Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 106

Він із нетерпінням очікував на попереднє голосування, суть якого полягала в тому, що ватажки мали висловитися про те, чи готові вони взагалі брати участь в обранні нового правителя. Виходило так, що тільки задля того, аби голосування могло розпочатися, за нього мали проголосувати принаймні дев'ятеро з ватажків, а жоден із них не збирався цього робити, аж доки не буде більш-менш упевнений у своїй перемозі або ж у перемозі того претендента, якого він підтримував. Як пояснив Ерагонові Орик, це була найбільш делікатна частина процесу, що часом могла тягнутися довго-довго.

Отож, коли гноми вчергове влаштували жваву суперечку, якій, здавалося, не буде кінця-краю, Вершник вирішив потинятися безмежними коридорами під Тронжхеймом, аж доки не опинився в доволі великій кімнаті, підлога якої була вкрита пилюкою. Попід однією зі стін цієї кімнати стояв вирізьблений із каменю ведмідь, футів у двадцять заввишки — замість очей у нього були круглі рубіни гранатового кольору.

— Де це ми, Квесторку? — спитав Ерагон, озирнувшись до своїх охоронців. Його голос прокотився по кімнаті глухою луною.

Головний охоронець, молодий гном, якому було не більше шістдесяти років, зробив крок уперед і хвацько відрапортував:

— Ці кімнати майже тисячу років тому очистив грімстборіт Корган. Тронжхейм тоді ще тільки розбудовувався. Правду кажучи, ми не дуже часто ними користуємось, хіба тільки тоді, коли весь наш народ збирається у Фартхен Дурі.

Почувши відповідь, Ерагон кивнув:

— Сподіваюсь, ти зможеш вивести мене назад на поверхню?

— Нема питань, Арджетламе.

За кілька хвилин Вершник та його охоронці опинилися біля сходів, що мали вести до південно-західної частини підніжжя Тронжхейма. Звідти Квесторк вивів Ерагона до південного крила одного з двох головних тунелів, які перетинали Тронжхейм із півночі на південь та зі сходу на захід.

Саме по цьому тунелю Ерагон і Сапфіра вперше в житті ввійшли до Тронжхейма кілька місяців тому. Крокуючи до центра міста-гори, юнак відчував якусь ностальгію, й, хоча відтоді, як його нога вперше ступала цим тунелем, минуло не так уже й багато часу, йому все одно здавалося, ніби він постаршав на кілька років.

Невдовзі Вершник опинився на чотириповерховій вулиці, де снувало безліч гномів із різних кланів. Кожен із них помітив Ерагона, юнак був свято переконаний у цьому, проте далеко не кожен був настільки чемним, аби його впізнати. Когось би іншого на Ерагоновому місці це могло б роздратувати, але юнак натомість був тільки вдячний цим пихатим товстунцям за те, що йому не довелося сотні разів кланятися з недоумкуватою посмішкою, відповідаючи на їхні привітання.

Коли один із поверхів вулиці перетинали кілька гномів Аз Свелдн рак Ангуін, Ерагон увесь напружився, не знаючи, чого від них можна чекати. Немовби за командою, гноми повернули свої голови вбік Вершника, але він не міг розгледіти їхніх облич, оскільки ті ховали їх під пурпуровими вуалями й ніколи не з'являлися на люди якось інакше. Проходячи повз Ерагона, останній із гномів плюнув йому під ноги, а потім зник разом зі своїми братами в одній із численних арок.

«Якби Сапфіра була тут, де б і поділася ваша зухвалість», — подумав Ерагон.

Приблизно за півгодини юнак дістався кінця тунелю. І хоча він безліч разів бував тут раніше, його знову й знову сповнювало відчуття захвату, коли він опинявся поміж колонами з чорного оніксу, які були прикрашені жовтими цирконами, втричі більшими за самого юнака. Потому він зайшов до круглої зали, розташованої в самісінькому серці Тронжхейма.

Та мала тисячу футів у діаметрі, а на її сердоліковій підлозі було накреслено дванадцять пентаграм герба Дургрімст Інгейтум, а також першого короля гномів — Коргана, який знайшов Фартхен Дур під час видобування золота. У чотирьох протилежних кінцях зали були проходи до інших, менших зал. Ерагон звів очі догори й мимохіть здригнувся, вкотре усвідомлюючи, що стелі над ним не було. За кілька миль майоріла лиш ледь помітна блакитна цяточка неба. Юнак пригадував, що десь там, угорі, має бути стайня дракона, де він мешкав разом із Сапфірою ще до того, як Арія розбила Зоряний Сапфір.

