Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 19

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

— Маю для вас одну новину, — сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. — Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

— І залицяється? — лукаво підморгнув я.

— Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, — засміялася Олеся. — Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

— Про що? Про минулі амурні походеньки?

— Та ну вас, — Олеся насупилася. — Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

— Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

— Вас він би довго не витерпів.

— То що ж ти пропонуєш?

— Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

— Не тільки чув, але й був там, — сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. — То що за книжка у твого дідка?

— Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

— Історія, перемішана з містикою? — скептично посміхнувся я.

— Та на зразок цього, — сказала Олеся. — Я вам дам його телефон, тільки розмовляйте обережно, він часом дуже незговірливий буває. Може, він дасть вам ту книжку прочитати. А раптом згодиться?

Звичайно, вже сама можливість потримати в руках книжку, видану у XVIII столітті, для історика — неабияка спокуса. А тут ще й ішлося про одне з містечок, історію якого я досліджував серед інших у своїй майбутній дисертації. Правда, містичних історій я не любив. Та подивитись хоча б варто. Отож, через кілька годин я вже набирав номер телефону, який Олеся переписала із читацького формуляра Степана Остаповича Тищука.

— Можете посилатися на мене, — сказала Олеся.

Я й послався. Олесине ім’я розтопило нотки недовіри, яка проклюнулася у хрипкуватому голосі старого, котрий аж після сьомого чи восьмого гудка (я вже хотів класти трубку) підійшов до телефону.

— Так, у мене була така книжка, — признався Степан Остапович, проте явно неохоче.

— Була? — розчаровано перепитав я. — Я, Степане Остаповичу, історик, аспірант, який…

Одним словом, я спробував зобразити себе ввічливим, добропорядним «гризуном науки», котрий тільки хоча б одним оком погляне на книжку, яка може неоціненно прислужитися при написанні дисертації.

— Боюся, що вона розчарує вас, — сказав Степан Остапович. — Для науковця в моєму скарбі пожива буде невелика, хоча певний колорит часу все ж є.

— То й добре, — сказав я. — Коли б ми могли зустрітися?

— Давайте завтра, — після недовгої паузи запропонував старий. — Я прийду до бібліотеки опівдні.

— Добре, — погодився я, зрозумівши, що він боїться прийняти мене у своїй оселі.

XX

З допомогою Олесі я таки вициганив у Степана Остаповича на два дні книжку. То був справді безцінний скарб хоча б тому, що вийшла вона у Варшаві 1790 року, за рік до прийняття знаменитої Польської Конституції з травня 1791 року. Автором її був якийсь Томаш Косарек, а називалося се творіння: «Dziwne wydarzenia z morderstwem psow w miasteczku Hustyi Luh na Wolyniu», себто «Дивні пригоди з убивством собак у містечку Густий Луг на Волині». Польську мову я знав, хоч, може, й не так досконало, як хотілось би, але два дні вистачило, щоб осилити, зо два десятки разів заглядаючи до словника, сто вісімдесят сторінок тексту, ще й зробити окремі виписки. Шкодую, що не зняв тоді ксерокопії, але хіба я міг передбачити, як далі будуть розвиватися події?

Книжка, яка колишньому вчителю історії дісталася ще від його діда, була стара й потріпана, видно, пройшла не через одні руки, а сотні, якщо не тисячі, подекуди краї її сторінок були обірвані, а все ж текст відсотків на дев’яносто, а то й більше, зберігся. З неї для дисертації мені могли годитися хіба що опис самого містечка, те, яким воно було на початку 60-х років XVIII століття, перелік його власників, опис палацу, який належав князям Любомирським, а з 1759 до 1771 року графові Едварду Ловизі, точніше, спершу лжеграфові, якщо вірити авторові вищеназваного опусу Томашу Косареку, а потім справжньому графові. Решта ж у книзі здалося мені белетристичною фантастичною вигадкою, хоч не раз у тексті Томаш Косарек кликав у свідки пана Бога, що так воно й було насправді.

«Може, й було, — подумав я тоді. — Але ліпше б ти, пане Косареку, судячи з усього, нездалий провінційний перошкрябе, описав господарство того ж графа чи його фільварок».

Все ж, перекажу коротко зміст книжки, принаймні те, що запам’яталося. Як засвідчує Томаш Косарек, містечко Густий Луг давнє, перша згадка про нього є у хроніці Матвія Стрийковського і датується 1384 роком, за рік до смерті князя волинського Дмитра-Любарта, котрий, вже будучи важко хворим, приїжджав до місцевого відомого знахаря лікуватися.

Швидше за все, містечко і на той час, і кількома століттями пізніше, було невелике й непоказне, від волинських князів перейшло до князів Любомирських, довгий час їм і належало, так і не спромігшись отримати магдебурзьке право. Отож, історія його доволі монотонна, це підкреслює і Косарек, і нічим особливим не відрізнялася — ані битв під стінами, ані природних стихій чи особливих, як то буває, міських легенд. Окрім двох схожих подій, що траплялися в історії Густого Лугу — подій дивних, загадкових, коли не більше. 1526 і 1762 років містечко пережило напади дикого жаху, пов’язаного зі знищенням у місті й двох приміських селах (як сказав Степан Остапович, нині вони належать до складу Густого Лугу) собак. Про першу цю страшну пригоду Томаш Косарек згадує побіжно, мимохідь, посилаючись на запис в архівах міського магістрату. А ось другу своєрідну «епідемію», свідком якої був, описує досить детально.

Отож, наприкінці літа 1762 року, засвідчує цей колишній писар магістрату, в Густому Лузі й двох прилеглих селах Мокринцях і Ластовичах господарі вранці почали знаходити на подвір’ях задушених псів. Спочатку на це не звертали уваги, бо траплялися ті оказії раз у місяць. Але потім стала напасть приходити щотижня, далі — мало не щоночі. На собачих шиях знаходили сліди, але не від зубів вурдалаків, а від якогось мовби залізного інструменту, що перетискав бідолашній собачці шию, ламав шийні хребці й так лишав. Поступово місто оповив жах, говорили про страшного монстра, що ночами (а настала вже холодна осінь) носиться над Густим Лугом. Міщани й мокринецькі та ластовицькі селяни, боячись увечері виходити на вулиці, дрижали у своїх халупах. Що то була нечиста сила незабаром переконалися всі, адже в ніч задушення чергової чотириногої жертви її господарі не чули, щоб хтось наблизився до подвір’я, щоб собака гавкав на чужого. А вранці знаходили його задушеним.

Не обминула ця «страшна пошесть», «Божа кара», «недобрий знак», «вияв диявола» (Томаш Косарек не шкодував слів-характеристик щодо визначення дивної події в Густому Лузі) і графського маєтку. І тоді граф Едвард Ловига наказав своїм гайдукам патрулювати вулиці містечка і двох вищезгаданих сіл, а коли вони навіть під страхом покарання заартачилися, було, став і сам виходити вночі на вулиці. Результат був той самий. Тиша супроводжувала гайдуків і службовців магістрату, які їм допомагали. Лише іноді гавкали собаки, та тільки там, де вони проходили, наче попереджали злочинця і свого ж ворога про наближення вартових. «Чи це було насправді так, чи не існувало якогось непояснимого зв’язку між жертвами-тваринами і таємничим убивцею?» — питав себе і Косарек. Вранці ж у якомусь дворі, мимо якого вночі проходили патрульні, знаходили задушеного собаку, а самі гайдуки — сиві волосинки на своїх головах.