Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 10
Хоча з-поміж сих людей, що по-різному велися, не всі помирали, одначе не всі й виживали; противно, занедужувало їх багато усякої поведенції і в усяких місцях, і як вони самі, при здоров'ї бувши, іншим здоровим приклад подавали, так тепер конали, од усіх занехаяні. Шкода й казати, що один городянин сахався другого, сусіди сливе не дбали одне про одного {8}, родичі або зовсім не родичалися, або бачились у рідку стежку, та й то оддалеки; лихо такого жаху нагнало в серця людські, що брат цурався брата, дядько небожа, сестра брата, а часто-густо й жінка чоловіка, ба й гірше ще од того, що й віри не йметься, ? батьки та матері гидували за дітьми рідними ходити, ніби вони не їхні були. Через те чоловікам і жінкам, котрі захворювали (а було їх безліченна безліч), не лишалося іншої ради, як сподіватись на милосердя друзів, яких було не густо, або на корисливість слуг {9}, що надились на велику аж надто платню, ? та й тих уже ставало обмаль, і були то люди грубої вдачі, незвиклі до такої служби; вміли хіба що подати щось там слабому та смерті доглянути, і дослужувались вони часто своєї погуби. Од того, що сусіди, родичі й приятелі покидали недужних, а послугачів бракувало, повівся був звичай, досі не чуваний, що женщини хороші, вродливі і значного роду, захорувавши, не гребували послугами мужчини, чи то молодого, чи старого, оголюючи перед ним без сорома будь-яку частину тіла, так як би й перед жінкою, аби того вимагала хвороба; може, з сієї причини ті, що одужували, не були вже навпісля такі честиві, як перше. Опріч того, багато хто помирав просто випадком {10}; щоб їм були помогли, вони були б повиживали. Од усього цього, і од недостатнього догляду за болящими, і од сили пошесті, таке велике множество люду помирало день у день і ніч у ніч, що сумно було й слухати, не те що дивитися. А серед тих городян, що при життю лишалися, повелись мимоволі такі звички, що передше їх і не чути було.
Колись було заведено (та й нині воно так ведеться), що родички й сусідки збиралися в домі небіжчика і плакали там разом із ближньою ріднею; окрім того, перед покійниковим житлом зіходився увесь рід, сусіди та багато інших мирян і духівництва, залежно од стану померлого, і товариші несли його тіло на своїх плечах, у жалобному поході з свічками і півчою, до церкви, що він її обрав іще за живоття свого. Як же чума почала вбиватися в силу, сі обряди були занедбані цілком або почасти, а натомість настали інші. Люди вже помирали без тужільниць, а часом то не було кому й душі доглянути, не то що. Рідко кому випадали на долю жалібне квиління та гіркі сльози рідних, їх місце заступили реготи, жарти і поспільні веселощі; сей звичай найкраще засвоїло, заради здоров'я свого, жіноцтво, зовсім майже забувши свою жалісливу вдачу. Мало було таких мерців, щоб за ними йшло до церкви більше, як десять чи дванадцять чоловіка, та й то не статечні, поважні городяни, а такі собі могильники-простолюдці, що називалися погребарями і одбували сю службу за гроші; візьмуть, було, мари та й несуть хутенько не до тої церкви, що небіжчик собі загодя вибрав, а в яку ближче; лиш де-де, було, блимне свічка, а іноді то й без одної обходилось; попереду священик з трьома чи п'ятьма причетниками, що не завдавали собі клопоту з довгою урочистою одправою, а з допомогою таких погребарів опускали мерця в яку попадя могилу, аби не зайнята.
Людям простого стану, та, либонь, і середнього, тим іще сутужніше приходилося: чи то надія, чи злидні веліли їм держатися своїх домівок і свого сусідства; день крізь день занедужували вони тисячами і, не мавши ні догляду, ні жодної помочі, майже наголо всі помирали. Багато їх конало вдень і вночі просто на шляху, немало доходило і по хатах, та сусіди дізнавалися про теє тільки по трупному смороду; і тих, і тих умирущих усюди було повно. Сусіди ж, із ляку перед заразою, та й із жалощів до вмерлих, одно знай робили: або самі, або з допомогою найманих носіїв виволікали з хат мертві тіла і складали їх перед дверми, де всякий мимохідень міг би їх бачити безліч, особливо вранці; потім того діставали мари чи ноші, а як не було, то клали й на дошки. Часто на одних ношах лежало по двоє й по троє, а траплялося безліч разів і таке, що на одних марах несли чоловіка й жінку, двох чи трьох братів, батька й сина тощо. Не раз лучалося, що за двома священиками, котрі йшли з хрестами перед покійником, притаковувались слідком за першими марами носії ще з двома чи трьома, і священики, думавши одного ховати, насправді хоронили шістьох чи вісьмох покійників, а то й більш. І не вшановувано їх ні сльозою, ні свічкою, ані проводом; до того вже дійшлося, що вмерлими людьми не більше журилися, аніж тепер здохлою козою. Се вочевидь доводить, що коли природний хід речей не навчає і мудрих терпеливо зносити дрібні і рідкі втрати, то велике лихо і простаків чинить розважними і байдужними. Задля великої лічби мертвяків, яких приношено щодня й щогодини до всіх церков, не ставало свяченої землі на поховання, особливо як хотілося по старому звичаю кожному опрічне місце наділити; тим-то на цвинтарях, де все було переповнене, копалися величенні ями, куди сотнями складали нанесені трупи, пакуючи їх шарами, як товар у корабельному трюмі, і притрушуючи потроху землею, покіль не натоптували могилу до самого верху.
