Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 51

— А я знаю, прошу пана меценаса. Від Крамера. Ха… ха…

— Мариня сміється не знати чого, а це несолідно у віці Марині. Назва «чай» походить з Китаю, або інакше з Хін. «Хіни» англійською мовою читаються, як «чайн», хоч по-китайськи чай називається «ча».

— О, — скрикує Слава, ніби ця відомість має бозна-яке значення для неї, — а мені завжди здавалося, що «чай» — це російське слово.

— Це тому, що росіяни споживають багато чаю. А польська назва «гербата» знаєш від чого походить? Ти ж вивчала латинь…

— Не знаю. Не хочу пригадувати тепер собі…

— А що таке «герба, гербе», а?

— Прошу пана меценаса, а звідки походить… «кава»? — Мариня зримо хотіла вчинити приємність докторові Гукові.

— Мариню це цікавить? То добре. То мені подобається, що Мариня хоче щось знати… «Кава», Мариню… «кава»… З кавою дійсно цікава історія. Був собі колись у нашому галицькому Самборі такий купець, що називався Юрій-Франц Кульчицький.

— Прошу пана меценаса, я знала одного Кульчицького з Самбора, — Мариня щиро обрадувалася своєму відкриттю. Так любила час від часу здивувати чимсь своє оточення.

— О, я тільки похвалив Мариню, а Мариня вихопилася, як Філіпп з Конопі. Кого Мариня знала? Та той Кульчицький жив у сімнадцятому сторіччі! Навіщо треба було Марині перебивати мене? Мариня повинна вже раз знати, що я того не люблю!

— Я перепрошую, пане меценас, — Олена якось смішно одним боком лиця ластилася до Гука, а другим картала Мариню, — прошу, прошу продовжувати.

— У цьому домі абсолютно ніхто не числиться з моїми нервами, не говорю про настрій… Одна ви, пані добродійко, — зробив реверанс в бік Олени, — тільки заради вас я закінчу цю історію. Цю цікаву історію! Отже, той Кульчицький подорожував у купецьких цілях по Сході… Мені здається, що то був рівночасно і польський шпіон… Пізніше був перекладачем турецької мови при Східній Академії у Відні… В тисяча шістсот вісімдесят третьому році… Ануко, панни, що в цьому році діялося? Славуню, не пам'ятаєш?

— Я вже казала, пане меценасе, що я не хочу напружувати собі пам'ять. Хай відпочине трішки…

— І звідкіль ти така лінива взялася? Ге? Отож, прошу панства, в тисяча шістсот вісімдесят третьому році під час облоги Відня турками Кульчицький провів німецькі війська і цим фактично найбільше спричинився до звільнення Відня… хоч там був тоді і Ян Собеський з козаками. Як єдиний трофей з війни, він взяв для себе міхи з кавою. Відкрив першу у Відні кав'ярню, яка, проше запам'ятати собі, до сьогоднішнього дня носить назву «Кафе Кульчіцкі». І таку саму кав'ярню відкрив він у Львові, яка теж існує до сьогоднішнього дня і, прошу дуже, називається «Віденською», чи у скороченні «Віденка». Вмер Кульчицький, прошу панства, в тисяча шістсот дев'яносто шостому році.

— Пане меценасе, від чого походить слово «фіакр»?

Звичайно, хто як не Слава вискочила з таким запитанням. Якщо доктор Гук не образився, то тільки тому, що не хотів смаркулі виявити аж стільки честі. Так думала Олена, бо сам Гук зовсім не мав наміру ображатись, хоч і розгадав, що Славка пустощів ради хотіла загнати його в глухий кут.

— Не вдасться тобі, панно, твоя затія. Ти хотіла, як тепер молоді висловлюються, загнути старого? А дзуськи! Прошу, відповідаю: слово «фіакр» походить від імені святого, так, прошу панства, так, святого Фіакера… У минулому столітті всі фіакерники Парижа мали на своїх фіакрах наліплені образки того, власне, святого…

— А звідки походить «буряк», прошу пана меценаса?

Це Мариня вискочила з таким дурним питанням. Може, не так щоб пожартувати собі над доктором Гуком, як для того, щоб підкреслити свою рівноправність в цій родині. Олена затисла губи, а доктор Гук відповів з гідністю ученого:

— Буряк походить з Китаю. Знали його вже дві тисячі років до Христа. На Київській Русі став відомим в десятому-одинадцятому сторіччі. У Європі — на кілька років пізніше. Квашений буряк, тобто борщ, допомагає при високому тисненні, вмиватись ним добре, бо має той складник кислоти, що потрібний людській шкірі, допомагає на поріст волосся… гм… я ще… не мию ним голови, — застерігся заздалегідь перед неприємним для себе питанням.

