Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 98

Насуада нічого не відповіла. Слова Мертага лиш бентежили її. Чому він так переймається тим, щоб урятувати їй життя? І що він хоче натомість?

Мертаг трохи помовчав, а потім то з іронією, то із сумом почав розповідати їй про своє виховання при дворі Галбаторікса, про недовіру та ревнощі, з якими він зіткнувся, про те, як хтось із вельмож намагався використати його, щоб завоювати прихильність короля, про тугу за своєю матінкою, яку він ледь-ледь пам’ятав. Двічі він згадував також Ерагона — мовляв, мазунчик долі, та й більш нічого:

— Навряд чи він був би тим, ким є, якби нас поміняли місцями. Але наша матуся вирішила відвезти його в Карвахол, а не мене...— Мертаг не доказав і болісно скривився.

Насуада мовчки слухала. І вся ця сповнена жалощів до самого себе розповідь, усі ці прояви слабкості спершу тільки збільшували її презирство. Так було доти, доки він не розповів про те, як Близнюки викрали його з Фартхен Дура, як жорстоко поводилися з ним по дорозі в Урубейн і як Галбаторікс невдовзі після прибуття таки змусив його служити собі. Деякі з тортур, про котрі він розказував, були жахливіші ніж її власні. Тоді її серце почало якось м’якшати.

— А останньою краплею був Торнак,— говорив тим часом Мертаг.— Я люблю його. Хіба я можу не любити його? Я люблю його більше, ніж Ерагон любить свою Сапфіру. І Галбаторікс скористався цим. Ні-ні, Торнак був сильніший за мене. Він ніколи не здавався... Але я не міг бачити, як він страждає... І тоді я присягнув на вірність королю...— губи Мертага скривились.— А після цього Галбаторікс заволодів моїм розумом. Він дізнався про мене все, він дав мені справжнє ім’я... Тепер я його навіки...

Мертаг притулився спиною до. стіни й заплющив очі.

Вона бачила, як сльози течуть йому по щоках.

Нарешті він устав, а коли вже йшов до дверей, зупинився поряд із нею й торкнувся її плеча. Краєм ока Насуада побачила, що його нігті були чисті й доглянуті — про них піклувалися більше, ніж про нігті тюремника. Мертаг прошепотів кілька слів прадавньою мовою, й за мить біль Насуади щез, хоч рани на вигляд залишилися такі самі, як і раніше. Він прибрав руку.

— Я не можу пробачити,— озвалась дівчина,— але... я розумію тебе...

Він мовчки кивнув — здається, у Насуади нежданонегадано з’явився новий спільник.

ДРІБНІ ПОВСТАННЯ

Насуада лежала на камені, обливаючись потом, хоч їй було холодно. Кожну частинку її тіла проймав біль. Зараз їй хотілось, щоб Мертаг повернувся, повернувся бодай для того, щоб звільнити її від цього нестерпного болю.

Аж раптом двері восьмикутної камери й справді відчинились. Насуада полегшено зітхнула. Утім на неї чекало гірке розчарування — на сходах почулося човгання ніг її тюремника.

Низький вузькоплечий чоловік, як і раніше, протер її рани мокрою ганчіркою й перев’язав їх смужками льняної тканини. Потім він звільнив дівчину з пут, щоб вона могла сходити в туалет. Підводячись, Насуада відчула, що відтоді, як вона пробувала схопити ніж із таці з їжею, її тіло стало значно слабше. Насуада подякувала чоловікові за допомогу й іще раз зробила йому комплімент щодо його нігтів — тепер вони блищали навіть більше, ніж раніше, і він, поза сумнівом, хотів їх показати, бо тримав руки так, щоб вона не могла дотягнутися до них, але могла їх бачити.

Тюремник погодував дівчину й пішов собі геть. Тоді Насуада спробувала заснути, та постійний біль ке давав їй цього зробити — вона могла хіба що дрімати.

За якийсь час Насуада почула, що засув на дверях клацнув. Вона розплющила очі.

«Тільки не це! — подумала вона, відчуваючи, як усе її тіло сковує жах.— Не так швидко! Я не витримаю цього! Я ще неготова!..— Та вже наступної миті дівчина спробувала опанувати себе: — Ніні. Не кажи так, інакше ти почнеш у це вірити».

Вона й справді перемогла свій природний від-' рух, хоч серцю наказати не змогла — воно билося швидкошвидко.

Кімнатою залунали кроки, а потім збоку з’явився Мертаг. Він був без маски й дуже похмурий.

