Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 24

Річард махнув рукою:

— Сюди!

Кара відразу ж побігла попереду Річарда.

Вони бігли, і гуркіт каблуків по кам'яній підлозі наповнював луною величезні зали. Ніккі ж бігла босоніж. Річард був трохи здивований, що вона може ось так, без взуття, бігти по грубому каменю. Вона була не з тих жінок, кого Річард міг би уявити біжучою босоніж. Хоча, навіть в такому вигляді, вона все одно виглядала якось… велично.

Ще вчора Річард боявся, що вона взагалі вже ніколи не зможе бігати. Його досі дивувало, що вдалося витягнути Ніккі з смертельної пастки. Та ще той удар блискавки, яка розбила скло! Якийсь час Річард був упевнений, що вона не виживе після того, як він перервав дію контрольної мережі. Не виявися в той момент поруч з ними Зедда, його побоювання цілком могли б виявитися правдою.

Вони повернули в ще один хол, де довгі килими поглинали звуки кроків. Килимове полотно тяглося до дверей між двома відполірованими до блиску колонами з червоного мармуру. За дверима відкривалося велике овальне приміщення.

Балкон, підтримуваний масивними колонами й витонченими арками, оперізував зал. Дверні прорізи в стінах на балконі вели в коридори, які подібно спиць в колесі розходилися на всі боки, ведучи в різні місця на всіх рівнях Замку.

Простір між колонами задзвенів луною від їх кроків, коли Річард, перескочивши сходинки, побіг по викладеній плиткою підлозі. У центрі приміщення височів фонтан у формі листка конюшини. Вода скочувалася по розміщених одна над одною фестончатих чашах, які поступово розширювалися донизу і виливалася в басейн, оточений біломармуровим підвищенням, яке у висоту доходило приблизно до коліна, і яке служило також лавкою. У сотні футів над їх головами через засклений дах кімнату заповнювали тепло і світло.

Досягнувши дальнього кінця кімнати раніше Кари, Річард ривком відчинив одну з важких подвійних стулок і зупинився на верхній з дванадцяти гранітних сходинок. По ліву руку від нього застигли Ніккі і Рікка, праворуч зайняла оборонну позицію Кара. Вони всі ніяк не могли віддихатися після короткого, але швидкого бігу по Замку.

Трава в загоні для коней у світлі раннього ранку здавалася зеленою і соковитою. Прямо за загородкою вгору піднімалися стіни Замку, перетворюючи внутрішній двір в подобу затишного каньйону. Минулі тисячоліття залишили на здійнятих увись стінах із щільно підігнаного, темного каменю блідий наліт. Бурі патьоки крейдяних відкладень створювали враження, що камінь повільно тане.

Двоє коней, цокаючи копитами, влетіли в арку зліва від загородки, проминувши замкову стіну. Це був єдиний прохід, що вів у внутрішній двір. Річард не міг розібрати, хто приїхав — вершників приховували глибокі тіні в широкому і низькому склепінчастому проході. Але хто б це не був, вони точно знали, куди тримають шлях. По-видимому, відвідувачі анітрохи не боялися вступити в межі Замку, на територію, якою користувалися не гості, а чарівники і ті, хто тут працював. Але це було давно. І Річард ще пам'ятав свій власний трепет, коли він у перший раз з обережністю забрався всередину Замку. Волосся у нього на потилиці встало дибки при думці про людину, яка виявився настільки сміливою, що наважилася увійти в це місце.

Нарешті два вершники виїхали на світло, і Річард побачив, що один з них — Шота. Відьма зустрілася з ним очима і посміхнулася тією спокійною, знаючою, дуже особистою посмішкою, яка тільки у неї виходила настільки природно. Як і багатьом іншим речам, пов'язаним з Шотою, Річард ніколи повністю не довіряв цій усмішці, дуже виразній, але набагато менш щирій, по якій він не міг сказати, чи є це хорошою ознакою.

Річард не впізнав супутницю відьми. Жінка, з вигляду років на десять-п'ятнадцять старша Шоти, їхала позаду на шанобливій відстані. Коротке рудувате волосся обрамляло приємне обличчя з яскраво-блакитними, немов небо чистим і сяючим осіннім днем, очима. На відміну від Шоти незнайомка не посміхалася. Під'їжджаючи, вона насторожено крутила головою і обнишпорювати поглядом блакитних очей все навколо, ніби боялася раптової атаки демонів, які можуть з'явитися прямо з темного каменю оточуючих стін.

Шота ж, навпаки, виглядала спокійною і впевненою в собі.