— Господи, — висловила за всіх своє здивування Слава, — як ви багато знаєте!

— А яка кому користь з цього?

У цій фразі було стільки щирого й наболілого суму, що Олена переглянулася з дочками.

Доктор Гук, аби якось затерти враження від тону своїх слів, знову пристав до Марині:

— Отже, як Мариня готує чайник для запарки?

— А як маю готувати? Виллю вчорашню запарку, вимию.

— А якою водою? Холодною чи теплою?

— Або то не все одно?

— От бачить Мариня, не знає, а сперечається. Де ж то все одно, коли треба вимити чайничок теплою, і то досить теплою, майже гарячою водою. Треба вимити, випарити, потім порожній поставити на плиту, щоб нагрівся. До нагрітого вкинути на кінець ножа питної соди, щипту чаю, і запарити гарячим, але відстояним окропом, заткати дзьобик — щойно тоді розливати по склянках. Дуже важливо, щоб окріп був відстояний, бо я вже говорив Марині, не знаю, чи Мариня пам'ятає, що у воді є дуже багато всяких мінеральних солей. Може Мариня повторити: кальцій, натрій…

— Тої самої! Буде це мені якраз голови держатись! Ніби я без того не знаю, що треба, аби вода відсілася. Пан меценас як заведуть своєї…

— Мариню, — мусить втрутитись Олена, бо дівка ще насправді готова образити поштивого доктора Гука, — пан меценас хоче, щоб Мариня чогось навчилася, а Мариня цього не розуміє.

— Тої самої! Як буду забагато знати, то скоро посивію. Якби пан меценас менше науками займалися…

— Мариню, — не дає їй докінчити змінена на обличчі Ольга, а Слава дає штовханця під бік, що остаточно опам'ятує Мариню.

— Ага, ага, знаю, знаю… мовчу, мовчу…

Доктор Гук і без того ображений Марининою поведінкою.

— То зле, що Мариня вперто не хоче підвищувати свого рівня.

— Та нащо його, прошу пана меценаса, підвищувати, коли він в мене якраз на мірі: ні високий, ні занизький, — не розуміючи суті, випадково влучно відповідає Мариня.

— Мариня неможлива, — стверджує доктор Гук, а коли та вийшла, скеровує свою претензію на адресу Олени: — Я дивуюся вашим нервам, пані добродійко.

— Пан меценас таке кажуть. А я, — знизила голос, глянувши в бік Зоні, — а я вже не можу уявити собі нашого дому без Марині.

— Власне, — озвалася на те Зоня, — а Мариня відчуває це і розперізується, як на своїм. Їй здається, що вона зайняла таткове місце у нашому домі.

— А чому їй має не так здаватись? — підвелася з свого місця мала господинька, яка щораз частіше виходить з себе на великий смуток матері. — Колись татко утримував дім, а тепер ми, фактично, на утриманні Марині. Бо ж навіть філє приносить в хату і відносить Мариня. Чого кліпаєш мені? Пан меценас свій, може знати…

— Це брехня, — істерично кричить Зоня, і відразу від неї заносить їдким потом. — Брехня! Якщо… якщо… — Зоня не може перевести духу, — вона і продає старі таткові… непотрібні речі, — та це наші, Річинських, речі! І як тобі язик повертається говорити при панові меценасові, що ми… ми… на утриманні служниці! Мамо, чого мама мовчить? Чому мама не приведе до порядку ту вар'ятку? Ти… ти… ненормальна! Кожний, де тільки може, вихваляє своїх, а ти, де тільки можеш, стараєшся принизити престиж Річинських.

— Бо я вже не в силі продовжувати грати ту комедію…

— Ідіотка!

— Діти, діти, — Олена однією рукою хапається Ольги, а другою тягнеться до Зоні, — що з вами? Чого ви гризетесь? Що пан меценас подумають?

— Пані добродійко, прошу бути певною, я ніколи нічого не подумаю. Але кінець з тим, мої панни! Увага! Розповім вам цікаву історію з залу суду. Сьогодні захищав я… Пані добродійка пригадують собі Мартинчуків з Вишні?

Так, Олена пригадує собі, але, на жаль, тільки саме прізвище.

— Це так давно було, пане меценасе, а крім того, в мене тоді були на руках малі діти… З Вишні залишився в мене прикрий спогад про одного, що його повісили пруссаки. Ми з Аркадієм були переконані, що він ні в чому не був замішаний, але, на жаль, Аркадій не міг нічого зробити для бідака. То були такі страшні часи… Так пан меценас захищали Мартинчука?