Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 30

Темний, жагучий, повен запеклої любови, я приймав дефіляду створіння, маршуючі країни, лиснючі походи, які бачив в інтервалах почерез багряні затьмарення, оглушений від ударів крови, що била до серця в такт того універсального маршу всіх народів. Рудольф перепускав перед моїми очима ті батальйони і полки, відправляв параду, повен ревности і заполонення. Він, власник того альбома, деградувався добровільно мов би до ролі ад'ютанта, складав рапорт урочисто, повен перейняття, як присягу, засліплений і дезорієнтований у своїй ролі, неясній і повній двозначности. Насамкінець, у піднесенні, в напливі якоїсь самозабутньої великодушности він прип'яв мені, як орден до грудей — рожеву Тасманію, що палала, як май, і Гайдарабад, що муравлився циганським белькотом сплутаних альфабетів.

Тоді то мало місце те об'явлення, та раптом явлена візія розполум'яненої краси світу, тоді то прийшла та щаслива вість, таємне послання, та спеціяльна місія про неохопні можливості буття. Відкрились навстіж яскраві горизонти, суворі й спираючі віддих, світ тремтів і мерехтів своїми жижками, небезпечно перехилявся, грозячи виламатися з усіх мір і правил.

Чим є для тебе, дорогий читальнику, поштова марка? Чим є той профіль Франца Йосифа І з лисиною, увінчаною вінцем лавру? Чи не є він символом буденщини, здетермінуванням усіх можливостей, запорукою неперехідних кордонів, у яких уже раз і назавжди замкнуто світ?

Світ був на той час охоплений зусібіч Францом Йосифом І, і не було виходу поза нього. На всіх горизонтах виростав, з-за всіх рогів виринав той всюдисущий і неуникненний профіль і замикав світ на ключ, як в'язницю. І от, коли ми вже втратили надію, повні гіркої зречености, внутрішньо змирилися з однозначністю світу, з тою тісною незмінністю, могутнім гарантом якої був Франц Йосиф І, — тоді, зненацька, як річ неважливу, Ти відкрив передо мною той марківник, о, Боже, Ти дозволив мимохідь кинути погляд у ту книгу, що лущилася блиском, у марківник, що стручував свої шати, сторінка за сторінкою, щораз яскравіший і щораз жахливіший… Хто ж візьме мені за зле, що я стояв тоді осяяний, безсилий від зворушення, а з переповнених блиском очей лилися мені сльози? Що за осяваючий релятивізм, що за коперніканський переворот, що за плинність усіх категорій і понять! Значить, от стільки способів дав Ти існуванню, о, Боже, значить, от який Твій світ незчисленний! Це більше, ніж роїв я у найсміливіших мріях! Значить, правдою є та рання антиципація душі, яка всупереч очевидності впиралася на тому, що світ — незчисленний!

Світ був на той час обмежований Францом Йосифом І. На кожній поштовій марці, на кожній монеті й на кожному штемплі утверджувало його зображення незмінність світу, непорушний догмат його однозначности. Такий є світ, і не маєш інших світів, крім такого — проголошувала печать з цісарсько-королівським старцем. Все інше — мариво, дика претенсія і узурпація. На всьому положився Франц Йосиф І і загальмував світ у його зрості.

Схиляємося з глибини нашого єства до благонадійности, дорогий читальнику. Льояльність нашої укладливої натури вельми чутлива на чар авторитету. Франц Йосиф І був найвищим авторитетом. Якщо той авторитетний старець кидав усю свою повагу на шалю тієї істини — не було ради, треба було відмовитися від марив душі, від жагучих її антиципацій, — зааранжуватися, скількимога, в тому єдино можливому світі, без оман і без романтики, — і забути. Але коли ув'язнення замикається вже невідклично, коли останній отвір замуровано, коли все сприсяглося, щоб Тебе промовчати, о, Боже, коли Франц Йосиф І загатив, заліпив останню шпарину, щоб Тебе не добачено, — тоді повстав Ти в шумливому плащі морів і континентів і брехню йому завдав. Ти, Боже, взяв тоді на себе негідь єресі і вибухнув на світ тим величезним, кольоровим і чудовим блюзнірством. О Єресіярху прекрасний! Ти вдарив тоді в мене тою пломеніючою книгою, спалахнув з кишені Рудольфа марківником. Тоді я ще не знав трикутного кшталту марківника. Я переплутав його в моєму засліпленні з паперовим пістолетом, з якого ми стріляли в школі під партами на досаду вчителям. О, як Ти вистрелив з нього, о, Боже! То була Твоя палка тирада, то була полум'яна й пишносяйна Твоя філіппіка проти Франца Йосифа І та його держави прози, то була справжня книга блиску!

