Тема для медитації - Кононович Леонід. Страница 22

Портфель важив, либонь, кілограмів із...

... твердого, мов кремінь, стовпа. Пролежавши в повітці два десятки літ, ця деревиняка тепер аж дзвеніла під гострим жалом сокири; навсебіч летіли скіпки, лезо в кількох місцях встигло пощербитися, однак робота посувалася ледве-ледве, дарма що він цюкав уже биту годину і за цим ділом добре нагрів чуба. Потроху сповільнюючи темп, Юр ударив ще кілька разів, а далі з маху затяв сокиру в дерево й, випроставшись, утер спітнілого лоба.

Хилилося за полудень, і паморозь уже геть пощезала. На тлі розмитого неба гостро й чітко вирізнялося яворове гілля, хата й уся оця гора з її кручами й урвиськами, тож першої хвилини йому здалося, що кудлате вировисько хмар стоїть над узвишшям, неначе велетенська прямовисна стіна. Насправді це була омана зору: безлисте деревляччя світилося напрозір, відкриваючи усеньку перспективу овиду, що лежав тепер як на долоні; й задивившись у далеч, Юр зненацька угледів, що там, у високій високості, летить якийсь птах.

Він летів собі та й летів, то поринаючи у темне хмар’я, то виринаючи з нього знову, часом його було й геть не розгледіти, до того високо здіймався він у небо, та щоразу ця крихітна, світляна цятка знову опускалася вниз і продовжувала рухатися в полі зору, потроху зростаючи в імлистому осінньому просторі, й що дужче зближалася вона до обійстя, то більше видно було, що ввесь отой небесний мандрівець світиться якимсь палючим сліпучо-білим сяєвом. Юр дивився на нього й не вірив своїм очам; траєкторія польоту йшла на зниження, і здавалося, що птах прямує до яворів, які ростуть над загатою, і небавом опуститься на верховіття котрогось із них; і водночас Юр почував, що в його душі зароджуються якісь химерні почуття: спочатку це було здивування, бо ще ніколи йому не доводилося бачити восени над горою отакого з’явиська; потім цей подив переріс у гостру пульсуючу тривогу, яка наступає перед лицем чогось незнаного або такого, що виходить за межі буденного досвіду; а далі він безпорадно роззирнувся наокіл і побачив дворисько, яке заклякло у шклистому світлі полудня, і гостру бляклу траву в горідчику, що немов би принишкла перед грозою, і знову овид, у якому не рухалося нічого, крім оцієї сліпучої цятки — й тоді він збагнув: ось вона і прийшла, ота мить, яку вдень і поночі віщувало в’язке недвижне безгоміння, і зараз увесь оцей статичний світ зрушиться й попливе, наче віск, утрачаючи свої контури й форми. Уявивши наоч масштаби цієї картини, він ще спробував було саркастично посміхнутися, одначе посмішки так і не вийшло — птах був уже й геть близько, ось він перетнув долину і, знизившись над обійстям, звільна описав широке плавне коло. Юр закинув лице до неба; він побачив: це голуб; кожна пір’їна його неначеб кута зі срібла і сяє, аж боляче дивитися; він заплющив очі; однак пронизливий силует продовжував горіти за повіками й пропікав самісіньку сітківку; секунди текли й текли, але нічого не відбувалося; тільки відчуття було таке, наче ось-ось — і настане край; але нічого так і не відбувалося; й тоді він обережно розплющився; й побачив: птах, описавши, вочевидь, іще одне коло, здіймається у височину й поволі тане поміж хмар’ям, що стоїть над горою, наче велетенська прямовисна стіна.

Юр перевів подих. Серце калатало, як навіжене. Запізнілий жах гарячою хвилею хлюпнув у скроні й застугонів у барабанних перетинках, виливаючись ув одне-єдине запитання: що це було? Відповіді він не знав. Те, що він допіру побачив, не вкладалося в рамки його розуміння. Він опустився на землю й обхопив голову руками. Серце помалу стишувало свій гін. Трохи посидівши, він глибоко відітхнув, а тоді підвівся й утомлено почвалав до хати.

