Тема для медитації - Кононович Леонід. Страница 23

— Чекай, чекай... — перепинив він мене. — Ти до Чумака?

— Ну!

— А в якій справі?

— Так він же ж обіцяв рекомендацію для вступу... А що?

— Значить, ти так нічого й не чув?

— Про що?!

Поліщук сторожко роззирнувся.

— Його ж заарештували! — тихо сказав він. — У нього був обшук... вилучено антирадянську літературу, листівки! Ввесь райцентр тільки про це й балакає.

Погожий день збляк у моїх очах.

— Давно?

— Тиждень тому!

— І... і де ж він тепер?

— Де, де... під слідством сидить, у Києві! Цим ділом займається КГБ — там викрито націоналістичну організацію, зв’язки ведуть аж за кордон... — Поліщук стис мене за лікоть. — Він давав тобі якісь матеріяли?

— Ні, не давав! — швидко сказав я.

— Зізнавайся відразу, ато потім буде гірше! В нього був цілий архів самвидаву, але він комусь його віддав... Якщо віддаси антирадянську літературу, то за це тобі нічого не буде! Навпаки, отримаєш подяку від органів і рекомендацію для вступу в університет... він тоді, вважай, у тебе в кишені! Ну?

— Та не знаю я ні про які матеріяли! На хріна вони мені здалися, питається?

— А, може, він провадив з тобою бесіди?

— Які, в дідька?!

— Не підмовляв часом здійснити якусь провокацію? Наприклад, відбити голову в пам’ятника Леніну?

А це ідея, подумалося мені мимохідь... над цим треба буде помізкувати!

— Та ми з ним і двома словами не обмінялися! — дурнувато посміхаючись, вигукнув я. — Ну, ви даєте!..

— Дивися мені, хлопче... ой дивися! — Поліщук ще більше стишив голос. — На третю ніч після арешту хтось вивісив над будинком райкому жовто-блакитного прапора... Твоя робота?

— Ви що, блекоти об’їлися?!

— Значить, тобі про це нічого не відомо?

— Авжеж!

Він розімкнув пальці.

— Може, щось пригадаєш, то негайно ж телефонуй мені! А зараз, — лице його посуворішало, — розвернувся на сто вісімдесят градусів — і почухрав назад... ясно? Тут іде слідство, і ніяких рекомендацій тобі ніхто не дасть! — Він одпив з кухля й знов облизнувся. — А то диви... рекомендацію йому ще давай! Ану вали звідси на хрін, кіт помийний!

Я похнюплено почвалав геть. Вийшовши за містечко, я не втримався і озирнувся назад. Мені ввесь час здавалося, що за мною вишлють погоню. А не дай, Боже, зроблять обшук, то п’ять років гарантовано, подумалося мені. Десь треба буде сховати того портфеля... в лисячу нору, о! Там уже ніяка скотина не знайде... і До села зоставалося десять кілометрів. Я спустився в долину і, перебрівши струмок, звернув о праву руч.

Мене й зараз дивує, що того вечора я не почував якогось особливого жалю за Чумаком, який так негадано потрапив у лапи кагебістів, — мене переповновали якісь не зовсім зрозумілі емоції, де захват від повноти життя змішувався з прикрим враженням дотику до неприхованого грубого насильства. Я йшов і бачив мідяно-зелену стягу овиду, що замінялася оранжевою барвою із ледве помітним лазуровим берегом; бачив поля, в яких цвіла висока пахуча конюшина; бачив сліди пересохлих річок, які давно вже запливли землею; чув, як ритмічно дирчить і дирчить деркач, як сюрчать під вечір цвіркуни, як десь в очеретах гуде бугай — і в якийсь момент я раптом збагнув, що люблю цю землю, котра зветься Україною, й хочу для неї щось зробити. Десь у глибині душі я передчував, що на цім шляху мене нічого доброго не чекає; однак я був готовий до цього, тому що вважав себе поетом, а всі поети, — в цім я був твердо переконаний, — це такі люди, котрі...

... жбурнув до купи остатню теку і, струснувши головою, замислено перевів погляд на грубу. Хвилини зо три він про щось міркував, із сумнівом поглядаючи то на стоси рудого папіряччя, од якого тхнуло мишвою і тліном, то на чавунні дверцята, де билося й ревло жовте полум’я, — а далі зітхнув і, жужмом запхавши усе те добро в скриню, нарешті зліз додолу.

