Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович. Страница 29

- Не переживай, що ти був дурнем сто разів. На сто перший у тебе є шанс стати ідіотом.

І заробив оплески вдячної студії. Жартівник. Він може собі таке дозволити, коли за спиною стільки голосів.

А я йому дійсно щиро подякував за розуміння проблем виборців, бо до ідіота в мене залишалося не стільки вже й багато разів... І перемкнув телевізор на канал з концертом незрозумілою іноземною мовою – досить своїх проблем, проблеми інших нехай вирішують ті, хто проблеми іншим створює...

Була ніч, падав дощ, було дуже незатишно і страшно... Біля телефону на столику лежав телефонний довідник. Я набрав готельну аптеку і замовив снодійного. Прийшов заспаний дідок в білому халаті і почав ввічливо розпитувати, що мене турбує. Я мовчки розрахувався і мовчки показав йому на двері. Дідок розуміюче розвів руками і зник в коридорі.

Я випив декілька таблеток і опинився в горах.

Я лежав на ліжку і не зводив очей з Яни. Вона сиділа в зручному м’якому кріслі біля каміну, насолоджувалась кавою, містичним потріскуванням дров та енергією мого захоплюючого погляду.

Як добре, коли тобі тепло! – сказала вона, запрошуючи до розмови хитрого язика карпатського полум’я. – А надворі ідуть дощі. Набридливі і вперті, вони зробили заплаканим цілий світ. Уявляєш, спочатку мрійливий і сонний шумок з часом перетворився у пекучий до божевілля шумище, краплі якого ранять не тільки перенасичену життєдайною вологою землю, а й важким молотом падають тобі на голову. Стає страшно. Вийдеш надвір – божеволієш... Після цього хатній затишок – блаженство, і, якщо не думати про завтра, можна зловити купу щастя від того, що сьогодні ти у мрійливій безпеці. Ще один гарний закапелок життя...

Не згадуй завтра, - попросив я.

Не буду, - винувато всміхнулася Яна, - бо я його боюсь.

І я... Кожне завтра віддаляє нас одне від одного.

Вона підійшла до заплаканого вікна і довго дивилася на паруючі гори.

Я хочу бути з тобою вічно, Сергію!

Тоді ходи до мене, - порадив я, - бо вічність уже і тут.

І настав рай. Продерся через захмарене небо, зігнорував усі мислимі та реальні гріхи і поселився у душах та тілах двох непомітних щасть. Нехай розкошують – вони цього дуже захотіли...

Загримав у двері молодий і наївний ранок...

Я прокинувся.

Боліла голова...

Я механічно одягнувся, вийшов на вулицю, сів у переповнений трамвай і в палких обіймах спітнілих пасажирів повертався до реальності... Намотував круги на львівській “дев’ятці”, вперто та мужньо.

- Ти часом не заблудив? Тут не притулок для бездомних, – звернулася до мене “ввічлива” кондукторка, і я вийшов. Щоб йти...

Блукання по Львову – найкраща психотерапія. І школа життя, бо... Те, що чується само, підслухати не можна.

Двоє дідусів-філософів по сусідству зі мною вивчали вітрину газетного кіоску.

Уявляєш, що за життя пішло, - сказав той, що в капелюсі. У наші дні всі ходять зі своїми горшками. А знаєш, для чого?

Для чого? – запитав дід у молодіжній спортивній кепці з іноземним написом.

Щоб наробити в чужий...

Фе-е!.. Не розумію... А для чого тоді носити свій?

О! В цьому вся сіль. ДЛЯ ПРИКЛАДУ, дорогенький. Бо комплекс стадності завжди спрацьовує. Просто носити горшок стає модно, а побільше навалити в чужий – почесно. І добре оплачується. Для когось це стає роботою...

І діди пішли. Той, що був у кепці, спочатку ніс її у руці, а потім викинув у першого смітника...

Біля банку один молодик повчав іншого:

Якщо ти будеш боятися – пропадеш точно. А якщо ні – може, не пропадеш. Вибирай.

Воістину, народній мудрості вічність – по коліна!

І я подумав: у суспільстві анекдотів справжній закон – люди на вулиці.

Я накупив газет – там обов’язково написано, що комусь набагато гірше ніж мені... Ось чого треба людині!

