Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор. Страница 41

—   Ходімо до хати, — запросив його, здогадую­чись, що завітав неспроста.

—   Там автобус біля райкому жде. Колгосп ор­ганізував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

—   Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.

—   Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не за­кричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені—Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю... Да, дивлюсь — вони...

—   Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

—   Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі... Пам'ятаєте, я роз­повідав?

—    У вигляді соняшників? Де? В кого? — запи­тав сторопіло.

—    У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у ка­сирки під склом. Як побачив!..

—   А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.

—   Заплющу очі, — Горжій заплющився демонст­руючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики... Я їх повік не забуду. Га? — і запитли­во втупився у мене блискучими очима.

—   Ви не помиляєтесь?

—   Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.

—   Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.

—   Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я... Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лука­во підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо... Признатись, я вже боявся наврочити щасливий ви­падок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

—   Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?

—   Трохи пізніше.

Постать ГоржІя маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до рай­кому, де па майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної спору­ди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фо­тографія розташована на першому поверсі, право­руч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє ві­дображення.

За столиком нудилась касирка в бежевому хала­ті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернис­тому папері з жовтуватим полиском фото 13X18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справ­ді цікавий: до основи, у вигляді видовженої крапли­ни, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштува­ла, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, пре­зирливим поглядом і міцно стуленими губами, тон­ка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.

—   Ви фотографуватись? — нарешті мляво запи­тала касирка, не підводячи голови від журналу.

—   Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.

— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

—   Я вас серйозно питаю.

—   Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас по- правляючи каштанове волосся. — Серйозні швид­ше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

—   Як вас звати?

—   З цього і починали б, — усміхнулась. — Лари­са. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмов­ника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

—   А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

—        Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечес­но, — капризно, з удаваною образою надула яскра­во нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочи­тала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

—        Ви... такий симпатичний, а інспектор, — про­бубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

—   То хто ця жінка?

—        Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?

—   Коли робили?

—   Десь місяць тому.

—   Квитанцію виписували?

—   Авжеж.

—   Покажіть.

—        Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

—   Мошняк?

—   Еге, колись торгувала газводою у кіоску.

Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась ро­дичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вуз­лик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

   Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Вихо­дило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запро­понував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викрит­тя, знищив небезпечного свідка. І якщо справді по­дії розгорталися за моїми припущеннями, то Мош­няк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракува­ло доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висі­ли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у две­рі. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

—   Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — за­питав.

—   Вранці була, — витягла відро з криниці.

—   А коли повернеться?

—   Цього не знаю.

—   А ті сусіди?

—   Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мо­вила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконни­ці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не про­бивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де і в кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце прожи­вання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені ці­лу ніч снилися кульчики і жінка з владним погля­дом.

Розділ двадцять третій

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільно­го відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, здень- кали відра, співали півні й кудкудакали кури, іноді подавав голос собака, йому десь озивався ін­ший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, при­хилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жі­нок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на ме­не, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спи­раючись на стовбур, я нишком робив статичну гім­настику.