Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 65

Певних виявів розуму, а навіть певної фіґлярної свавільности, не можна було не помітити. Ніколи, наприклад, не забарився батько у порі трапези появитися у їдальні, хоч його участь при обіді була чисто платонічною. Якщо двері їдальні були під час обіду випадково замкнуті, а батько знаходився в сусідній кімнаті, він так довго шкроботав під дверима, бігаючи туди й сюди вздовж шпари, аж поки йому не відчинено. Пізніше він навчився всувати в ту долішню шпару дверей клешні і ноги, і, після дещо форсованих хиботів тілом йому вдавалося пропхнутись боком попід дверима до кімнати. То, здавалося, його тішило. Тоді він нерухомів під столом, лежав зовсім тихо, тільки ледь пульсуючи черевцем. Що означало те ритмічне пульсування блискучого черевця, ми не могли відгадати. То було щось іронічне, нечемне і злосливе, що, здавалось, виражає заразом якусь низьку і любострасну сатисфакцію. Німрод, наш пес, підходив до нього поволі і без переконання, обережно нюхав, пчихав і байдуже відходив, не виробивши собі остаточної думки.

Розпруження в нашому домі описувало щораз ширші кола. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло безкосто хвилювалося глибоким віддихом. Ми часто знаходили в зупі шпульки від ниток, які вона вкидала разом з городиною через неуважність і дивовижну розсіяність. Крамниця була відчинена in continuo вдень і вночі. Розпродаж при напівопущених жалюзі плівся день у день своїм заплутаним ходом серед торгів і умовлянь. На довершення приїхав вуйко Кароль.

Він був дивно знічений і маломовний. Зідхнувши, заявив, що після останніх сумних випробувань він постановив змінити триб життя і взятися за вивчання мов. Він не виходив з дому, замкнувся в останньому покої, з якого Ґеня стягнула всі килими і макати, повна дезапробати до нового гостя, і заглибився в студіювання старих цінників. Кількаразово він намагався злосливо наздоптати батькові на черевце. Ми з криком і жахом заборонили йому цього. Він же тільки усміхався до себе злосливо, не переконаний, в той час як батько, не здаючи собі справи з небезпеки, з увагою затримувався над якимись плямами на підлозі.

Батько мій, хижий і рухливий, як довго стояв на ногах, поділяв з усіма ракоподібними ту властивість, що, перевернувшися на хребет, ставав повністю безборонний. Прикрий то був і жалюгідний вигляд, коли він, розпачливо перебираючи всіма відножжями, вирував безпорадно на хребті довкола власної осі. Не мож' було без прикрости дивитися на ту надто виразну й артикульовану, сливе безсоромну механіку його анатомії, наче б наверху лежачу і нічим не ослонену від сторони нагого, многочленистого живота. Вуйка Кароля в такі хвилини аж підривало, щоб його придоптати. Ми бігли на рятунок і подавали батькові якийсь предмет, за який він судомно хапався клешнями і вправно повертав собі нормальну позицію, пускаючися іспрожогу у довкільний біг блискавичним зиґзаґом, з подвоєною швидкістю, як коли б хотів затерти спогад компромітуючого упадку.

З прикрістю мушу себе перебороти, щоб оповісти згідно з правдою незбагненний факт, перед дійсністю якого здригається ціла моя істота. До нинішнього дня не можу я збагнути, що ми на всьому протязі були свідомими винуватцями того факту. В цьому світлі та подія набирає рис якоїсь дивовижної фатальности. Адже фатальність не обминає нашої свідомости і волі, а включає їх у свій механізм так, що ми допускаємо і приймаємо, як у летаргічному сні, речі, перед якими здригаємося у нормальних умовах.

Коли я, потрясений доконаним фактом, з розпачем питав у матері: — Як ти могла таке вчинити! Якби то, принаймні, Ґеня була зробила, але ти сама… — мати плакала, ламала руки, не могла дати відповіді. Чи думала, що батькові так буде краще, чи бачила єдино в цьому вихід з безнадійної його ситуації, а чи діяла попросту в незбагненній легковажності й бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про просування його незбагненної волі. Дрібного якогось, хвилинного затьмарення нашого глузду, моменту засліплення чи недогляду вистачить, щоб перемитити вчинок між Скиллою і Харибдою наших рішень. Потім можна без кінця ex post інтерпретувати і тлумачити мотиви, доскіпуватися спонук — доконаний факт залишається безповоротним і раз назавше пересудженим.

Ми опам'яталися й оговталися з нашого засліплення лише тоді, коли мого батька внесли на полумиску. Він лежав великий і спухлий внаслідок зварення, блідо-сірий і драглистий. Ми сиділи мовчки, як отруєні. Тільки вуйко Кароль сягнув виделкою до полумиска, але непевно опустив її на півдорозі, поглядаючи на нас із здивуванням. Мати звеліла відставити полумисок до вітальні. Там він лежав па столі, покритому плюшевою габою, обіч альбома з фотографіями і механічної катеринки з цигарками, лежав обходжуваний нами й нерухомий.

Однак, не на цьому мали закінчитися земні мандри мого батька, і той дальший хід, те продовження історії поза, здавалося б, вже остаточні й допущенні межі — є найболіснішим її пунктом. Чом же не згодився він врешті з програшем, чом же не визнав себе вкінці переможеним, коли вже направду мав для цього всі підстави і доля не могла вже піти далі у дощентному його пригнобленні? По кількох тижнях нерухомого лежання він якось сконсолідувався в собі, здавалося, мов би приходив помалу до себе. Одного ранку ми застали полумисок порожнім. Одна тільки нога лежала на березі тареля, вронена на застиглому томатному соусі і ґаляреті, столоченій його утечею. Зварений, гублячи ноги по дорозі, він поволікся остатками сил далі, в бездомну мандрівку, і більш ми не угледіли його на очі.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Паралелі: лабораторія перекладу

Bruno Schulz. Sanatorium Pod Klepsydra

Podroz trwala dlugo. Na tej bocznej, zapomnianej linii, na ktorej tylko raz na tydzien kursuje pociag — jechalo zaledwie pare pasazerow. Nigdy nie widzialem tych wagonow archaicznego typu, dawno wycofanych na innych liniach, obszernych jak pokoje, ciemnych i pelnych zakamarkow. Te korytarze zalamujace sie pod roznymi katami, te przedzialy puste, labiryntowe i zimne mialy w sobie cos dziwnie opuszczonego, cos niemal przerazajacego. Przenosilem sie z wagonu do wagonu w poszukiwaniu jakiegos przytulnego kata. Wszedzie wialo, zimne przeciagi torowaly sobie droge przez te wnetrza, przewiercaly na wskros caly pociag. Tu i owdzie siedzieli ludzie z wezelkami na podlodze, nie smiejac zajac pustych kanap nadmiernie wysokich. Zreszta te ceratowe wypukle siedzenia zimne byly jak lod i lepkie od starosci. Na pustych stacjach nie wsiadal ani jeden pasazer. Bez gwizdu, bez sapania, pociag ruszal powoli i jakby w zamysleniu w dalsza droge.

Przez jakis czas towarzyszyl mi czlowiek w podartym mundurze kolejowca, milczacy, pograzony w myslach. Przyciskal chustke do spuchnietej, obolalej twarzy. Potem i ten gdzies przepadl, wysiadl niepostrzezenie na ktoryms przystanku. Zostalo po nim wycisniete miejsce w slomie zalegajacej podloge i czarna, zniszczona walizka, ktora zapomnial.

Brodzac w slomie i odpadkach, szedlem chwiejnym krokiem od wagonu do wagonu. Drzwi przedzialow chwialy sie w przeciagu na przestrzal otwarte. Nigdzie ani jednego pasazera. Wreszcie spotkalem konduktora w czarnym mundurze sluzby kolejowej tej linii. Owijal szyje gruba chustka, pakowal swoje manatki, latarke, ksiazke urzedowa. — Dojezdzamy, panie — rzekl, spojrzawszy na mnie calkiem bialymi oczyma. Pociag powoli stawal, bez sapania, bez stukotu, jak gdyby zycie powoli zen uchodzilo wraz z ostatnim tchnieniem pary. Stanelismy. Cisza i pustka, zadnego budynku stacyjnego. Pokazal mi jeszcze, wysiadajac, kierunek, w ktorym lezalo Sanatorium. Z waliza w reku poszedlem bialym waskim goscincem, uchodzacym niebawem w ciemny gaszcz parku. Z pewna ciekawoscia przygladalem sie pejzazowi. Droga, ktora szedlem, wznosila sie i wyprowadzala na grzbiet lagodnej wynioslosci, z ktorej obejmowalo sie wielki widnokrag. Dzien byl calkiem szary, przygaszony, bez akcentow. I moze pod wplywem tej aury ciezkiej i bezbarwnej ciemniala cala ta wielka misa horyzontu, na ktorej aranzowal sie rozlegly lesisty krajobraz ulozony kulisowo z pasm i warstw zalesienia coraz dalszych i bardziej szarych, splywajacych smugami, lagodnymi spadami, to z lewej, to z prawej strony. Caly ten ciemny krajobraz pelen powagi zdawal sie ledwie dostrzegalnie plynac sam w sobie, przesuwac sie mimo siebie, jak chmurne i spietrzone niebo pelne utajonego ruchu. Plynne pasy i szlaki lasow zdawaly sie szumiec i rosnac na tym szumie jak przyplyw morza wzbierajacy niedostrzegalnie ku ladowi. Wsrod ciemnej dynamiki lesistego terenu wyniesiona biala droga wila sie jak melodia grzbietem szerokich akordow, naciskana naporem poteznych mas muzycznych, ktore ja w koncu pochlanialy. Uszczknalem galazke w przydroznego drzewa. Zielen lisci byla calkiem ciemna, niemal czarna. Byla to czern dziwnie nasycona, gleboka i dobroczynna, jak sen pelen mocy i posilnosci. I wszystkie szarosci krajobrazu byly pochodnymi tej jednej barwy. Taki kolor przybiera krajobraz niekiedy u nas w chmurny zmierzch letni nasycony dlugimi deszczami. Ta sama gleboka i spokojna abnegacja, to samo zdretwienie zrezygnowane i ostateczne, nie potrzebujace juz pociechy barw.