На цей раз він зцілив її одразу. Біль миттю зник, а полегшення, яке вона відчула, не можна було порівняти ні з чим. Здавалося, за все своє життя Насуада ніколи не отримувала такої насолоди. Принаймні вона ледь не захлинулась від надміру почуттів:

— Спасибі.

Мертаг мовчки кивнув, підійшов до стіни й сів на те саме місце, де сидів уже раніше.

Якусь хвилину Насуада вивчала його пильним поглядом. Шкіра на кісточках його пальців знов була гладенька й ціла, а сам він — тверезий, мовчазний і злий. Одяг мав далеко не новий, місцями драний, потертий і заштопаний; на нижній частині його рукавів виднілося кілька порізів.. «Мабуть, він з кимось бився»,— подумала Насуада, а вголос спитала:

— Галбаторікс знає, де ти?

— Можливо, хоч я й сумніваюся. Тепер він або розважається зі своєю улюбленою наложницею, або спить. Зараз північ... А крім того, я наклав заклинання, щоб нас ніхто не міг підслухати. Ясна річ, він може перервати його, якщо схоче, але я це відчую.

— І що буде, коли він дізнається? Мертаг знизав плечима:

— Тобі ж відомо — він дізнається тільки тоді, коли зуміє здолати мій захист...

— Тоді не дай йому зробити цього. Ти сильніший за мене... А крім того, ти поза підозрою. Ти можеш боротися з ним, на відміну від мене.... Вардени швидко наближаються, ельфи наступають із півночі. Якщо ти зможеш протриматись кілька днів, є шанс... є шанс, що вони звільнять і тебе... Ти не віриш, що вони зможуть?

Він знову знизав плечима.

— Тоді допоможи мені втекти!.. Мертаг якось невесело засміявся:

— Як?.. Без дозволу Галбаторікса я можу хіба що взувати свої чоботи!

— Але ти міг би послабити мої ремені... А коли будеш іти, міг би забути зачинити двері...

Юнак криво всміхнувся:

— Там за дверима двоє людей. Вони охороняють цю кімнату, і Галбаторікс за мить буде знати про те, що ти вийшла з неї. А звідси до найближчих воріт — іще сотні охоронців. Тобі дуже поталанить, якщо ти зумієш дійти хоча б до кінця передпокою.

— Може, й так, але я хочу спробувати.

— Це самогубство.

— Тоді скажи мені, що робити. Якби ти схотів, то зміг би знайти спосіб обдурити охоронців.

— Ні, я не можу. Мої клятви не дозволять мені використати проти них магію.

— А ти не міг би затримати охорону хоч ненадовго?.. Так, щоб я бодай вийшла звідси... Тоді я зможу сховатися в місті, і байдуже, дізнається про це Галбаторікс чи ні.

— Місто в його владі. Крім того, куди б ти не пішла, він зможе легко знайти тебе за допомогою магії. Одииєдиний спосіб урятуватися — втекти звідси далекодалеко ще до того, як тривога розбудить його. Та ти не можеш цього зробити, навіть тікаючи на спині дракона.

— Але ж має бути якийсь спосіб!

— Хіба тільки...— він кисло посміхнувся й глянув униз.— Ні-ні. Про це не варто навіть говорити.

Насуада була в розпачі. Вона мовчки лежала й дивилася в стелю.

— Тоді хоча б розв’яжи мене,— обізвалася нарешті дівчина.

Мертаг не поворухнувся.

— Я хочу встати,— сказала вона.— Ненавиджу лежати на цьому камені... Крім того, у мене починають боліти очі, коли я дивлюся на тебе, лежачи ось так.

Якусь мить він вагався, а потім одним граційним рухом звівся на ноги й почав розстібати м’які ремені навколо її зап’ястків і щиколоток.

— Тільки не думай, що зможеш убити мене,— тихо сказав Мертаг.— Ти не зможеш.

Нарешті вона звільнилася з пут. Юнак трохи постояв, відійшов назад і знову сів на підлогу там, де й сидів, втупивши очі кудись удалину. Мабуть, він хотів дати їй клаптик особистого простору. Тоді Насуада сіла на край плити й звісила ноги. Одяг на ній був рваний, пропалений у кількох місцях — він ледь-ледь прикривав її тіло. Так вони сиділи кілька хвилин. Урешті-решт Насуада встала й пішла по холодній мармуровій підлозі до Мертага. Трохи постояла біля нього, а потім сіла поряд, обхопивши себе руками, щоб хоч трохи прикрити тіло.

— Торнак був у дитинстві твоїм єдиним другом? — спитала вона.

Мертаг, як і раніше, не дивився на неї.