Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 145

— Що це за команди? — Запитав Джеган неуважно, так як він переглядав донесення, вручене йому посильним.

— Здебільшого це команди, що складаються з наших солдатів з різних частин. Одна з команд належить командувачу нашого обозу постачання. Щоб поповнити команду своїми власними гравцями, він зібрав чоловіків з півночі Нового Світу під час нашої поїздки. Він думає, що, з такими чоловіками з Нового Світу в його команді, він зможе забезпечити справжнє видовище для задоволення Його Високоповажності.

Джеган кивнув, продовжуючи читати донесення.

— Це змусить цих відступників бути поступливішими, щоб осмислити наш шлях. Джа-Ла — хороший спосіб внести в інші народи нашу культуру і звичаї. Це змусить прості уми відмовитися від бажання безплідного існування в їх безглуздому житті, яке всі ми викорінюємо.

Людина вклонився.

— Так, Ваше Превосходительство.

Джеган, нарешті, закінчив читання і підняв погляд.

— До мене дійшли чутки. Чи правда, що ця команда така хороша насправді, як я про неї чув?

— Вони, виглядають грізно, Ваше Превосходительство. Вони перемагали, в той час як ніхто і не думав, що вони взагалі зможуть битися. Спочатку думали, що це було простою удачею. Тепер же ні в кого не залишилося думки, що це була удача. У них є ключовий гравець, який, як кажуть, є найкращим з усіх коли-небудь бачених.

Джеган скептично пробурмотів.

— Кращі — в моїй команді.

Людина схилився в вибаченні.

— Так, Ваше Превосходительство. Звичайно, Ви праві.

— Які вісті ти доніс нам з нашої Батьківщини?

Людина завагалася.

— Ваше Превосходительство, боюся, що повинен повідомити про деякі тривожні новини. Наступний обоз постачання, укомплектований в Старому Світі, який повинен був слідувати слідом за нами, як з'ясувалося, знищений. Всі новобранці, хто відправився разом з обозом на північ, щоб зміцнити нашу армію… е-е-е, ну, я боюся, Ваше Превосходительство, що вони всі до одного вбиті. Їх голови залишили на кілках вздовж дороги. Лінія цих кілків простягалася від одного міста до наступного — і обидва міста спалені дощенту. Безліч міст, поряд з лісами і орними угіддями, горять у полум'ї. Пожежі інтенсивні і, коли вітер був праворуч, ми могли відчувати запах диму, навіть перебуваючи так далеко на півночі. Важко уявити точно, що відбувається, за винятком того, що, як повідомляють надійні джерела, всі нападаючі — воїни Нового Світу.

Джеган подивився на Келен. Вона запідозрила, що він сподівався побачити її усміхненою, як і в попередній раз. Але їй вже не було необхідності посміхатися. Вона могла, з кам'яним виразом обличчя, радіти всередині себе. Вона відчувала бажання вигукувати вітання на адресу тих невідомих далеких воїнів, які починали докучати Джегану тією шкодою, яку вони вчиняли.

Не меншої шкоди, ніж ці воїни, завдавали чутки, що лунали по табору. Напади на їх батьківщині вибивали солдатів з колії, — вони завжди вважали Старий Світ не тільки невразливим до подібного нападу, вони вважали свої землі недоторканими. Оскільки чутки поширювалися, вони охоплювали все більше і більше солдатів. Джеган вже стратив багато солдатів за те, що вони поширювали подібні чутки. Так як у неї не було ніякої можливості контактувати з солдатами — вона не знала, чи було придушено поширення чуток, але, так чи інакше, вона сумнівалася в успіху подібної затії. Якщо такі чутки тривожили навіть солдатів, то Келен могла тільки уявити, які страхи почали охоплювати Старий Світ. У той час, як їхня армія була далеко і займалася завоюванням, вона уявляла, що відчувають люди, які залишилися значною мірою беззахисні.

— Так само, надходять донесення, Ваше Превосходительство, що ці мародери руйнують все, що зустрічають на своєму шляху. Вони палять посіви, вбивають домашню худобу, руйнують млини, проривають греблі, руйнують кожне ремесло, що виробляє їжу і майно, які необхідні нашій благородній справі поширення слова Ордена.

Особливо важкі удари припадають на тих, хто надає підтримку нашим людям, які проповідують шлях Ордена — на тих, хто прищеплює потребу пожертвування за наші зусилля по знищенню варварів на півночі.