Було вже далеко за полудень, і в передпокої стояла сутінь, бо сонце світило з причілка. Він зазирнув до мисника, потім понишпорив під столом, та так і не знайшов ящика із залізяччям, де мав бути брусок, терпуг і всякий інший струмент. Поникавши в кутках, він зайшов до світлиці й, зіп’явшись на лежанку, зазирнув на піч — баба давно її не топила, й на черіні валявся ріжний мотлох. Коли він одкинув квітчасте запинало, з-за комина потягло крейдою, холодною пилюгою і грушами, котрі хтозна одколи сохли на деку. Юр став на коліна й поцупив до себе побиту шашелями скриню; впершись ліктями у черінь, він підтяг її до краю й перехилив догори дном, — але замість брухту на лежанку з гуркотом вивалилося якесь пожовкле папіряччя, од котрого знялася ціла хмара куряви.

Він завмер. Грубі стоси машинопису, перев’язані шворками; теки з цупкого темного картону; фотокопії малого формату, які можна сховати до кишені; негативи в пластмасових коробках; тексти, переписані од руки в загальних зошитах... Забувши, навіщо він сюди прийшов, Юр опустився на лежанку, а тоді потяг до себе одну теку, другу — й увіччю замигтіли імена, імена, імена...

Валентин Мороз. Репортаж із заповідника імені Берії Абдурахман Авторханов. Технология власти

В’ячеслав Чорновіл. Лихо з розуму

В’ячеслав Чорновіл. Відкритий лист до Івана Дзюби з приводу книжки «Грані кристала»

Александр Солженицын. Бодался теленок с дубом

Александр Солженицын. Жить не по лжи

Василь Стус. Відкритий лист до Івана Дзюби

Український вісник. Екстрений випуск (березень 1972 року)

Хроника текущих событий. Випуски різних років у фотокопіях

Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація?

Василь Симоненко. Щоденник

Євген Сверстюк. Іван Котляревський сміється (фотокопії) Євген Сверстюк. Собор у риштованні (машинопис)

Пам’яті героя. Листівка про самоспалення на Хрещатику Василя Макухи

Василь Рубан. Помирав уражений проліском сніг. Повість Михайло Брайчевський. Возз’єднання чи приєднання? Абдурахман Авторханов. Сила и бессилие Брежнева Александр Солженицын. Образованщина

Євген Сверстюк. Померла Алла Горська

З приводу процесу Погружальського (без автора)

Кілька думок про свободу слова, права людини й політичні арешти (без автора)

Михайло Осадчий. Більмо. Повість

Й вірші, вірші, вірші... Микола Вінграновський і Василь Симоненко, Михайло Осадчий і Микола Холодний, Ліна Костенко і Володимир Сосюра, Леонід Кисельов і Дмитро Павличко — усе те, що він і досі знав напам’ять, те, що повторював колись як молитву, те, що горіло десь у душі під тягарем прожитих літ, час від часу спливаючи на поверхню свідомости...

ГЛОСАРІЙ

... перейшов греблю і, сповільнивши крок, почав підійматися у середмістя. Йшло вже до вечора, й тісна ущелина вулиці просто-таки пашіла од нестерпної червневої спеки.

— Гей, поете! — гукнули од бочки з пивом. — Куди розігнався?

Це був Поліщук. Він підійшов до мене і, відпивши з кухля, діловито облизнувся.

— В редакцію! — Я махнув рукою упростяж вулиці. — Нема коли... біжу!

— А чого це ти сяєш, як нова копійка?

— Та одбув десять класів, слава Богу! Вже й випускний одгуляли.

Він з іронією зміряв мене очима.

— Напився, мабуть, як свиня... еге?

— Ну, — охоче погодивсь я, — не без того! Скинулися по рублю та накотили по пару шклянок...

— Дівку в кущі затягли та взули! — розуміюче кивнув він. — Чи, може, не взули? А, я ж і забув... ти в нас не по тих ділах! Знов, мабуть, якусь голову на дрючку носив? Ану зізнавайся, чию... Карла Маркса, еге?

— Ставте пляшку, то розкажу! — зареготавсь я. — А зараз чао!