Денне світло майже не проникало на дно Тронжхейма, через що гноми часто називали його Містом Вічних Сутінків. Вони освітлювали цю залу багатьма магічними ліхтарями, вимикаючи їх тільки влітку опівдні, коли сонячному промінню все ж таки щастило пробиватися в нетрі міста-гори.

Ліхтарі були на кожній колоні аркади, що окреслювали всі рівні Тронжхейма, проте ще більше їх було попід входами безлічі невідомих кімнат, а також коридорів, які вели до Вол Турін, Нескінченних Сходів, що спіраллю пронизували гору від самісінької її верхівки аж до підніжжя. Магічні ліхтарі сяяли різними кольорами, тож Вершникові часом здавалося, ніби вся зала була розцяцькована коштовним камінням.

Однак їхнє сяйво видавалося просто нікчемним поруч із найбільшою гордістю всього народу гномів — Ісідар Мітрім. Прямісінько посеред зали гноми звели дубовий поміст, що мав шістдесят футів у діаметрі, й шматочок до шматочка ретельно викладали скалки розбитого Зоряного Сапфіра.

А ті шматки, яким гноми не знайшли місця, було складено в ящики, помережані рунами. Майстри, які відновлювали сапфір, виставили ящики вздовж західної стіни однієї з великих кімнат, що прилягали до зали. Над ними порпалося майже три сотні гномів, намагаючись поєднати скалки докупи, щоб відродити найбільшу гордість нації.

Кілька хвилин Вершник спостерігав за їхньою кропіткою працею, а потім перевів погляд на підлогу, об яку розбився Смерк, увійшовши до Тронжхейма зі своїми ургалами. Юнак постукав по ній носком чобота, марно намагаючись знайти бодай якісь сліди заподіяної Смерком шкоди. Проте жодних слідів не лишилося — ретельно працюючи кожного дня, гноми вже давно прибрали й відремонтували все, що могло нагадувати про битву у Фартхен Дурі, коли, ясна річ, не брати до уваги розбитого Зоряного Сапфіра. Якоїсь миті Ерагонові здалося, що в цій залі було б конче потрібно встановити меморіал, аби кожне наступне покоління не забувало ціну крові, яку гноми й вардени сплатили у війні з Галбаторіксом.

Крокуючи залою, Вершник чемно кивнув Скегові, худому й височенькому як на свою расу, гномові, що стояв на помості й замислено розглядав Зоряний Сапфір. Той належав до Дургрімст Гедтралл, тож Ерагон уже не раз зустрічав його раніше. Саме йому король Ротгар довірив відновлення найбільшої коштовності раси.

Скег привітно посміхнувся юнакові у відповідь і махнув рукою, припрошуючи його зійти на поміст. Коли Ерагон опинився на грубих дошках, в очі йому вдарило безліч тонких і гострих, ніби голки, промінчиків, які відбивали скалки Зоряного Сапфіра. Його верхівка нагадала Вершникові річку Анору наприкінці зими, коли її крига безліч разів танула й розмерзалася, вкриваючись тисячами тріщинок і будучи надто небезпечною, аби по ній вільно ходити. От тільки сапфір, на відміну від криги, спалахував рожевим та оранжевим кольорами.

— Як просувається робота? — поцікавився Ерагон.

У відповідь Скег тільки знизав плечима й змахнув у повітрі руками, ніби метелик крилами.

— Потроху, Арджетламе. Адже тут не можна поспішати.

— Як би там не було, а мені здається, що ви просуваєтесь неабияк швидко.

Гном постукав своїм кістлявим пальцем собі по носу й, скрушно зітхнувши, мовив:

— Верхівку Ісідар Мітрім, яка зараз перебуває внизу, Арія розбила на великі шматки… Їх було легко скласти докупи. Проте… його нижню частину, яка наразі згори… — Скег похитав головою, і його зморшкувате обличчя набуло сумного виразу: — Сила удару була такою, що всі шматочки спочатку вдарились об підлогу, а потім розлетілися на найдрібніші скалочки, засипавши Арію, тебе, Сапфіру й Тінь… Пелюстки троянди розбились на крихітні шматочки. А сама троянда, Арджетламе… вона є ключем до каменя. Це була найскладніша й найкрасивіша частина Ісідар Мітрім. Саме вона й постраждала найбільше. Якщо ми не зберемо її всю до найдрібнішого уламочка, то вони дістануться ювелірам, щоб ті зробили персні для наших матерів, — Слова лилися зі Скегових вуст, ніби ель з переповненого кубка. Він щось вигукнув мовою гномів до робітників, які несли через залу один із ящиків, потім посмикав себе за білу бороду й нарешті спитав: — Арджетламе, ти коли-небудь чув історію про те, як Ісідар Мітрім було вирізьблено за часів правління Херрана?