Джеган зовні лишався спокійним, але Келен, так само, як і офіцери, що давно служили поряд, знала, що всередині себе він скаженів у гніві.

— Є якісь ідеї, хто переслідує наших проповідників, наших лідерів? З якими особливостями цей ворог?

Людина в черговий раз винувато вклонився.

— Ваше Превосходительство, мені скорботно повідомити, що всі наші Проповідники і Брати, які були вбиті в спробах донести шляхи Творця і Ордена, ну, е-е-е… кожен з їхніх трупів, який знаходили, був позбавлений правого вуха.

Обличчя Джегана стало червоним від гніву. Келен могла бачити, як проступали його м'язи на щелепі і скронях коли він стискав зуби.

— Ви думаєте, що це могли бути ті ж самі солдати, які докучали нам по дорозі в Серединні землі, Ваше Превосходительство? — Запитав один з офіцерів.

— Звичайно ж це вони! — Заревів Джеган. — Я дещо хочу зробити з цим, — сказав він, даючи розпорядження офіцерам. — Ви розумієте?

— Так, Ваше Превосходительство, — всі, як один, дружно відповіли вони, схиливши голови і так і залишивши їх схиленими.

— Я хочу покласти край цій неприємності. Нам потрібні обози постачання, щоб продовжити наступ. Ми близькі до закінчення цієї війни і великої перемоги. Я не дозволю нашим зусиллям потерпіти невдачу. Ви зрозуміли?!

— Так, Ваше Превосходительство, — в черговий раз дружно сказали вони, кланяючись ще глибше.

— Тоді негайно приступайте — ви всі!

Як тільки всі солдати відбули, спантеличені отриманими наказами, Джеган вирішив зробити похід за межі своєї резиденції. Келен відчула спалах болю від нашийника, який змушував її не відставати від нього. Озброєні солдати, як завжди, зробили кільце навколо Джегана, як його королівський ескорт і охорона.

Річард дивився крізь грати, що закривали маленьке вікно з його боку в металевому візку, коли фургон підстрибував на вибоїнах вздовж довжелезної табірної стоянки.

— Рубен, ти подивися на це, — сказав Джонрок. Вхопившись за прути решітки, він посміхався, страшенно задоволений від того, що він бачив.

Річард озирнувся навкруги всередині свого каземату.

— Справді, видовищно, — погодився він.

— Думаєш, що тут є хтось, хто зміг би побити нас?

— Гадаю, ми дізнаємося про це, рано чи пізно, — сказав Річард.

— Скажу тобі, Рубен, хотів би я побачити тріскаючі і проломлені хоч деякі голови у команді імператора, — сусід скосив погляд на Річарда. — Як ти думаєш, якщо ми розіб'ємо команду імператора, вони дозволять нам повернутися додому?

— Ти це серйозно?

Сусід вибухнув сміхом.

— Це був жарт, Рубен.

— Бідолаха, — сказав Річард.

— Хочу сподіватися, — сказав Джонрок зітхнувши, — проте, вони кажуть, що команда імператора краща. Мені не хотілося б знову відчути той батіг.

— Одного разу він і мені дістався.

Вони обидва давно ділили цю залізну клітку з тих пір, як Річард був захоплений в Тамаранзі. Джонрок був бранцем, захопленим ще перед Річардом. Він був великим чоловіком, мірошником, з півдня Серединних земель. Прямо перед тим, як обоз постачання проїхав через його невелике село, туди в'їхав патруль, командири якого подумав, що через його розміри Джонрок міг би стати гарним доповненням до команди.

Річард не знав справжнього імені Джонрока. Кожного він просив називати його просто Джонроком через його розміри і фортецю його м'язів, накачаних від перетягування мішків із зерном. У свою чергу, Річарда він знав, як Рубена Рибника. Незважаючи на те, що Джонрок був таким же полоненим, Річард не вважав безпечним будь-кому говорити своє справжнє ім'я.

Джонрок сказав Річарду, що він переламав руки трьом солдатам під час спроби захопити його, перед тим, як вони змогли полонити його. Річард же обмежився розповіддю, що на нього були направлені стріли, і тому він здався. Джонрок трохи зніяковів від цього пояснення, оскільки він бачив, як це не відповідає характеру Річарда.