Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 40

Я промовчав, кладучи перед ним справу.

—        Це Кедровський вказав на неї, — пояснив. — Нерозкрите вбивство.

—        Зараз перегляну, — Великошич розгорнув її і заглибився у читання.

Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоп­люючи суть справи. У прокуратурі і відділі пану­вала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефо­ну. А я міряв кроками підлогу.

Великошич підняв голову, закриваючи папку.

—   А де образок?

—        Про нього потім, — неприємне вирішив допо­вісти пізніше.

—        Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедров­ський підсунув зовсім непідходящу справу?

—        Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, — опустився перед ним на сті­лець і схвильовано продовжив: — Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.

—        І цей образок виявився у цій справі, — сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.

—        Він. Я спочатку навідався до дружини Мош­няка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, — відвів очі від слідчого.

—        Далі, Арсене, — суворо попросив Сергій Ан­тонович, що свідчило про його глибоку зацікавле­ність.

Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, — перевів подих. — Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будин­ком, як хата, — я затнувся, помітивши усмішку Сер­гія Антоновича.

—   Ну-ну, — підохотив мене.

—   Сергію Антоновичу, у мене... вкрали образок.

Слідчий звівся і ошелешеним поглядом втупився на мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

—   Давай по порядку, — повторив сухо.

—        З відділу я поїхав до Мошняк, — почав при­гнічено.

—        їй не казав, що збираєшся у Березівку? — пе­ребив.

—   Ні.

—   Від Мошняк одразу в село?

—   Заскочив додому.

—   А вдома?

—        Надворі мати варила варення і Василь рих­тував бляху на покриття.

—        До хати не заходив? — насуплено зиркав на мене.

—   Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, по­тер перенісся.

—   Коли і за яких обставин зник образок?

—        Позавчора, о дванадцятій годині. Мені по­дзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

—        Придиба не носить бороди, — відзначив капі­тан.

—        Колись носив і колись кушнірив, — сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

—   Кушнірив? — звів здивовано брови.

—        Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, — охоче пояснив. — Балюк переживав, щоб через це я... Ну, з Олею...

—        Дурниці, — відрубав Сергій Антонович. — Ро­бота — є робота. Що далі?

—        Я поклав його в кишеню. Потім купались, за­горяли, знову купались і перепливли на другий берег.

—   Де ви розташувались?

—        За кущами шипшини, неподалік березового гаю... Ну от, одягнувся, руку в кишеню—а його нема.

—   Сліди?

—   На піску, воронками, в гай.

—        Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

—   Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

—        Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

—        Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у від­пустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

—   Він місцевий, я впевнений.

Великошич довго й уважно дивився на мене, ніби збиравсь із думками чи не наважувався щось ска­зати.

—   Значить, Шепета відпадає? — запитав.

—        Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи по­разку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фак­тами.

І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в про­тилежному кінці міста? Куди він ішов?

—        Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

—        Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

—        Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не роз­крили, і він упевнився в своїх здібностях. То чо­му б йому ще когось не порішити?—ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

—   Але нема доказів, — заперечив.

—        Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — як­що підтвердиться моя підозра.

—   Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

—   Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Велико­шич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

—   Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздале­гідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

—        Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антоно­вич. — Ворог почне діяти рішуче.

—   Чим же обернеться викрадення образка?

—   Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

—        Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в до­революційного чиновника середньої руки.

—   Дивно: вона ж з бідних селян.

—   Отож-бо. І такі смаки... Що ж мені робити?

—   Ти у відпустці, займайся ремонтом,—порадив.

Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щоб перебрати розслідування на себе.

—    Коли щось трапиться,  сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має од­ну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

—   У батька був золотий годинник з дарчим на­писом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

—   Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

—   Куртій написав.

—   От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важ­ливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояс­нити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав по­чуте, але він із скупих моїх розповідей видобув знач­ний факт чи побічний доказ, який збирався переві­рити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швид­ко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірва­лась.

Я випив склянку газованої води з лимонним си­ропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала зда­чу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком сто­яла молода дівчина в білосніжному халаті й ко­синці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого парка­ну, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у  вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть ог­рядний... А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

—   Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вік­но, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми дав­ні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вель­ми представницьких зборів. Горжій дістав хустин­ку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи по­слабити затягнену краватку.