Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 48

— А як вийшло, що Смерк спромігся захопити тебе, Гленвінга і Фаоліна за допомогою ургалів? Хіба в тебе не було охоронних заклять, які мали захищати від фізичних нападів?

— Їхні стріли були зачаровані.

— Отакої, невже ургали теж чарівники?

— Ні… — примруживши очі, зітхнула Арія й скрушно похитала головою. — Це була якась темна магія, винахід Смерка. Він вихвалявся нею, коли я була в Джиліді.

— Не розумію, як тобі вдалося так довго опиратися. Я ж бо бачив, що він з тобою зробив.

— Це… це було нелегко. Я спокійно витримала тортури, яким він мене піддавав, щоб перевірити мою відданість і переконатися, що я справді гідна символу яве. Часом я навіть раділа з того, що витримую його найжорстокіші випробування.

— Але ельфи усе одно відчувають біль. Я схиляюся перед тобою, адже навіть найсильніші чоловіки твоєї раси не змогли б так довго приховувати від нього справжнє місцезнаходження Елесмери.

— Не тільки місцезнаходження Елесмери, — гордо мовила Арія, — але й те, куди я сховала яйце Сапфіри, і свої знання прадавньої мови, що могли неабияк допомогти Галбаторіксу.

На деякий час розмова урвалась, проте невдовзі Ерагон знову спитав:

— Ти часто думаєш про те, що тобі довелось пережити в Джиліді? — Ельфійка нічого не відповіла, тож юнак додав: — Адже ти ніколи про це не говориш, хоч залюбки розповідаєш про своє ув'язнення. Мені цікаво знати, що ти відчуваєш зараз, коли все це вже позаду?

— Біль на те й біль, — відповіла Арія, — щоб його відчувати, а не говорити про нього.

— Згоден, але якщо весь час тримати свій біль всередині себе, він може завдати тобі ще більшої шкоди, аніж тоді, коли ти бодай спробуєш вихлюпнути його назовні.

— А чого ти вирішив, що я нікому про це не розповідала?

— Справді? А кому?

— Хіба це так важливо?.. Аджихадові, своїй матері та другові в Елесмері.

— Може, я й помиляюся, — відповів на те Вершник, — але мені здається, що де б ти не була, ти завжди сама по собі й нікого не підпускаєш аж надто близько до себе, навіть своїх братів по крові.

Обличчя Арії не змінилося, тож Ерагон якусь мить сумнівався, що вона бодай щось йому відповість, проте ельфійка важко зітхнула й усе ж таки мовила:

— Так було не завжди.

Ерагон завмер, боячись, що будь-який його рух може відбити в Арії охоту говорити далі.

— Колись у мене був той, з ким можна було говорити про все на світі, той, хто розумів, ким я була й звідки прийшла. Але якось… Словом, він був старший за мене, проте наші душі поріднилися. Нам обом було цікаво побачити світ, який починався за межами наших лісів, ми дуже хотіли там побувати й воювати проти Галбаторікса. Уяви, як ми могли сидіти в Ду Вальденвардені, набувати нових знань, вчитися володіти магією, знаючи, що вбивця драконів збирається поневолити нашу расу. Він зрозумів це пізніше за мене. Минуло кілька десятиліть, перш ніж я отримала свою посаду й Хелфрінгові пощастило викрасти яйце Сапфіри. Тоді він сказав, що ладен супроводжувати мене скрізь, куди б мене не послала Ісланзаді, — із цими словами ельфійка голосно ковтнула слину й схвильовано шморкнула носиком. — Я була проти, але королеві сподобалась його їдея, тому її годі було відмовити.

Вклавши у свій голос усю обережність, на яку лиш був здатен, Ерагон поцікавився:

— Це був Фаолін?

— Так, — мовила Арія, глибоко зітхнувши, ніби признавалася в якомусь тяжкому гріхові.

— Ти кохала його?

Закинувши голову назад, Арія дивилася кудись угору. Вогнище кидало золотаві відблиски на її довгу шию, а на блідому обличчі ельфійки відбивалося тонке, ледь помітне мерехтіння небес.

— Ти питаєш про це через те, що по-дружньому мені співчуваєш, чи маєш на те якісь власні причини? — мовила вона й спробувала засміятись, але звук, що злетів з її вуст, більше нагадував крапання води на каміння. — Не зважай, це все нічне повітря. Саме воно зруйнувало мою сором'язливість і дозволило розповісти тобі про все найтяжче, що мені довелося пережити.

— Байдуже.