На годиннику була вже третя пополудні. Хмари геть розійшлися, і причілкове вікно відкидало на долівку золотий сонячний квадрат. Юр трохи постояв посеред світлиці, намагаючись пригадати, навіщо ж він сюди прийшов; тоді махнув рукою і, одягнувши шкірянку, потяг надвір. Коли він вийшов за ворота, ніде ніщо й не зворухнулося, таке безвітря стояло над горою; він звернув о ліву руч, поминув обійстя, де світила кроквами розвалена хата — й побачив перед собою голе, відкрите усім вітрам узвишшя; й це була самісінька вершина гори. Шурхаючи ногами у грубій сірій мураві, Юр перевагом піднявся на белебень — і перед ним забовваніли камінні хрести, поміж котрими де-не-де росли кущі дикої рожі; на осонні пахло чебрецем, сухою травою і ягодами, яких тут родило як нігде; він обігнув каменя, на якому видно було стерті часом кириличні знаки, спустився стежкою на край пагорба — й уздрів бабину могилу.

Гробок був насипаний рік тому, і його вже розмили дощі. Він кинув оком зокола — й загледів, що в густій високій траві насилу вимальовуються контури двох величезних кагатів, які геть засмоктало землею; й тоді він утямив, що бабу поховали в тій місцині, де лежать люди з тридцять третього року. Ступнувши ще крок, Юр зупинився; сонце било простісінько у вічі, двома шклистими кружалами сяючи в примружених зіницях; він дістав з піхов у комбезі армійського ножа, провів хрест-нахрест по долоні — й коли на порізах закипіли перші краплі...

ГЛОСАРІЙ. На чорному дунаї біла діва опівночі лелече. «Ой чого ж ти кличеш, чого ж ти лелечеш серед темної ночі, білая діво?» — «А як же не кричати, як же мені не лелесати, коли видно мені аж за край світа!» — «А що ж ти там зрящеш, що ж ти за краєм світа бачиш, білая діво?» — «А зрящу я Отхлань бездонну, а в ній ріку огненну, а на тій ріці острів з каміня бачу». — «А що ж ти там зрящеш, кого ж ти на острові тім бачиш, білая діво?» — «А бачу я дива дивнії: над тим островом сонце не світить ні місяць не сяє, тілько щурі да пращурі остатнього суда виглядають». — «А хто ж їх має судити, грішних і праведних порізнити, білая діво?» — «А буде мати Морана лютим змієм прилітати, на камінного стола буде сідати, грішним да праведним остатнього суда буде справляти». — «Ой ти ж білая діво, непорочна умерлице, загублена душе! Візьми моє волання, понеси його по чорнім дунаю, занеси до камінного стола, де мати Морана сидить, — хай милує вона щурі да пращурі зроду нашого! Хай виру за їхні гріхи моєю кровлю одбирає, з чорної Отхлані їхні душі відпускає — нехай летять вони в зелений Ир, де ні плачу ні стогону немає...»

... й тоді постає питання: як існувати в умовах цілковитої духовної смерти? Проблема ця не настільки проста, як вона видається позірно, і в будь-якому випадку, не має нічого спільного з риторикою: людська істота мислить себе елементом певної містичної ієрархії, себто вважає своє життя сповненим сенсу й виправданим лише за умови, якщо воно підпорядковане служінню великій і обов’язково позитивній ідеї, яка може розглядатись як домінуюча над людським світом і, так чи інакше, породжена вищими, божественними силами. Людська істота нездатна існувати поза цією ієрархією; всякі твердження про те, що людина — це альфа і омега власної духовности, що вона ґрунтується, так би мовити, сама на собі — не мають жодних підстав. Отож, неспроможність або нежиттєздатність такої ідеї призводить, у кінцевому підсумку, до компрометації всієї ієрархічної системи, яка відтак розглядається як фальшива, ілюзорна, а значить, неіснуюча; й тоді виявляється, що духовна смерть набагато гірша від фізичної, хоча б тому що людина, яка зазнала краху всіх своїх ідеалів, мусить жити далі.

Усі ці обставини й пояснюють те, чому проблема смерти — смерти як такої, смерти взагалі — посідає головне місце в духовних пошуках людини, яка переступила певну вікову межу, й навіть більше — чому ця проблема стає, власне, єдиною справжньою проблемою, що потребує негайного вирішення. Звучить вона так: якщо там, за межею, лежить інший світ, себто якщо фізична смерть насправді є пробудженням, то, значить, містична ієрархія (а отже, і особиста система цінностей) існує реально, дарма що якийсь її елемент у людському світі виявився нежиттєздатний; а якщо немає фізичної смерти, — значить...