Час безтурботним хлопчиськом забрався на вежу Високого замку і кайфував від того, що мені нічого не треба. А я з висоти Львівського неба споглядав вечірнє місто і насолоджувався вічністю, яка прийшла до мене через нестерпне бажання знову відчути себе з Яною. Я ловив її задоволене ангельське дихання, впивався легкістю її тіла та купався у її святості – мене не було, і я був усюди. Бог вибрав хвильку покаяння у моєму переповненому земними буднями мозкові і швиденько повикидав з нього сміття. І прийшла святість в подобі Яночки. І настали рідкісні хвилини життя, коли я по-справжньому був, а не старався побути чи відбути. Сьогодні я знову з нею, бо переконаний - зараз, під молодими зірками свого неба, вона думає про мене. Справді думає, бо просто так ніколи ніхто ні до кого не приходить. Тим більше, душею...

Потім, вдосталь набриднувши надмірною цікавістю засидженим в дівках зіркам, я подякував Яні за рай і сказав передсвітанкове “до побачення”.

Сьогоднішній ранок помаленьку відкривав мені очі на те, що жити за мене ніхто не буде, і тільки тому, що не зможе. Навіть Яна...

Втечи від мене –

я хочу тебе шукати.

Буду рвати, метати

на собі своє життя.

Я захочу тебе,

захочу – не буду мати

і мета,

і мета

зацілує мене.

Втечи від мене –

хіба ти мене не любиш?

Я повернувся в готель. На столі лежав золотий ланцюжок, який я подарував Оксані на місяць нашого спільного життя в одній спальні. І звичайно, писулька: “Вибач, забула віддати”.

Сюрприз був не з приємних. Я взяв ланцюжка і викинув через вікно – він не мій. І досвід жбурляння у вікна в мене вже є.

За таких обставин, яко нещасний, але гордий чоловік, я не міг жити в готелі, за який заплатила Оксана. У мене на зло їй з’явилася мета: знайти роботу і квартиру. І я почав інтенсивні пошуки.

Як у старі добрі часи (хоча насправді вони були дуже погані) я собі намітив план реалізації мети, аби досягти успіху. Дуже важливою цього разу для мене була одна умова, прийнята на засіданні всіх звивин мозку моєї голови: я тимчасово ігнорую гордість і звертаюся за допомогою навіть до друзів та знайомих, бо вони свого часу зверталися за допомогою до мене, і я майже нікому не відмовляв...

На жаль, гордість свою я не розчарував, бо друзів, як виявилося, в мене не залишилося: дехто втратив пам’ять і вдавав, що бачить мене вперше; дехто був дуже зайнятий і йому все горіло, а тому він мусив бігти; дехто давав номер нового телефону, який не відповідав, бо, швидше за все не існував; дехто казав, що сам бідний, як церковна миша, а декого – Славка, друга дитинства, взагалі на білому світі вже не було (серцевий напад), а Ростика – не було в Україні: поїхали журналістські таланти в Португалію розбудовувати ЄС. Єдиний, хто як тільки міг старався допомогти, був молодий і перспективний Сашко Приблуда. Він видзвонював по декілька разів на день і підкидав ідеї та варіанти заробітків, які зводилися до того, що мені треба писати та друкувати вірші або оповідання. Врешті я йому пояснив, що, коли я буду лишень писати, то поки зі своєї писанини одержу якісь дивіденди, то до того часу, якщо не помру, то з голоду смертельно спухну точно. На таке Сашко заперечив, що ще живий, але погодився, що є рідкісним екземпляром, який виконує своє призначення, в чому такого переконання я не мав. А без хліба та переконання дорога одна. Остання.

Щодо моїх знайомих, то багато з них були впливовими та поважними. Ніхто не відмовляв – вони всі пригощали коньяком та обіцяли посприяти, замовити слово, домовитись, познайомити, порекомендувати, зателефонувати, вияснити, що майже означало одне й те ж: забути. І всі вони заздрили моїй свободі. І всі трималися міцно зубами за своє крісло, щоб, не дай Боже, не опинитися під кріслом. Або ще десь. І я вкотре переконався, які слабаки ті, хто грають чужу, навіть дуже сильну, владну та грошовиту роль. Вони вдень керують цілим світом, а вночі бояться самих себе, тільки-но мине час дурної п’яної ейфорії. П’яної – це не образа. Це спасіння і виправдання. Або виправдання і спасіння. Все-таки від того, хто перший, залежить, хто буде другим...