Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 108

— А чи можу я зробити щось таке, щоб стати ближчим до Вермунда та його прибічників? — поцікавився Ерагон, згадавши грімстборітхн Аз Свелдн рак Ангуін. — Має ж бути хоч якийсь спосіб зруйнувати їхні підозри й покінчити з ворожнечею.

Орик зареготав і звівся з-за столу:

— Для цього тобі доведеться померти.

Рано-вранці наступного дня, притулившись спиною до стіни, Ерагон сидів у одній з кімнат, розташованій глибоко під центром Тронжхейма. Поруч із ним були обрані воїни, радники, слуги й члени родин ватажків кланів, які мали достатні привілеї, щоб спостерігати за переговорами кланів.

Самі ж ватажки сиділи на великих різьблених стільцях довкола круглого столу, прикрашеного гербом Коргана та їнгейтум.

Тієї миті говорив Галдхієм, грімстборітхн Дургрімст Фельдуност. Він був невеличкий на зріст і ледь сягав двох футів. З його плечей спадало кілька візерунчастих балахонів золотавого, червоного й синього кольорів. На відміну від гномів Інгейтум, Галдхієм не підстригав і не заплітав свою бороду, тож вона спадала йому на груди, ніби заплутаний кущ ожини. Залізши ногами на свого стільця, крихітний гном розлючено гупав кулаком по полірованій поверхні столу й горланив:

— Ета! Нарво юді етал ос ісю вонд! Нарво юді етал ос формвн мендуност бракн, аз Варден, хрествог дюр грімстнзхадн! Аз Юргенврен катрід не домар оен етал.

— …Ні, — прошепотів Ерагонові на вухо його перекладач, гном на ім'я Хюндфаст, — я не дозволю, щоб це сталося. Я не дозволю тим безбородим дурням варденам знищити нашу країну. Адже ми й так надто слабкі після війни драконів…

Ерагон так занудьгував, що насилу стримався, аби не позіхнути, й став уважно розглядати гномів, які зібралися за гранітним столом. Неподалік від Галдхієма сидів Надо — круглолиций гном із льняним волоссям. Він увесь час кивав головою, схвалюючи кожне слово Галдхіємової промови. За Надо, замислено чистячи ножем нігті двох пальців, які залишилися на його правій руці, сидів Хавард. Відразу ж за ним нетерпляче совався на стільці Вермунд, чиє обличчя було дуже важко розгледіти через пурпурову вуаль. Потім погляд Вершника впав на Ганела й Ундина, які схилились одне до одного й про щось загадково перешіптувалися, тимчасом як Хадфала, стара жінка-гном, що була ватажком клану Дургрімст Ебардак і третім членом альянсу Ганела, похмуро перечитувала вкритий рунами пергамент, без якого не з'являлася на жодне зібрання. За ними, у профіль до Ерагона, сидів носатий ватажок Дургрімст Ледвонну Манндрат. Його сусідкою була грімстборітхн Дургрімст Награ, що мала розкішну руду косу, вдвічі довшу за власний зріст. Орик сидів поміж нею й Фреовіном, грімстборітхн Дургрімст Гедтралл, — гномом-товстунцем, якого переговори, здавалося, геть не цікавили, адже він не зводив погляду з ворона, що його намагався вирізати невеличким ножем зі шматка дерева. Хрейдамар, грімстборітхн дургрімст Урзхад, який, на відміну від Фреовіна, був стрункий і підтягнутий, як завжди, з'явився на переговори и обладунках і шоломі. Відразу ж за ним сиділа остання представниця можновладних гномів — Йорун. ЇЇї гладесеньку шкіру горіхового кольору псував лишень один невеличкий шрам на лівій вилиці. Вона мала блискуче, ніби атлас, волосся, що вибивалося з-під її чудернацького срібного шолома, зробленого у формі вовчої пащеки. Йорун була вбрана в червону сукню, а її шию прикрашало намисто зі смарагдами, вмонтованими в золото, й поцятковані таємничими рунами квадратики.

Жінка-гном миттю відчула на собі погляд Вершника, і на її вустах з'явилась лінива посмішка. Потому вона хтиво підморгнула юнакові, заплющивши одне зі своїх мигдалеподібних очей на кілька ударів серця.

Ерагонові щоки враз укрив рум'янець, а кінчики його вух запалали вогнем, тож йому довелося мерщій відвести погляд. Галдхієм тим часом ще й досі, випнувши груди, ніби пихатий голуб, виголошував свою довгу й нудну промову.

Як і прохав його Орик, Ерагон залишався цілком незворушним впродовж усього засідання, тож ніхто з присутніх навіть не здогадувався про те, що він думає з приводу того чи іншого виступу. Коли зібрання кланів розійшлося на обідню перерву, Вершник підійшов до Орика й прошепотів йому на вухо, так, щоб їх ніхто не міг чути:

— Не чекай мене за своїм столом. Я вже ситий по горло цим безглуздим базіканням. Ліпше я трохи поблукаю тунелями.

Орик кивнув йому з якимось розгубленим виглядом і пробелькотів у відповідь:

— Роби, як знаєш, але обов'язково повернися на початок нового зібрання, байдуже, яким воно тобі не здавалося: безглуздим чи ні.

— Гаразд.

Потому Вершник покинув залу переговорів і вийшов у тунель разом із юрбою гномів, що хотіли пообідати. Четверо його охоронців миттю виструнчилися й облишили гру в кості з воїнами інших кланів. Крокуючи навмання звивистими кам'яними коридорами, юнак напружено думав, як саме можна об'єднати ворогуючі клани гномів, щоб уся їхня раса допомогла варденам перемогти Галбаторікса. Але все, що йому вдавалося вигадати, навряд чи пощастило б утілити колись у життя.

Поринувши у власні думки, Вершник майже не звертав уваги на гномів. Лиш зрідка він бурчав щось у відповідь на їхні вітання. Його також мало цікавило те, куди саме лежить шлях, бо юнак добре знав, що в якому б місці кам'яного лабіринту йому не довелось опинитися, Квесторк усе одно швиденько виведе його до зали переговорів.

Якоїсь миті Ерагонові здалося, що його хтось шукає, тому він полинув думками на кілька сотень футів, аби перевірити свідомість кожної живої істоти, навіть найдрібніших павучків, котрі ховалися в мереживах павутиння по темних закутках. Проте все було спокійно.

Урешті-решт зупинившись, Вершник був подивований — він знов опинився в тій запилюженій кімнаті, яку знайшов під час однієї з мандрівок напередодні. Ліворуч від нього були ті самі п'ять арок, що вели до невідомих печер, а праворуч — кам'яна статуя ведмедя з роззявленою пащекою. Юнак підійшов до бронзового монумента, уважно розглядаючи ікла тварини. Він ніяк не міг збагнути, що саме змусило його повернутися до цієї кімнати. Та вже наступної миті Вершник стояв перед темними арками й, полинувши вперед думками, вивчав їхню довжину, а також розміри кількох кімнаток, до яких вони виводили. Ті були геть порожніми, якщо не брати до уваги кількох павуків, метеликів, багатоніжок і сліпих цвіркунів.

— Агов! — гукнув Ерагон і почув, як тунель повернув його голос назад. — Квесторку, — мовив юнак, запитально глянувши на свого головного охоронця, — а в цих забутих місцях узагалі хтось живе?

— Тут живе кілька дивакуватих кнурланів, для яких самотність значно приємніша, ніж доторк дружини або ж голоси друзів. Якщо пригадуєш, Арджетламе, саме один із таких кнурланів попередив нас про наближення армії ургалів. Ми воліємо про це мовчати, але серед них є й ті, кого ватажки кланів вислали сюди за порушення законів, прирікши їх на самотність на кілька років або й до кінця життя, якщо їхня провина була особливо тяжкою.

Для нас вони всі — ніби живі небіжчики. Зустрівшись із ними за межами нашої країни, ми намагаємось не дивитись на них, а якщо помітимо когось на підступах до наших кордонів, то й узагалі вішаємо зухвальців.

Дослухавши охоронця, Ерагон кивнув і попросив Квесторка вивести його назад до зали переговорів. Гном закрокував попереду, показуючи Вершникові шлях, а троє інших охоронців прикривали його зі спини. Футів за двадцять юнак несподівано почув позад себе якийсь шурхіт. Той звук був настільки слабким, що Квесторк, здавалось, не звернув на нього жодної уваги.

Хутко озирнувшись, Ерагон побачив у слабкому бурштиновому світлі магічних ліхтарів сімох гномів, що були вбрані в чорні балахони й наближалися до них із такою швидкістю, на яку були здатні хіба що ельфи, Тіні або ж ті істоти, в чиїх жилах тече магічна кров. Непрохані гості мали обмотані ганчір'ям ноги, тож рухались майже нечутно, виблискуючи в напівтемряві кинджалами й невеличкими металевими булавами. Їхня свідомість, так само, як і свідомість разаків, була надійно заблокована від проникнення.