Кара ледь схилилася до Ніккі за спиною у Річарда:

— Шота — могутня відьма, — тихо прошепотіла вона.

— Вже знаю, — відповіла Ніккі, не зводячи очей з під'їжджаючої до них красивої жінки.

Шота підвела коня до самих східців і зупинилася. Розправивши плечі, вона спокійно поклала руки на луку сідла.

— Мені потрібно було тебе побачити, — сказала вона Річарду так, немов він стояв на сходах один. Посмішка, щира чи ні, зникла. — Нам потрібно поговорити.

— А де ж твій супутник, кровожерний маленький Самуель?

Шота, що їхала на коні боком, зісковзнула з нього, як, на думку Річарда, це зробив би безтілесний дух. Якби духи їздили верхи…

У мигдалеподібних очах Шоти промайнуло роздратування.

— У тому числі, нам потрібно поговорити і про це.

Вершниці спішилися. Королівським жестом Шота відвела назад руку, що тримала поводи, не сумніваючись, що хтось їх підбере. Схоже, вона була в цьому впевнена. І жінка, яка супроводжувала відьму, так і зробила.

Граціозно ступаючи по гранітних сходинках, Шота не відриваючись пильно дивилася на Річарда. Її густе хвилясте волосся розсипалося по плечах і злегка іскрилося в променях ранкового сонця. Відкрите, з прозорої тканини, плаття ідеально підходило до рудого кольору її волосся. Сукня, здавалося, пливе разом з нею, тісно облягаючи вигини тіла при кожному русі. Принаймні, ті вигини, які воно прикривало.

Нарешті Шота відвела очі від Річарда і з викликом подивилася на Ніккі. Такий погляд змусив би поникнути будь-кого, але ніякого ефекту на Ніккі він не зробив. В голові у Річарда промайнула думка, що зараз поряд з ним стоять дві найбільш небезпечні на світі жінки. Він майже очікував, що ось-ось небо затягнуть чорні грозові хмари і заблищать блискавки, але небо залишалося зухвало чистим.

Нарешті, Шота знову подивилася на Річарда:

— Твій друг Чейз був серйозно поранений.

Річард очікував від Шоти чого завгодно, але тільки не цього.

— Чейз…?

Раптово з'явився Зедд і проштовхався між Річардом і Карою.

— Шота! — Сердито викрикнув він. Його обличчя почервоніло, і причиною тому явно була не пробіжка по коридорах Замку. — Як смієш ти з'являтися в Замку! Спочатку обманом виманила у Річарда його меч, а потім…

Річард обхопив діда за груди, щоб той не кинувся вниз по східцях.

— Зедд, заспокойся. Шота говорить, що Чейз серйозно поранений.

— Та як вона взагалі…

Голос Зедда раптово перервався, коли він, нарешті, усвідомив слова Річарда. Його широко розплющені очі звернулися до Шоти.

— Чейз? Поранений? Добрі духи… як?

Тут Зедд помітив другу жінку, що стояла трохи позаду і тримала поводи коней. Він зажмурився немов від яскравого світла.

— Джебр? Джебр Бевінвьє?

Жінка тепло посміхнулася.

— Давно не бачилися. Я не була впевнена, що ви згадаєте мене, Чарівник Зорандер.

Цього разу Річард не став утримувати Зедда, коли той кинувся вниз по ступенях щоб укласти жінку в теплі, оберігаючі обійми.

— Чарівник Зорандер…

— Зедд. Пам'ятаєш?

Вона трохи відсунулася, щоб заглянути йому в обличчя. Посмішка на мить пробилася крізь застеляючий її очі сум. І розтанула.

— Зедд, мій дар видіння пропав…

— Пропав? — Лице Зедда напружилося, він випростався і схопив її за плечі. — Давно?

Жахлива мука знову заповнила її очі.

— Близько двох років.

— Два роки… — голос Зедда тривожно затих.

— Тепер я тебе згадав, — сказав Річард, спускаючись сходами. — Келен розповідала про тебе.

Джебр у відповідь спантеличено насупилася.

— Хто?

— Привид, за яким він ганяється, — промовила Шота, рішуче дивлячись на Річарда, ніби викликаючи його на суперечку.

— Жінка, яку він шукає — не привид, — сказала Ніккі, переводячи увагу Шоти на себе. — Завдяки твоїм двозначним і досить дорогим натякам, ми отримали підтвердження істинності того, про що нам постійно твердив Річард. Мабуть, ти все ще не в курсі.