Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 97
— Тому що це загроза для тебе.
— Ні! Ось тут ти помиляєшся. Мені ніхто не загрожує. Ніхто й ніщо. А от для нормального життя всього королівства маги — загроза, і я не буду цього терпіти. Одного прекрасного дня я таки зв’яжу кожного мага на світі законами країни. Уяви собі, який то буде мир і процвітання! Люди й гноми перестануть боятися ельфів. Вершники не будуть нав’язувати свою волю іншим. Ті, хто не може використовувати магію, не будуть здобиччю тих, хто може. Алагезія зміниться, і з нашою новою безпекою ми почнемо будувати наше чудове завтра, і ти можеш бути частиною цього. Служи мені, Насуадо, і я дам тобі можливість спостерігати за створенням світу, якого раніше ніколи не існувало — світу, де злети й падіння людини будуть залежати від сили її рук і ніг, від гостроти її розуму, а не від її вміння користуватися магією. Людина зможе зміцнити свої руки й ноги, удосконалити свій розум, але вона ніколи не навчиться використовувати магію, якщо не заслуговує на те. Я вже казав, що магія — велика несправедливість, і для блага всіх я накладу обмеження на кожного мага.
Вона дивилася на візерунки на стелі й намагалася не слухати короля. Як багато з того, що він сказав, було схоже на те, що думала вона сама. Так, він мав рацію: магія була найпотужнішою руйнівною силою на світі, і якщо її обмежити, то Алагезія стане кращою. Наприклад, вона ненавиділа те, що не було нічого такого, щоб могло зупинити Ерагона.
Синій. Червоний. Візерунок із переплетених квітів. Болючі опіки. Вона відчайдушно прагнула зосередитися на чому-небудь... але в неї нічого не виходило. Про що б вона не подумала, воно або не існувало, або було нічим.
— Ти кажеш, що я нещадний. Ти проклинаєш моє ім’я й прагнеш скинути мене. Але запам’ятай от що, Насуадо: не я розпочав цю війну і не я відповідаю за її жертви. Я не хотів усього цього. Це зробила ти. Я хотів присвятити себе науці, але вардени вкрали яйце Сапфіри з моєї скарбниці... Ти відповідаєш за всю ту кров і печаль, які стали наслідком цього. Ви — ті, хто несамовито рушили через міста та села, спалюючи й грабуючи, як вам заманеться,— не я. А тепер ви маєте нахабство стверджувати, що я неправий! Зайдіть у будинки селян, вони скажуть вам, що бояться найбільше варденів. Вони скажуть вам, що чекають від моїх солдатів захисту й сподіваються, що Імперія переможе варденів і все буде так, як раніше.
Насуада облизала губи. І хоч вона знала, чого їй може коштувати сміливість, усе одно сказала:
— Мені здається, у твоїх словах забагато суперечностей. Якщо б добробут твоїх підданих справді був тим, що тебе найбільше непокоїло, ти б іще тиждень тому вилетів, щоб боротися з варденами, і не дозволив би армії бродяг спокійно входити до твоїх володінь. Мабуть, ти не настільки впевнений у своїй владі, як стверджуєш. Чи, може, ти боїшся, що ельфи захоплять Урубейн, поки тебе не буде?
Вона за звичкою говорила про варденів так, ніби знала про них куди більше, ніж будь-яка інша людина в Імперії. Галбаторікс засовався. Насуада чекала, що він відповість, але король мовчав. Тоді вона продовжила:
— А що з ургалами? Ти не зможеш переконати мене у своїй правоті, якщо винищив цілу расу тільки задля того, щоб полегшити біль у зв’язку з кончиною першого дракона. У тебе немає відповіді на це, клятвопорушнику? А розкажи мені про драконів. Поясни, навіщо ти вбив так багато з них, а інших залишив на повільне й неминуче вимирання? Нарешті, поясни своє жорстоке поводження із захопленими Елдунарі,— у пориві гніву вона дозволила собі сказати навіть це.— Ти поневолив їх, ти прикував їх до своєї волі. Ні, немає правди в тому, що ти робиш, тільки егоїзм і безкінечна жага влади.
Галбаторікс довго нічого не відповідав, надто довго. Потім вона побачила, як промайнув його силует зі схрещеними руками.
— Я гадаю, залізо вже достатньо нагрілось. Мертагу, якщо ти...
