Тема для медитації - Кононович Леонід. Страница 24

Юр зціпив пальці в кулак. По зап’ястку побігла кров. Він не знав, чи почують його там, за межею. Але він усе одно мусив це зробити. Він мусив хоча б що-небудь зробити. Губи його дрижали, увіччю все пливло. Це був давній-давній обряд, який доводилося бачити йому тільки один раз, у дитинстві. Й він знав: якщо його жертву прийняли, то має бути знак...

Він завмер. Серце стукотіло, відлічуючи секунду за секундою; й коли перша хвилина вже добігала кінця, десь поруч зненацька пролунав довгий жалібний крик, який скидався на протяжний дзвін кришталевої чаші. Юр чекав чогось подібного, та цей звук, який досі лунав посеред глибокої ночі, вразив його до самісінької глибини душі — він зірвався з місця і, сховавши руку до кишені, кинувся стрімголов із пагорба, спотикаючись неначе сліпий і налітаючи на кущі, які траплялися по дорозі.

Він прийшов до тями лише в берегах, коли продерся крізь татарник і з розгону вшелепався в студену осінню воду. По річці, кружляючи, пливло жовте вербове листя; насилу вириваючи ноги із в’язкого чорного мулу, Юр перебрів на той берег і побачив город, на якому десь-не-десь стриміло сухе соняшничиння. Десь із хвилину він стояв, кліпаючи очима й намагаючись уторопати, куди ж його занесло; аж увіччю стало ясніти й, загледівши стару кощаву грушу коло межі, а далі штахетник і хату під черепицею, він глибоко відітхнув і, зайшовши на обійстя, штовхнув хатні двері.

— Гей, — крикнув він з порога, — є тута хто?..

— Зараз, зараз... — озвалося за стіною. — Зайдіть, товаришу!

Гупаючи своїми здоровецькими черевиками, Юр пройшов до столу й знову спинився, мало не зачіпаючи головою сволока. В хаті тхнуло якоюсь кислятиною і чадом із відтуленої печі, яка зяяла праворуч.

— Ви з райкому, еге?

Він обернувся. Дзякунка стояла біля відчиненої комори, — й на тлі чорного прозору дверей чітко вимальовувалася її суха фігура в запасці й вишитій сорочці, її жовтий козячий вид із погаслими очима й голова, до того замотана в ріжне ганчір’я, що віддалеки скидалася на довбню.

— Від товариша Лошака, еге?.. — Дзякунка придивилася уважніш і зачудовано роззявила рота. — А ти хто се такий, гицлю?..

— Не впізнали мене, бабо?

— Твар наче по знаку... — Вона притулила долоню дашком над очима. — Ти чий се?

— Старого Юра онук! Петлюрівця того... активістів котрий різав, пам’ятаєте?

Дзякунка опустила руку.

— Так його вбили... наші випантрували його ще в тридцять третім году та застрілили! А Чакунка вмерла, так що нікого з них на світі нема... Й онука їхнього на войні, слава Богу, вколошкали!

— Та не вколошкали! — невдоволено буркнув він. — Живий ще я, бабо!..

— То ви не з райкому?

Юр притяг до себе стільця й сів посеред хати.

— Бабо, — втомлено сказав він, — про який райком ви торочите! Вже скоро шість год буде, як усі райкоми порозганяли к лихій матері!..

— А от і не порозганяли! До мене приїжджає осьо, на виступи возить!

— Хто?!

— Райком, хто ж іще!

— Який?

— А там, де товариш Лошак заправляє... Молодий такий парень, бідовий... Каже, ви у нас ветеран колгоспного руху, то вас треба людям показувати! Мене, цебто, показувати треба!..

— Та вже ж не мене! — буркнув Юр. — А навіщо?

— А скоро, каже, будемо всю цю сволоч розкуркулювати, так щоб партійні кадри досвід у вас переймали! У мене, цебто, досвід переймали... Ну, то я їм і розказую. Вчу їх, як треба куркулів у землю заганяти! — Її очі ошкліли; вона підняла руку й випросталася. — Товариші! — крикнула вона, мов дурнувата. — Куркуль — це класовий ворог. Він палить трактори, нищить худобу, краде збіжжя. Поки куркуль у селі, колгоспу не буде. До куркуля добирається двох способів. Перший — у Сибіряку його, а другий — це голодовка!

— А який же ж ліпший?..

— Другий, товаришу! Реманент у нього заберемо, так?

— Ну!

— Худобу в нього заберемо, так?

— Ну!

— Хліб у нього заберемо, так?

— Ну... А далі?

— Та й куди ж йому тоді подітися! Тіки в сиру землю, правильно? Із Сибіряки ще втекти можна... а з могили вже не втечеш! — Вона вдарила кулаком об кулак. — Ой не втечеш, куркулику... ні-і! Земля, вона тяжка... як насиплють на груди, то будеш лежати!

Юр опустив голову.

— Он яка, значить, поведенція була в тридцять третім году!..

— А ви думали, товаришу!.. Нам поставили задачу: ліквідувати куркуля як клас! Помню, хтось і питається: а як і батьки куркулі, то що робити? А...

ГЛОСАРІЙ. Та Дзякунка одиначкою в батьків була. Як мали їхнє кодло з села вивозити, пішла вона до комуняк просити помочи. А ті вислухали її, перезирнулися між собою та й кажуть: «Ти ж комсомолка?» — «Ну, — каже вона, — комсомолка!» — «Ото, — кажуть їй комуняки, — відцурайся свого роду та й будеш наша людина!» Не довго думавши, вона й написала в газету: батьки мої — вороги народу, вони з наймитів кров пили, і я не хочу з ними більше ніякого діла мати.

Через місяць після того лущили ми кукурудзу на току. Зайшла балачка за те да за се. От якась із дівчат і питається Дзякунки: «Послухай, Галю, аякже це ти рідних батьків могла одцуратися? Се ж гріх од Бога і од людей!» А вона голову так гордо підняла. «Так хіба ж, — каже, — вони батьки мені?» Ми й перезирнулися. «А хто ж твої батьки, Галю?» Вона ще вище носа задерла. «Мій батько, — каже, — Ленін, а мати моя, — каже, — Карла-Марла!» А якраз проїжджав бригадир конем да й зачув тую балачку. «Дурна ти, — каже, — Дзякунко аж крутишся! Як же ж Карла-Марла може бути твоєю матер’ю, коли не жінка се, а чоловік? Да й не Карла-Марла його звати, а — Карло Марло... се дід такий, з бородою! Оно піди в школу, дурепо, та подивися — його там під стелею повісили!» Вона тут бачить, що забрехалася, і давай викручуватися. «Ну, й що, — зацвенькала на всі боки, — ну й що! А хіба чоловік із чоловіком не можуть жити, як чоловік із жінкою?» — «Та як же ж вони можуть жити! — загаласували ми всі. — Що ти, Галю, з глузду з’їхала? Такого не бачено, відколи світ засновався!» Коли ж Пацюкова Одарка крутнула головою та й каже: «Ой ні, дівчата... можуть! Он Петро Сердюк у тюрязі одбув, то, розказує, там чоловіки так живуть!» — «Та хоч і живуть, — закричали ми хором, — а хіба ж діти в них од того народжуються?!» А Дзякунка тут і груди розправила. «Як се не народжуються? — питається так гордо. — А звідки ж тоді я взялася?!» —«Ну, й звідки ж, Галю?» — «А се, — каже,—Лєнін із Карлом Марлом любились, як голубів пара... а від того отеє така я на білий світ і вродилася!»

— ... Чакунку оту клятенну!

Юр підняв голову.

— А як же це ви так маху дали? — іронічно поспитався він.

Дзякунка розвела руками.

— Чоловік її втік... ви ж, либонь, чули, як се було?

— А певно!

— Утік, собака такий, і півгода жить нам не давав! Усі активісти в селі тряслися, щоб не дай, Боже, не перестрів поночі... От Чакунку й зоставили з усім виводком — щоб на живця того убійника зловити! Ну, а як упорали його наші, то голод почався, поголів’я народу скоротилося — мусили цю суку в колгосп записати! Так що не догледіли ми, товаришу, — а за те ой же поплатилися!..

— А чого б се?

Дзякунка зневажливо глянула на нього.

— Ви, товаришу, або дурний — або в дурного зимували! Ви що, не знаєте, то це за лярва? Да се ж відьма над відьмами! Да вона ж не тілько ворожити вміла, — але й віка збавити!

— Ну?! — не повірив Юр.

— А ви думали! Вона всіх активістів на селі вигубила — Іван Ґерґола повісився прямо в сільраді, Петра Лушню розстріляли, Степа Іващенкова здуріла, Софія Чикилдиха здуріла, старий Стоян од горілки умер, Гордій-трупар здурів і повісився... за сім год, щитай, більше половини наших на той світ пішло! Зате ж і вмирала вона тяжко, відьмуга сяя проклята... Так тяжко, що не доведи, Господе! Нікому було дання передати... а поки сього відьма не вчинить, то смерть її не йметься! Чули про таке, товаришу?

— Он воно що!.. — замислено буркнув Юр.