Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 8

Найраніша несмілива спроба українського перекладу відбулася 1879 року, коли у львівській «Правді» (с. 115—119) П...ий (Михайло Подолинський) надрукував початок вступу (опис чуми), попередивши свій «перевід з італійського» коротенькою заміточкою, в якій стисло схарактеризований «оден з найстарших і найславнійших італійських писателів» та його твір, про який говориться між іншим: «Про деякі з сих оповідань можна сказати, що вони не годяться для дівочих пансионатів, але природний гумор всіх оповідань «Декамерона», високий комізм і правдиво геніальний спосіб оповіді ставлять їх при всій дражливості предмету незрівняно висше многих новомодних романів і драматичних утворів, заправляних солодким їдом».

Одне речення дасть нам уявлення про цей переклад: «Кажу, отже, що роки від спасаючого різдва сина Божого вже були дійшли до числа 1348, коли в славнім місті Флоренції, найкраснішим поміж усіма італійськими городами, появилась смертоносна зараза. Може, через вплив небесних тіл, а може, за наші провини справедливим Гнівом Божим для наказаня смертельних зіслана, появилась вона на всході».

Як можна пересвідчитись, переклад стоїть на рівні тодішньої перекладацької літературної мови в Галичині. Тепер він має лише історично-літературний інтерес, як нездійснений намір познайомити українських читачів з твором Боккаччо. Невідомо, чи продовжував М. Подолинський свою роботу над «Декамероном», але, в кожному разі, дальших публікацій не було. Причин ми не знаємо, — може, «дражливість предмету» зачепила якісь клерикальні кола, що й стали на перешкоді друкуванню. Цей епізод іще чекає свого дослідника.

Уперше повний «Декамерон» українською мовою з'явився вже в радянські часи. Це двотомне видання 1928 року. Перекладали Л. Пахаревський і П. Майорський не з оригіналу, а з французького перекладу, заглядаючи до того ж і в російський переклад О. Веселовського. Редактори (першого тому С. І. Родзевич, другого — П. Мохор) звіряли виготовлений в такий спосіб переклад з італійським оригіналом. Канцони переклав Марко Вороний, передмову (і досить змістовну) написав В. Державін. Видання, що вийшло тиражем 5000 примірників, як на свій час, було непогане, трапляються місця, перекладені навіть точніше, ніж у Веселовського, відновлені деякі пропуски, що внаслідок цензурного втручання залишалися в його перекладі. Але досконалим це видання й не могло бути: надто вже кручений шлях виникнення цього перекладу позбавив його стилістичної єдності, єдиного мовного обличчя. Перекладачі й редактори намагалися в міру можливості сумлінно передати зміст, і такої мети вони досягли. Художня своєрідність і барвистість «Декамерона» значною мірою залишилася поза можливостями перших його українських інтерпретаторів.

Цим уже цілком виправдана поява нового перекладу.

Шлях, який обрав М. О. Лукаш, хоч найскладніший, але найбільш доцільний. Адже нікому й на думку не спаде дорікати авторові історичного роману, що його герої, представники віддаленого від нас часу, говорять не як наші сучасники, що письменник в міру своїх знань і уміння намагається нас перенести в мовну атмосферу старовини. До цього ж прагнув і перекладач «Декамерона». Він мав на це тим більше підстав, що й мова оригіналу — це зовсім не «звичайна розмовна мова», як часом нас хочуть запевнити. З попереднього викладу ми вже знаємо, що мовний конгломерат «Декамерона» мало чим поступається конгломератові сюжетному, і запровадження в жанр оповідки, скажімо, класичного «ціцеронівського» періоду було вже порушенням норм живої розмовної мови. Перекладач, який би хотів осучаснити мову «Декамерона», допустився б спрощення й спотворення стилістичного обличчя твору.

І справді, коли для сучасного італійського читача існує досить істотна відмінність між мовою Боккаччо і мовою першого-ліпшого нинішнього новеліста, то чому ж у перекладі ця дистанція повинна стиратись, об'єднуючись в одному понятті сучасної мови?