Я відкрив її, і передо мною заясніло кольорами світів, вітром неохоплених просторів, панорамою вируючих горизонтів. Ти йшов нею, сторінка за сторінкою, тягнучи за собою той трен, утканий з усіх зон і кліматів. Канада, Гондурас, Нікарагуа, Абракадабра, Гіпорабундія… Я зрозумів Тебе, о, Боже. То все були примовки Твого богослів'я, то були перші-ліпші слова, які Тобі навинулися. Ти сягнув рукою до кишені і показав мені, як жменю ґудзиків, можливості, які в Тобі рояться. Тобі не йшлося про стислість, Ти говорив те, що Тобі слина на язик принесла. Ти так само міг би сказати: Панфібрас і Галеліва! — і повітря залопотіло б серед пальм папугами без просвітку, а небо, як величезна, стократна, сапфірова рожа, роздмухана до дна, явило б осяваюче осердя — око Твоє павооке, війчасте і пронизливе — і замигтіло б яскравим стрижнем Твоєї мудрости, засяяло б надкольором, завіяло б надароматом. Ти хотів мене осяяти, о, Боже, похвалитися, пококетувати зо мною, бо й Ти маєш хвилини марнославства, коли сам собою захоплюєшся. О, як же я люблю сі хвилини!

Як же занурено тебе, Франце Йосифе І, і твою євангелію прози! Даремно шукали тебе мої очі. Накінець я знайшов тебе. Ти також був у тому тлумі, але який же малий, детронізований і сірий! Ти маршував з іншими в куряві гостинця туж за Австралією і перед Арґентіною і співав з іншими: Осанна!

Я став адептом нової євангелії. Ми заприязнилися з Рудольфом. Я подивляв його, неясно прочуваючи, що він є лише знаряддям, що книга призначена для кого іншого. На ділі він, здавалося, був радше її сторожем. Каталогував, приліплював, відліплював, ховав на ключ до шафи. По суті, він був засмучений, як той, хто знав, що його буде убувати, в той час як я буду рости. Він був як той, хто прийшов простувати стежки Господні.

Я мав багато приводів вважати, що та книга була призначена для мене. Багато знаків вказувало на те, що саме до мене зверталася вона як спеціяльна місія, особисте послання і поручення. Я пізнав це вже з того, що ніхто не почувався її власником. Навіть Рудольф, який її радше обслуговував. Вона була йому, по суті, чужою. Він був мов неохочий і лінивий слуга на панщині обов'язку. Інколи заздрість заливала йому серце гіркотою. Він внутрішньо бунтувався проти своєї ролі ключника скарбу, який йому не належав. І з заздрістю дивився на відсвіт далеких світів, які мандрували тихою гамою кольорів по моєму лиці. Лише відбившись від мого обличчя, доходив до нього далекий відблиск тих аркушиків, у яких душа його не мала уділу.

Якось я бачив престидижитатора. Він стояв на естраді, щуплий, зусібіч видний, і демонстрував свій циліндер, показуючи всім його пусте і біле дно. Забезпечивши в цей спосіб своє мистецтво поза всяким сумнівом від підозри в ошуканських маніпуляціях, він накреслив паличкою у повітрі свій сплутаний магічний знак і негайно ж почав з перебільшеною точністю і наочністю виволікати тростинкою з циліндра паперові стрічки, кольорові стрічки, ліктями, сажнями, накінець кілометрами. Кімната наповнювалась тою кольоровою шелестющою масою, ставала ясною від того стократного розмноження, від спіненої й легкої бібулки, від світосяйного перевершення, а він не переставав виволікати той нескінченний витяг, попри нажахані голоси, повні захопленого протесту, окрики екстази, спазматичні плачі, аж вкінці ставало ясно, як на долоні, що то йому нічого не коштує, що він черпає ту щедроту не з власних запасів, що йому просто відкрились надземні джерела, не по людських мірах і рахубах.