Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 61

Мариня вислизнула за двері, а Катерині раптово зробилося холодно.

Покірність, з якою вийшла Мариня, здалась нещирою. Виникла раптом велика охота скочити ще на хвилинку під ковдру, але перемогла себе і пішла у ванну. Холодний душ стряс тіло, проте Катерина не закрутила крана, а навпаки — ще більше підставила плечі під тугі струмені.

«Треба гартуватись, — подумала, надаючи глибшого, наче символічного змісту цим словам, — треба гартуватись, бо життя, що йде назустріч, кострубате й неласкаве, як батоги цієї холодної води, що ріжуть по плечах».

Після того, як розтерла себе рушником, відчула в собі знову тепло. Сприйняла його, як животворну силу, а найприємніше було те, що сила така мала джерело в ній самій.

Безбородько чує тривожний стукіт у двері, але неспроможний подати голос, запитати, хто там так настирливо стукає. Не спить, але й не може вхопитися за нитку свідомості, не може зрозуміти найважливіше: де він і що з ним.

— Пане докторе!.. Пан доктор чують мене?

Це голос його господині, пані Бровко.

Ах, правда, він у себе на квартирі. На власному ліжку. Напроти гобелен — жінка-риба, в який він уже кілька хвилин несвідомо вдивляється.

— Я зараз, прошу пані!

Миттю зіскакує з ліжка, поспішно накидає на себе халат, повертає в замку ключ і плигає знову в нагріту постіль. Не звик, не любить неодягненим показуватись людям на очі.

Обережно входить пані Бровко і приносить з собою приємний запах кави. Пані Минодора Бровко нічим не нагадує собою тип господинь старих кавалерів. Вона елегантна, помірковано балакуча, дбайлива, але не нахабна. Любить знати чужі таємниці, але не любить чванитись ними. Одним словом, поважна дама. Як і годиться вдові полковника. Так, вона була вдовою полковника австрійської армії і гордилась цим не менше, як дехто орденом. Поміж кандидатів і квартирантів вибирала людей інтелігентних, якщо не можна було знайти кого-небудь із свого кола.

— Я дуже перепрошую, пане докторе, але недавно приходив якийсь післанець з лікарні й не міг достукатись до пана доктора. Мене занепокоїв такий міцний сон пана доктора, і я вирішила на свою відповідальність спробувати розбудити пана доктора. Я дуже перепрошую. Слава богу, що все в порядку, а то я вже… я вже не знала, що й думати…

Вона стоїть біля дверей, висока, в чорній, з білим блискучим комірчиком, сукні, срібноволоса, з не старим ще, дуже блідим лицем, зі схрещеними, такими ж ненормально білими руками на грудях, і з прихильним заклопотанням чекає відповіді.

— А де ж той післанець?

Пані Бровко схиляється чемно, з відтінком провини.

— Я дуже перепрошую, але він не хотів чекати. Вже дванадцята доходить. Він тільки просив, щоб пан доктор потрудились до лікарні…

Безбородько захотів позіхнути, але вчасно утримався.

— Добре, пані добродійко… Дякую, що ви збудили мене. Це правдоподібно Мажарин турбується про своє чергування. Здається мені, що вчора на тризні у панства Річинських я невдало помішав трунки і прийшов з малим шумом в голові додому…

— Ах, правда, — зітхає пані Бровко, співчуваючи невідомо лише кому: аналогічним подіям у своєму житті чи лихові знайомих Річинських, — вчора був похорон блаженної пам'яті отця каноніка. Бідна пані Річинська… Це страшне — лишитись самій, без пенсійного забезпечення, з п'ятьма дівчатами…

Безбородько насторожується: як розуміти її слова? Незручно попросити пані Бровко докладніше викласти свою думку про маєтковий стан Річинських. Але його пече знати, що саме пані Бровко думає про цю справу… Він вважає, що зі всіх його знайомих вона єдина могла б об'єктивно поставитись до факту його заручин. Безбородько боїться безпосереднім запитанням про фінансові справи Річинських викликати у пані Бровко підозріння, які могли б кинути тінь на його добре виховання.

— Але, — зондує він грунт, — з Річинськими добре бодай те, що не лишились без сотика за душею, як то кажуть…

Пані Бровко — дама у всіх відношеннях. Вона нічому не дивується занадто і тепер тільки підносить злегка вгору свої підчорнені брови і питається з поблажливою усмішкою:

— То пан доктор теж належить до тих, що вірять в казочку про маєтність Річинських?

І, ніби нічого не сказавши, бере з етажерки ножички, обтинає висохлі листочки пеларгоній на підвіконні.

