Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 11
— Дами мої любі, ви, певне, як і я, не раз чували, що нікому не вадить чесно користатися своїм правом. Природним же правом кожного нарожденного є підтримувати, охороняти і обороняти якомога своє життя. І так се всі визнають, що, трапляється часом, у безвинних людей життя одбирають, аби тільки своє зберегти. Якщо се допускають закони, що піклуються про добробут усіх смертних, то чи не годиться ж і поготів нам, та й абикому іншому, прибирати всякого можливого способу, щоб чесно зберегти своє життя, нікому не шкодячи? Як я отсе придивлюся пильно до наших сьогоднішніх учинків, та й до вчорашніх і позапозавчорашніх, та як згадаю, як і про що ми говорили, то бачу вже, і ви, мабуть, те помітили, що всі ми потерпаємо за себе. Але не се мене дивує; мене дивує вельми те, що ми, будучи по-жіночому чулими, не вживаємо ніяких заходів проти того, чого кожна з нас недарма боїться. Мені здається, що ми живемо тут лише для того, щоб дивитися, по волі чи по неволі, скільки мертвяків переносять щодня на гробовище, та слухати, чи тутешні ченці, од яких лишилися самі недогибки, правлять іще службу в належну годину, та своїм убранням виявляти кожному стрічному, яке велике лихо нас спіткало {16}. А відсіль вийдемо, то побачимо, як скрізь по місту носять мерців і недужих, як негідники, засуджені громадським правом за їхні переступи на вигнання, буяють зухвало по вулицях, ніби глумлячись над законами, бо знають, що їх виконавці померли чи похворіли; як уся непотріб нашого города, ті, що називають себе погребарями, напившися нашої крові, мов на зло гасають повсюди кінно й пішо, безецними піснями дорікаючи нам за наше ж лихо. І тільки скрізь і мови, що такі й такі померли, а отакі доходять, і тільки скрізь і чути, що жалібні плачі, як є ще кому плакати. А прийшовши додому (не знаю, чи й вам так, як мені), я не знаходжу з великої сім'ї там ні душі живої, тільки свою служебку; мені робиться моторошно, волосся на голові дуба стає, і куди б я не обернулася, де б ступнем не ступила, скрізь мені маряться привиддя покійників, не такі, якими я їх зазнала, а з якимись чужими, страшними обличчями, що аж жах мною шибає. Ось чому і тут, і надворі, і дома ? скрізь мені недобре, і ще мені здається чогось, ніби, крім нас, не лишилось тут більше таких, у кого кров шумує в жилах і кому є ще куди йти. Чувала я не раз про людей (коли ще які остались), котрі, не розбираючи, що гоже, а що негоже, знають тільки хіть свою тішити і роблять удень і вночі, самотою або гуртом те, що дає їм найбільше задоволення. І не тільки миряни, ба й монастирські схимники, взявши собі в голову, що і їм належиться все те, що й іншим, зламали обітницю послуху, почали вганяти за світовими розкошами і, сподіваючись так утекти од смерті, поробились ледащами й розпусниками. А коли так (а воно дійсне так), то що ми тут робимо? Чого сподіваємось? Про віщо думаємо? Чого ми лінивіші і байдужніші до нашого рятунку, ніж опрочі городяни? Чи ми ставимо себе в ціні нижче од інших? Чи, може, гадаємо, що життя у нас кріпшим ретязем до тіла прив'язане, аніж у людей, і нам не слід зважати на те, що може його порвати? Так ні ж бо, ми помиляємось, ми дуримо себе; які ж ми нерозумні, якщо ми так міркуємо! Як іздумаєш, скільки і яких молодих мужчин і женщин скосила ся нещадна чума, то річ стає цілком очевидною. Щоб же нам по нехоті чи по недбалості своїй та не вскочити в біду, якої при бажанні можна було б так чи сяк уникнути, думка в мене така (не знаю, чи ви на те пристанете), що треба нам, як єсть, відсіль тікати, як то й раніш люди робили і зараз роблять. Сахаймося паче смерті негідних прикладів, ходімо краще жити в загородні маєтності (а в нас їх вистачає), та й будемо собі там розважатись, утішатись і веселитись якомога, не переступаючи, одначе, ні в чім межі доброго розуму. Там чути, як птаство співає, видно, як зеленіють пагори й долини, як поле хвилюється житами, неначе те море; там сила-силенна розмаїтих дерев, там небо ніби одкрите ? хоч і гнівається на нас, та не приховує своєї одвічної краси; любіше ж очам на все це дивитись, аніж на спустошені мури нашого міста. Опріч того, і повітря там свіжіше, і більше всякого припасу, що потрібно в такі часи для життя, і менше всякої напасті. Там, правда, теж помирають селяни, як тут городяни, та не так воно прикро, бо і хат, і людей там рідше. Ізнов же, як подумати, то ми нікого тут не покидаємо, скорше про себе можемо сказати, що ми покинуті, ближні-бо наші, або померши, або од смерті повтікавши, лишили нас напризволяще у такій притузі. Отож ніякої догани нам не буде, як ми вчинимо те, що я раджу; як же ні, то жде нас горе, журба, а може, й смерть. Так зробімо ж от що, коли хочете: позовімо своїх служебок, нехай ідуть за нами з усім, що потрібно, та й будемо бавити час сьогодні тут, а завтра там, розважаючись і втішаючись, як тільки можна під сю знегоду. Се, по-моєму, буде найкраще. І пробуватимемо там поти, поки не побачимо, який кінець пошле сій лиховщині небо (якщо смерть нас не спіткає раніше). Ще ж і те подумайте, що гідно зійти звідсіля подобає нам більше, аніж багатьом іншим жити тут негідно.
Інші дами, вислухавши Пампінею, не тільки охоче пристали на її раду, а й заходилися враз обмірковувати докладно межи собою, що, як і до чого, ніби їм осе тільки встати та й рушати притьмом у дорогу. Та Філомена, панянка вельми розважна, сказала:
— Слухайте, все те, про що говорила Пампінея, дуже добре, але не слід зриватися так знеобачки, як ви отсе збираєтесь. Не забувайте, що всі ми женщини, і навіть наймолодша з-проміж нас повинна знати, як то воно жінкам жити самим своїм умом, як їм поратися без чоловічого нагляду. Ми ж бо хисткі, примхливі, неймовірні, легкодухі й полохливі, тим-то боюся я, коли б наша компанія, не мавши іншого проводу, крім нас-таки самих, та не розпалася передчасно нам же на сором. Треба подбати про се заздалегідь, перше ніж щось розпочинати.
Обізветься тоді Еліза:
— То правда, що чоловік жінці голова; якщо не дасть він ладу, то рідко коли наші справи доходять до скутку. Але звідки ж нам узяти тих мужчин? Усі ж бо ми знаємо, що близькі наші здебільша померли, а де хто лишився живий, ті повіялися з своїми гуртками невідомо куди, тікаючи од того самого лиха, якого й ми бажаємо уникнути, а чужих просити не подоба. Тим-то, як хочемо врятуватися, треба все так улаштувати, щоб, шукаючи втіхи й супокою, не напитати на свою голову біди та сорому.
Отак розмовляли межи собою сі дами, коли се до церкви увійшло троє молодих кавалерів {17} (наймолодшому з них, правда, було не менше як двадцять і п'ять год). Ні тяжке лихоліття, ні втрати друзів і родичів, ані острах за власне життя не погасили та й не остудили в них у грудях полум'я кохання. Одного звали Панфіл, другого Філострат, а третього Діоней {18}; всі троє були гарні на вроду і добрі на звичай. Тепер вони бажали, як найбільшої втіхи під таку лиху годину, побачити своїх дам, і дами ті справді ненароком знайшлися в сьому гурті; деякі інші доводились родичками тим кавалерам. Не вспіли ж юнаки скинути очима на дам, як і ті їх помітили, і Пампінея озвалась посміхаючись:
— Мабуть, сама фортуна сприяє нашим задумам і послала нам сих молодих кавалерів, достойних і поштивих, щоб вони були нашими привідцями та услужниками, якщо ми їх приймемо на се діло.
Тоді Неїфіла, спаленівши вся од сорому (бо один із кавалерів був у неї закоханий), сказала:
— На бога, Пампінеє, подумай, що ти говориш! Я довідне знаю, що про всіх трьох нічогісінько лихого сказати не можна, тільки саме хороше, гадаю, що вони гідні і на багато більші справи, і вважаю, що їхнє товариство було б приємне і почесне не тільки нам, а й кращим та достойнішим за нас. Але ж добре відомо, що вони закохані в декого з нас, і я боюся, щоб не сталося, без їхньої і нашої вини, якої неслави чи поговору, як ми їх візьмемо з собою.