Перекладач володіє всіма ресурсами української стилістики. Відтворюючи всю барвистість, усю примхливу рясноту мови оригіналу, він не втрачає такту й не перетворює свій переклад на збірку мовних раритетів. Читач сприйме його легко й не буде змушений щокрок вдаватися до спеціальних словників чи робити лінгвістичні дослідження. Перекладач «Декамерона» має рацію у своєму довір'ї до серйозного, дійсного читача, — уникаючи надмірної антикваризації, він одночасно далекий від найменшого спрощення й фальшивої загальноприступності.

А коли читач, може, знайомлячися з «Декамероном» як з шедевром словесного мистецтва, переносячись у давноминулі часи, побіжно поширить і своє знання стилістичних засобів нашої мови, то перекладачеві це треба поставити в заслугу.

Григорій КОЧУР 

ДЕКАМЕРОН

Переднє слово

Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як хто коли шукав того спочуття і мав із нього радість і одраду, то і я того десятка. З первого-бо молоду мого та й до сього часу палав я високою і шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило ^{3}; часом розповідав я про неї, і хоч люди статечні, які про теє знали, хвалили мене і надто уславляли, проте дознав я прегіркої муки, — не од жорстокості коханої, а од нестримної жаги, що полуменем пойняла душу мою і, не вдоволяючись можливим, надмірного часто завдавала мені жалю. У такій ото притузі дуже мені пособив один приятель веселими своїми розмовами та любою потіхою; я певен-певнісінький, що тільки се й не дало мені вмерти.

Та волею того, хто, сам безконечним будучи, поклав неодмінним законом усьому сущому мати кінець, моя любов, палкіша над усіх, що її не могли зламати й захитати ні сила наміру, ні порада, ні видимий сором, ані можлива небезпека, — любов моя, кажу, сама собою з часом угамувалася, лишивши в моїй душі тільки таке задоволення, яке дає вона тим, що не надто далеко запливають у глибокі її затони; од чого я колись мучився й страждав, стало мені тепер любим та милим.

Хоч і минулися ж мої жалі, та не щезла пам'ять про добрі вчинки тих, що з ласки своєї горем моїм журилися, і мислю я, що пам'ять тая не щезне, поки й віку мого. А що вдячність, на мою думку, слід цінувати над усі чесноти, засуджуючи противне, то я, щоби не показатися невдячником, намислив тепер, коли вже ніби вольним став, дати по спромозі якусь полегшу, — не конче тим, що мені помогли (вони, може, без того обійдуться, така вдача в них і така фортуна), а тим, що її потребують. І хоч, може, невеликою буде для нещасних поміч моя чи, сказати б, утіха, проте думається мені, туди її слід давати, де вона в великій надобі, — буде од неї більше і вжитку, буде за неї більше й пошани. А хто ж тому заперечить, що не мужчинам, а первим ділом прекрасним дамам належалося б тут ставати у пригоді? Вони-бо, несміливі та сором'язливі, у ніжних грудях своїх пломінь любовний ховають, а тайна жага дужча од явної — всім воно відомо, хто того дознав; а ще ж до того в'яже їх воля, і ласка, і влада батьків і матерів, братів і чоловіків, і сидять вони найбільше в тісному крузі своїх покоїв, а сидячи отак сливе без діла, і хотячи й не хотячи думають собі усякі думки, і не все вони, ті думки, веселі бувають. Як же вдадуться вони в тугу од тих думок та од любощів, то не скоро вона їм од серця одляже, хіба що прийде яка розрада; та й сили терпіти менше в них, аніж у мужчин. Інакше воно ведеться, як ми те бачимо, у закоханих мужчин. Як на них нападе, буває, який сум чи журба тяжка, багато є способів розважити її чи розвіяти; вільно-бо їм ходити де хотя, дивитися і слухати усячину, пташки ловити, полювати, рибалчити, верхи їздити, грати чи торгувати. Кожна з сих розваг може, як не цілком, то почасти, прихилити до себе душу і очистити її од сумних думок хоч на якусь часинку, а далі вже так чи інак: або втіха приходить, або журба уймається.