Безбородько аж підвівся на ліжку. Що це? Осторога приятеля? Заздрість господині, що втрачає доброго квартиранта? Чи, може… бодай не казати… ревнощі підстаркуватої жінки? По двох роках, так би мовити, культурної приязні адже має він моральне право вимагати бути з ним щирою, без рукавичок, там, де йдеться про його життєву кар'єру? Вже слину проковтнув, щоб запитати пані Бровко, звідки в неї такі відомості, як перед його очима виник, як привид, Суліман.

Суліман! Як живі постали перед ним вогкі очі маклера. Свердлив учора тими очима душу і намовляв одружитися з Катериною.

Який інтерес міг мати Суліман в тому, аби Безбородько зв'язався з Річинськими? Тільки один посаг Катерини може допомогти Безбородькові виплутатись з грошових зобов'язань перед купцями, яким Суліман ручився за нього. Хто знає, може, саме за порадою Сулімана Річинські дозволяють кружляти таким непевним версіям про свою маєтність.

Пані Бровко продовжує делікатно обтинати сухі бильця пеларгоній.

— Не знаю, чого вони такі мізерні… Сказати б, дим цигарковий шкодить їм, але ні… Пан доктор так рідко коли дома бувають…

— А ще рідше коли курю. Пані добродійко, прошу хвилинку не дивитись…

— Ох, пане докторе! — лякається пані Бровко. — Я можу вийти.

— Ні… ні, прошу тільки хвилинку…

Хвилинки, не більше, потребував Безбородько, аби глянути в дзеркало, натягти штани, всунути ноги в капці, причесати скуйовджену чуприну.

— Вітаю вас, пані добродійко, у своїй хаті, — елегантно підходить Безбородько до пані Бровко, церемоніально цілує в руку і додає, не дивлячись у вічі: — Прошу погратулювати мені.

Пані Бровко, мабуть, подобається така гра, і вона запитує в тон високим голосом:

— О, а то з якої нагоди?

— Я заручився вчора, — відповідає стиха Безбородько.

— Так? — питається якось дивно пані Бровко, ніби зовсім не вірить. — Так?

— Так, — притакує глухо доктор і по мертвій хвилині додає ще: — З панною Річинською.

Рука пані Бровко безвільно зісковзує з долоні Безбородька. Безбородько відчуває, як між ним і панею Бровко шириться порожнеча. Голос її тепер лунає ніби здаля, такий він безбарвний:

— То неможливе, пане докторе.

— Але ж то факт, пані добродійко, — борониться безрадно Безбородько.

І знову мертва тиша. І знову відчувається, як постає між ними оте, порожнє й чуже.

— Пан доктор дарують… Але я не можу цьому повірити. То неможливе, пане докторе.

— Але чому ж? — втрачає терпець Безбородько. З нього вже досить цієї дипломатії, цієї смішної гри у піжмурки. Він не хоче пам'ятати, що в особі пані Бровко має аристократку, перед якою він понад два роки намагався грати роль людини з бездоганними манерами. Він тепер є таким, яким він є, — безоглядний і до нестями самозакоханий.

— Я хочу нарешті знати, що означають ці натяки!! — Тон його голосу, вираз його обличчя мусили налякати пані Бровко, бо ця врівноважена дама вискочила з кімнати із спритністю дикої кішки, не зачинивши навіть за собою дверей. Безбородько почув тільки клацання ключа у дверях спочивальні пані Бровко.

Замкнулась на ключ від нього! Тепер на Безбородька найшло розслаблення, і він відчув неприємний осадок на серці. Тільки тепер зрозумів, як йому кортіло, щоб пані Бровко поставилась до його заручин прихильно. Був на свій лад забобонний, і її прихильність вважав за добру ознаку для всього свого майбутнього. Носився навіть з думкою попросити її заступити йому на весіллі покійну матір, якої не запросив би навіть, коли б жила. Коли й вагався щодо цього, то тільки зважаючи на Річинських. Не знав, як вони поставилися б до зубожілої аристократки.

Мав найкращі наміри, а тим часом що з цього вийшло… Було так нестерпно на серці, що хвилинами боровся з собою, аби не постукати у двері пані Бровко, не попросити пробачення в неї. Але… за віщо мав пробачатись? Чим, до біса, образив цю чепуруху? Правда, підніс трохи голос, але ж тільки голос, не руку. Треба ж і собі мати якесь почуття власної гідності, хоч ми не з військових, а з простих-таки міщан. Минула ще хвилинка. Безбородько зрозумів — муляє йому не так гнів пані Бровко, як те, що вже нічого від неї не дізнається про фінансові справи Річинських. Хоч звідки вона могла б мати якісь вірогідні відомості, коли ціле містечко ламає голову над цією загадкою і не в силі її розв'язати? Дійсно, єдина людина, що має право голосу в тій справі, — це Суліман.