимо часинку, і вперед?

– Чи варто знову, на ніч глядячи?

Омелько уважно подивився на Богуна.

– Чи тебе тут що тримає?

Іван знітився.

– Ні. Хотів відпочити з дороги.

– А! Ну добре, добре… Оксано, а подавай лишень до столу. Дивись, у мене козак молодий та голодний. Я в такому віці сам міг півтеляти з'їсти, тож діставай усе, що маєш! – звернувся він до шинкарки.

Та поспіхом почала виносити страви. Коли нахилилась над столом, Омелько жартома плеснув її долонею по сідниці.

– Ех, Оксано, ех, красуне! І чом я не твій чоловік?

Шинкарка різко випрямилась і піднесла під ніс Деривуху маленького пухлого кулачка.

– А от це бачив? Бач, руки розпускає!

– Ну-ну, не гарячись. Де ж тут стримаєшся, коли ти така…

– Яка? – примружилась Оксана.

– Велика та гарна! Я, як тебе побачив, одразу спокій втратив.