Вона стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, її м’язи почало трясти, попри всі її зусилля заспокоїти їх. Металевий прут дряпнув по краю жаровні, коли Мертаг витягав його. Він повернувся до неї обличчям, а вона, мов зачарована, дивилась на розпечений кінець залізяки. Потім вона глянула в очі Мертага й побачила, що вони сповнені почуття провини й відрази до самого себе. Глибока скорбота лягла їй на душу.
«Які ж ми дурні,— подумала вона.— Які нещасні дурні...»
Та в неї не було вже сили думати ні про що. Вона повернулася назад до своїх старих затертих ритуалів, чіпляючись за них, щоб вижити, так, як потопельник чіпляється за соломину.
Коли Мертаг і Галбаторікс нарешті пішли, ще було так боляче, що все, що вона могла — розглядати візерунки на стелі й напружити всі сили, щоб не плакати. Насуада обливалась потом і тремтіла весь час, ніби в гарячці. Вона не могла зосередитися на чомусь більше кількох секунд. Біль від опіків не стихав, ніби їх хтось навмисне роз’ятрював, а серце калатало, мов дзвін.
Насуада заплющила очі й зосередилася на повільному диханні — так вона пробувала заспокоїти своє тіло.
Дивно, але коли Галбаторікс і Мертаг уперше прийшли до неї, вона була набагато сміливіша. Вона проклинала їх, знущалася з них і робила все можливе, щоб образити їх бодай словом. Однак руками Мертага Галбаторікс змусив її страждати за свою зухвалість, і незабаром вона якось втратила смак до відкритого спротиву. Залізо зробило її боязкою, одне лише нагадування про нього змушувало її згортатись у маленьку кульку. Принаймні під час їхнього останнього візиту Насуада намагалась якомога менше говорити — аж до того необережного спалаху гніву.
Вона пробувала перевірити слова Галбаторікса, з’ясувати, чи бува не брешуть їй вони з Мертагом. Вона ставила їм питання про управління Імперією, про ті факти, що повідомили її вивідачі, але Галбаторікс не відав, що вона про них знає. Наскільки Насуада могла зрозуміти, Галбаторікс і Мертаг казали їй правду, хоч це й не було підставою довіряти всьому, що говорив король. Що ж до Мертага, то вона губилась у здогадах. Коли він був із королем, вона не вірила його словам, та коли він був один...
Через кілька годин після перших болісних відвідин короля Гаттбаторікса, коли Насуада нарешті поринула в неглибокий тривожний сон, Мертаг прийшов один у Кімнату Провидиці. Здається, він був напідпитку. Він став біля каменя, на якому вона лежала, і подивився на неї таким дивним болісним поглядом, що Насуада геть не зрозуміла, що він хоче робити.
Потім він відвернувся, пішов до найближчої стіни й сів на підлогу, впершись колінами в груди. Його довге кучеряве волосся приховувало більшу частину обличчя, а з розідраних пальців на правій руці текла кров.. Посидівши мовчки й нерухомо кілька хвилин, він засунув руку в кишеню своєї куртки й щось витягнув звідти. Це була невелика кам’яна пляшечка. Мертаг зробив з неї кілька ковтків і раптом почав говорити.
Він говорив — вона слухала. У неї не було вибору. Але вона не дозволяла собі вірити в те, що він говорив. Принаймні спершу. Насуада була переконана, що все, що він говорив, було звичайною облудою, щоб завоювати її довіру.
А Мертаг почав розповідати їй якусь химерну історію про людину, котра потрапила в біду, і хтось на ім’я Торнак дав їй гарні поради щодо того, як чесний чоловік повинен жити. Насуада була не в змозі зрозуміти, чи був той Торнак другом, слугою, далеким родичем, чи кимось іншим, але було очевидно, що він важив для Мертага дуже багато. Потім він замовк, а за якийсь час знову сказав:
— Галбаторікс хотів тебе вбити. Він знав; що Елва не охороняє тебе як слід, тому й вирішив, що це слушний час, щоб убити тебе. Я дізнався про це випадково. Мені довелося бути з ним, коли він віддавав наказ Чорній Руці,— Мертаг похитав головою.— Це моя вина, бо саме я переконав його, що тебе слід привезти сюди. Йому це сподобалось. Він знав, що ти заманиш сюди Ерагона набагато швидше. Це був єдиний варіант, щоб він не вбивав тебе. Прости мені, мені дуже шкода,— і він закрив обличчя руками.
— Я хотіла б бути мертвою.
— Я знаю,— сказав він хрипким голосом.— Ти простиш мені?