Не розписуючися дрібніше про ті злигодні, що зазнало їх наше місто, скажу за одним заходом, що лиха година не минула й загороддя. Про замки нема чого говорити, бо що замок, то й малесеньке місто; а що вже по розкиданих хуторах, то бідні, нужденні селяни із сім'ями своїми, не мавши нізвідки рятунку ? ні од лікарів, ні од услужників, удень і вночі мерли по хатах, на полі чи при дорозі, не по-людському, а по-товарячому. Од сього вони зледащіли, розопсіли, як і городяни, і не журилися аніже про своє хазяйство; що день Божий смерті виглядаючи, не про те вони думали, як би трудами своїми намножити добра з поля і з худоби, а ніби завзялися з усієї сили нищити своє надбання. Тим-то воли й осли, вівці й кози, свині й дробина, ба навіть найвірніші людям пси проганялися з двору та й блукали собі безбач по полю, а хліба ж на нивах незібрані, нежаті стояли. Бувало й так, що розумна худоба, понапасавшися за день досита, верталася на ніч додому пустопаш.
Що ж іще можна сказати, повертаючись од околиці знову до міста? Хіба тільки те, що з тяжкого господнього наслання, а може, ще і з людської жорстокості, од місяця березоля та й до місяця липця померло в мурах міста Флоренції ? почасти од сили чумної моровиці, почасти од поганого догляду за слабими через перестрах здорових ? більше, гадають, ніж сто тисяч душ {11}, тоді як до сієї пошесті ніхто, мабуть, і не думав, щоб у городі було такого народу. Скільки великих палаців, скільки прекрасних будинків, скільки пишних осель, де було колись повно челядинців і панства, обернулося в пустку, що й послідущого пахолка не зосталося! Скільки знакомитих родів, скільки розкішних маєтків, скільки багатих скарбів лишилось без законного спадкоємця! Скільки бравих чоловіків, скільки вродливих жінок, скільки гарних молодиків, що їх би не хтось такий, а самі Гален, Гіппократ і Ескулап {12} визнали були б за здоровісіньких, уранці снідали ще з своїми родичами, друзями й товаришами, а ввечері трапезували вже на тому світі з пращурами!
Мені й самому прикро так широко розводитися про се лихоліття, тим-то, проминаючи всякі зайві подробиці, розкажу ще тільки про один випадок, що стався в нашому обезлюдженому городі (про нього я дізнався пізніше од певної людини). Якось у вівторок рано у велебнім Новопречистенськім храмі {13}, де майже не було народу, одстоявши утреню Божу, зійшлися докупи семеро молодих дам, зодягнених, як тоді й подобало, у жалобні шати; усі вони були зв'язані межи собою по дружбі, по сусідству або по роду; найстаршій було не більш як двадцять вісім год, наймолодшій минуло вісімнадцять {14}; усі були одна в одну розумні й шляхетні, гарні з себе і обичайні, люб'язні й скромні. Назвав би я їх справдешніми іменами, та не дає мені сього вчинити одна поважна причина: не хочу я, щоб которійсь із них довелося колись соромитись тих оповідок, що вони розказували або слухали, бо тепер уже вужчі межі попускаються задоволенню, ніж у ту добу, коли з указаних причин вони були геть-то ширші не тільки для їхнього віку, а й для далеко старшого; не бажаю я знов, щоб завидники, завше охочі огудити людину хвальних звичаїв, дістали нагоду паплюжити добру славу чесних женщин сороміцькими речами. А для того, щоб можна було розібратися, не плутаючи, котора з них що казала, гадаю я дати їм наймення, які цілком або почасти визначають їхню вдачу. Тож назовімо першу, літами найстаршу, Пампінеєю, другу ? Ф'ямметтою, третю ? Філоменою, четверта хай буде Емілія, п'ята ? Лауретта, шоста ? Неїфіла, а останню наречемо, не без причини, Елізою {15}. Усі вони, зібравшися в церкві в одному кутку не умисне, а випадком, посідали кружкома, позітхали трохи, а потім кинули отченаші та й давай говорити про всячину, а найбільше про загальне лихо. По якійсь хвилі, як інші позмовкали, зняла річ Пампінея: