Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 24

— Направду паннунця мають уже посаду? Прошу їмосць, а я не казала, що за сиротою бог з калитою?

Олена, навчена гірким досвідом, обережна, щоб радіти, але відчуває, як бере верх над усім іншим в її серці добре передчуття. Вона не наважується поставити Зоні відвертого запитання. Вона боїться сполошити добрі сили, що знову беруть під свій захист їхнє житло.

«Не треба, — умовляє вона себе, — забігати наперед. Все прийде само собою і в слушний час стане на своє місце».

Сестри не дивляться безпосередньо на Зоню. Але Зоня відчуває, як вони мліють від цікавості. І тому вона мусить дати пояснення:

— Мама знає, я вирішила написати до Вацика і, — вона свідомо відкинула слівце «попросити», — звернутись до нього у справі вчительської посади десь у Львівській окрузі.

— Тільки-но вирішила, — вихоплюється сповнене розчарування зітхання з грудей Олени, — але якщо вирішила, то вже добре, — додає скоренько, щоб, боронь боже, своїм запалом не вбити запалу у Зоньки або в якийсь інший спосіб не пошкодити доброму починові.

Оля, Слава і Неля повертаються до праці. Три спини знов нахиляються над п'яльцями, думи врівноважуються, час уповільнює хід: нічого не сталось. Все так, як було вчора і як буде завтра. Видовище закінчено. Глядачі розійшлись додому.

— А ви побачите, що з цього все ж таки щось буде, — по довгій паузі озивається перша Слава.

— Може, — притакує їй Неля. — В цьому випадку йдеться, головним чином, про нахабство. Мені здається, що в нашої сестрички його не бракує…

В суміжній кімнаті при замкнених дверях Зоня з Маринею радяться (ось де спільники, — сміється в кулак Слава), а Олена стоїть збоку як німий, але всім серцем прихильний свідок.

— Але хай паннунця в тім поданню виразно напишуть, що паннунця дочка покійного отця каноніка, бо паннунця знають, як то нині… рука руку… Її, той казав.

— Але ж, Мариню, — обурюється Зоня, — це ж не буде елегантно. Хай уже Мариня краще не втручається до цієї справи… Я сама знаю, як треба. Я ж долучаю метрику до прохання. Власне, що не треба нічого просити… а навпаки… зберігати гідну, як годиться доньці отця Річинського, форму… Я заадресую тільки до власних рук куратора, а він уже, хай Мариня не журиться, зрозуміє, в чому справа… Треба зберігати елегантну форму. Розуміє Мариня? Таж то пан з панів, Мариню.

Мариня біжить до крамнички і приносить зразу ж аж сім аркушів паперу. Ще тільки лінійчик, ручка і чорнило. Де ручка? Скільки ж тих ручок у хаті було. Де ж вони поділись тепер усі? Знаходиться нарешті якась ручка, але перо негодяще. Мариня біжить до крамнички за пером. Приносить їх цілу дюжину різних.

— Паннунцю, ануко, беріть оце золоте…

Вона хукає на щастя на перо, але Зоня не хоче скористати з цього щастедайного пера, бо вона пише тільки «рондовим».

— Хукніть на це, Мариню, — напівжартом-напівпереконано підсуває Марині перо «рондо».

Зоня встромлює перо в чорнильницю, аби наперед випробувати, і з досадою відкидає його. В чорнильниці не чорнило, а чорнильний мармелад.

— Висохло, — констатує Мариня.

Чорнило в хаті висохло! Скільки то вже часу, гей, люди, ніхто не писав у цьому домі?

Нарешті, щоб не бігати втретє до крамнички, позичають у Мажарина вічне перо. При цій нагоді виясняється справа зимового опалення. Виходить, Олена мала рацію. Доктор Мажарин не вважає і не вважав ніколи, що він наймав кімнату з опаленням. Просто не посмів турбувати пань, щоб зайнятись цим, а сам, як чужий у містечку, не знає де дістати рубані дрова. Поки що дає Марині п'ятнадцять злотих і просить, щоб вона зайнялася цим ділом.

П'ятнадцять злотих! Три срібних п'ятки лежать на столі, і сам їх вигляд справляє вже приємність, хоч призначення їх заздалегідь відоме.

Нарешті прохання — після кількох редакцій і коректур — готове.

— Сьогодні вже запізно, — каже Зоня, — а завтра з самого ранку піду до магістрату за свідоцтвом про здоров'я і сама віднесу його на пошту…

— Ей, ще аж до завтра чекати? — стурбувалась Мариня. — Я б радесенька вже з ним полетіти на пошту… Таж то кожна днина дорога…

Зоня бере одну п'ятку зі столу і передає Марині.

— Хай Мариня купить булок, півфунта шинки, цеголку масла, п'ятнадцять дека шоколадних помадок, — я плачу сьогодні вечерю!

— Дитинко, — дуже скромно відгукнулась Олена, рада в душі, що в Зоні бодай раз дало знати себе добре серце, — таж то не наші гроші.

— Але ж, мамо! Тепер, гадаю, я можу дозволити собі цю дрібничку! Хай Мариня не вагається… я відповідаю за гроші пана Мажарина!

І коли ввечері вся сім'я сидить за столом і смакує булку з маслом та шинкою, почувають усі, що Славі, наприклад, трохи смішно від цього, що світ був би значно кращим, коли б усім було дано змогу, замість картоплі в лушпинні, споживати булочку з маслом.

Слава по своїй простоті висловила цю думку вголос.

На це сказала їй Оля:

— Мені здається, що ти маєш рацію. Коли подивимось позад себе, в історію, то всі соціальні реформи, всі світові війни і революції крутяться головне коло цього питання.

Після вечері, коли те, що так радувало очі і підносило настрій, було поховано у шлунку, Зоню охопили сумніви: чи той Вацик захоче зважити на дочку померлого приятеля? Чи покійний татко справді дружив з ним, чи тільки… сфантазував собі цю приязнь, як багато чого іншого?

— Чого ти так задумалась, Зонцю? — спитала невпевнено Олена з забобонним трепетом у серці, щоб усі ці мрії, що так підбадьорили її серце, не щезнули, як мильна банька.

Замість Зоні відповіла Мариня, що саме збирала посуд зі столу:

— Або то, прошу їмосці, нема ж над чим роздумувати? А в котрім-то селі буде посада? Чи далеко від станції? А чи добрі люди? А чи директор якийсь людський? А чи школа відповідна? А чи свій парох, чи тільки доїжджий? Таж то голова може розтріснутись від думок, а їмосць питають, мов дитина.

Юлько Скиба і Дувід Таненбрух були суджені в останньому великому збірному процесі комуністів Покуття.

Сліпий випадок охоронив Бронка від арешту.

Спалах інстинктивної короткої радості від того, що його обійшла біда, скорю поступився довготривалому, з неприємним осадком почуттю нез’ясованої провини перед засудженими товаришами. І ось тепер Юлько Скиба і Дувід Таненбрух повернулися знову в Наше.

Дувід і Юлько, різні по натурі й темпераменту, не особливо заприязнені до свого ув'язнення, тепер майже не розлучалися. Засвоївши одні й ті самі, породжені однаковим способом життя, прийоми мислення, своєрідну настороженість до людей на волі (незалежно від ролі у їхньому житті), до того ж тюремний жаргон, вони уподібнилися, мов ті сіамські близнюки.

Борис Каминецький сказав Бронкові наче жартома:

— Ти слухай, тобі не здається, що нашим кримінальникам вдарило кадило в ніс? А ти знаєш, таке може бути. Я знав одну попадю на Поділлі. — Згадавши свою сторону, Борис уже не міг стриматись. — Ах, Поділля! Я не буду я, коли не потягну тебе колись у ті сторони. Сонце там, я вже говорив тобі, скривається поволеньки, на очах сідає за обрій, ніби потопає…

— А як же то з попадею було?

— Ага, попадя. Хотіла баба руки накласти на себе, бо піп — ти чуєш — не цілував її так палко, як колись у молодості.

— А при чому тут Юлько з Дувідом?

— Та вони самі ні при чому. Як кажуть, неправий ведмідь, що корову з'їв, — неправа корова, що в ліс пішла. Вони не винні, то ми… Пощо було улаштовувати їм ті вар'ятські овації? Вийшли хлопці з тюрми, то й добре, що вийшли з цілими ребрами та неповідбиваними печінками. А фіміам їм курити за що? То що — дивниця, що комуністів садять? Та була б більша дивниця, коли б комуністи в тюрмі не сиділи. Хіба не так? Ти, Броник, раз чи двічі сидів?

— Раз, — не без сорому признався Бронко.

— Нічого, ще посидиш, — підбадьорив його Каминецький. — Не журися. Це тебе не мине. Але одне пам'ятай, що це, хлопче, не героїка, а служба. Ти, чуєш мене, слухай!

Бронко признав рацію Борисову. Може, й справді не треба було аж подію робити з такого повсякденного явища, як повернення товаришів з тюрми. Легко сказати?