— Де там, не байдуже, бо я вже шкодую про це. Чи кохала я Фаоліна? А що воно таке, це кохання? Ми мандрували разом понад двадцять років, залишаючись безсмертними й споглядаючи, як помирають наші супутники, які належали до смертних рас. Ми були друзями і…

Вершник відчув, як десь глибоко в його нутрі народжуються ревнощі. Він намагався подолати й убити в собі це неприємне відчуття, проте воно весь час нагадувало про себе легким болем, так, ніби йому в душу вп'ялася скалка.

— Понад двадцять років, — повторила Арія, продовжуючи споглядати зірки й легенько похитуючись з боку на бік. Ерагонові часом здавалося, що вона геть його не помічає. — А потім Смерк забрав його в мене за одну мить. Фаолін і Гленвінг були першими ельфами, що за ціле століття померли на полі бою. І коли я побачила, як Фаолін упав, я збагнула, що справжній біль, який завдає війна, то не біль власних ран, а біль, який крає серце тоді, як ти бачиш, що кохана людина падає, вражена ворожою зброєю. Будучи з варденами, я безліч разів бачила, як люди, що я їх дуже поважала, помирали від мечів, стріл, отрути, магії або й просто від старості, та жодного разу втрата не була такою болючою, як тоді… Я теж хочу померти, — подумала тоді я, — бо яка б небезпека мені не загрожувала, поруч завжди було мужнє плече Фаоліна. То навіщо мені тепер жити, якщо він помер?

Вершник побачив, як із кутиків її очей по щоках і волоссю потекли сльози. У світлі зірок вони були схожі на маленькі струмочки срібного скла. Сила її почуттів була така вражаюча, що Ерагон на мить аж злякався. Він зовсім не думав, що його цікавість може так її розхвилювати.

— А потім Джилід, — продовжувала Арія. — Це були найдовші в моєму житті дні. Фаолін покинув мене, і я не знала, чи було яйце Сапфіри в безпеці, чи воно потрапило в пазурі Галбаторікса. Смерк… Смерк тим часом віддався духам крові та помсти й катував мене всіма відомими способами. Щовечора він зцілював мої рани, щоб наступного ранку я могла спробувати нових, іще жахливіших тортур. Якби він дав мені бодай день перепочинку, я б змогла обдурити варту, як це зробив ти, й уникнути тих ліків, якими вони мене напихали, щоб я не могла скористатися магією. Проте він давав мені на перепочинок всього кілька годин. Він майже не спав і весь час був поруч зі мною. Кожна секунда його катувань видавалася годиною, кожна година — тижнем, а кожен день — вічністю. Він був дуже обережний і не давав мені збожеволіти, бо це б украй розлютило Галбаторікса. Але якби ти тільки знав, скільки разів я була близькою до божевілля! Я стала чути спів птахів там, де птахів не було, я стала бачити речі, яких не існувало. Одного разу, коли я була в камері, її сповнило золотаве світло, й мені стало дуже тепло. Піднявши голову, я побачила, що лежу на гілці, високо на дереві в центрі Елесмери. Сонце вже майже спустилось за обрій, і все місто сяяло так, ніби опинилося в обіймах вогню. Десь унизу співали Атхалвард, і все було таким спокійним, таким мирним… таким гарним, що я б воліла залишитись там назавжди. Але вже за мить світло зникло і я знову опинилась у камері на своєму металевому ліжку… Я вже майже забула, але якось до моєї камери заходив солдат, який залишив там білу троянду. Це був єдиний прояв добра, що його я відчула в Джиліді. Тієї ночі квітка проросла й обернулася на велетенський кущ троянд, що поліз стіною вгору, пробив кам'яну стелю й відкрив мені шлях до волі. Він ріс доти, доки не торкнувся своїм листям місяця, й урешті-решт став схожий на вежу, здершись на яку, я опинилася б на свободі. Проте я була така безсила, що не могла звестися з підлоги, а коли на мить заплющила очі, трояндовий кущ зник… Уяви, що зі мною коїлось, коли ти бачив мене в снах, а я відчувала твою присутність. Тепер ти можеш зрозуміти, чому я ставилась до твоєї присутності в моїх думках, як до ще однієї ілюзії? — Вона спробувала посміхнутись, але на її обличчі був такий вираз, ніби її думки були зараз десь далеко-далеко. — А потім прийшов ти, Ерагоне. Ти й Сапфіра. Невдовзі потому, як надія залишила мене і я ледь-ледь не віддала Галбаторіксу Урубейн, по мене прийшов Вершник, Вершник і дракон!