Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 18

— Справді? Гм. Як ти гадаєш, це дійсно цікаво?

Вона передала йому листка, вирваного з дешевого зошита.

Він прочитав:

«Щорічний конкурс «Подільського клубу пекарок і квітникарок» відбувся в чітальні на вул. Лоботряска, Поділ. Головувала пані Г. Речко. Вона вітала кожного учасника та характеризовала їх презентациї. Призи були вручені наступним…»

Вільям пробіг детальним списком прізвищ та нагород.

— «Екземпляри в горщиках»? — із сумнівом спитав він.

— Це був конкурс із вирощування жоржин, — пояснила Сахариса.

Вільям акуратно вписав слово «жоржин» після слова «екземпляри», й узявся читати далі.

— Найкращий набір укривал для крісел?

— А що?

— Та… нічого, — Вільям акуратно замінив «укривала» на «покривала», що явно не дуже покращило справу, й продовжив читати з відчуттями першопрохідця, на якого з мирного підліску будь-якої миті може стрибнути ніким ще не бачений хижак. Текст закінчувався так:

«Нажаль, загальний настрій було зіпсовано, коли, оголений чоловік переслідуваний Вартою, увірвався через вікно й пробіг кімнатою, перекидаючи столики з тістечками, доки не підслизнувся на бісквітах. Зустріч завершилася о дев’ятій вечора. Пані Речко подякувала всім членам клубу».

— Що скажеш? — спитала Сахариса, майже не видавши хвилювання.

— В принципі, — сказав Вільям дещо відсутнім голосом, — мені здається, покращувати цей репортаж просто нікуди. Гм… Що, на твою думку, було найважливішим з усього, що сталося під час засідання клубу?

Вона злякано схопилася за щоку.

— Ох, справді! Я зовсім забула написати! Пані Красунська виграла конкурс з вологого прибирання! До того вона шість років посідала друге місце.

Вільям уважно вивчав стіну.

— Непогано, — нарешті сказав він. — Я б на твоєму місці обов’язково це дописав. Але ти могла б зазирнути до Подільського відділку Варти…

— Я в житті такого не зроблю! Порядні дівчата не зв’язуються з Вартою!

— Я маю на увазі, розпитати, чого вони гналися за тим голим чоловіком.

— Але навіщо?

Вільям спробував сформулювати твердження, яке раптом видалось йому надзвичайно абстрактним.

— Бо читачам це цікаво, — нарешті сказав він.

— А Варта не буде проти того, щоб я їх розпитувала?

— Ну, це ж наша Варта. Не розумію, чого б вони мали бути проти. І, можливо, ти ще могла б знайти когось дійсно літнього, щоб розпитати про зиму. Хто найстаріший мешканець міста?

— Не знаю. Хтось із чаклунів, думаю.

— Чи не могла б ти в такому разі сходити до Академії й розпитати, чи пам’ятають там зиму, холоднішу за цю?

— Це тут пишуть всячину в той листок? — почувся голос від дверей.

Він належав маленькому чоловічкові з яскраво-червоною пикою — одному з тих, хто постійно має такий вираз обличчя, ніби щойно почув масний анекдот.

— Оце в мене на городі виросла морква, — продовжував він, — і я побачив, що в неї дуже цікава форма. Га? Як вам? Весело, правда ж? Я як приніс її в корчму, то там усі зі сміху повмирали. І сказали, шо це треба віднести в газету!

Морквину він тримав перед собою, піднявши її вгору. Вона справді мала дуже цікаву форму. Вільямове обличчя негайно набуло дуже цікавого відтінку.

— Вкрай своєрідна морква, — сказала Сахариса, критично роздивляючись овоч. — Як ви гадаєте, пане де Ворде?

— Гм… Е-е-е… Ідіть до Академії, гаразд? А я поговорю з цим… громадянином, — вичавив Вільям, коли до нього повернувся дар мови.

— Моя дружина реготала, яка навіжена!

— Ви щаслива людина, добродію, — серйозно сказав Вільям.

— Кепсько, шо ви не можете робити в своєму листку картинок, еге ж?

— Так, але, гадаю, нам і без того вистачає неприємностей, — процідив Вільям, відкриваючи записника.

Розібравшись із відвідувачем та його кумедним овочем, Вільям вийшов до друкарні. Гноми, розбившись на групки, теревенили довкола ляди в підлозі.

— Знову насоси замерзли, — сказав Вернигора. — Не можемо приготувати фарбу. Пан Сирник каже, що тут десь колись була криниця…

З-під підлоги почувся вигук. Драбиною піднялося двоє гномів.

— Пане Вернигоро, ви бачите які-небудь підстави для розміщення цього в газеті? — спитав Вільям, передаючи гномові звіт Сахариси про збори «Клубу пекарок і квітникарок». — Це трохи… нудно.

Гном прочитав написане.

— Я бачу сімдесят три підстави, — сказав він. — Тому що тут згадано сімдесят три імені. Запевняю тебе: газети купують заради імен.

— Але як бути з оголеним чоловіком?

— Справді… Шкода, що вона не дізналась його ім’я.

З-під підлоги пролунав другий вигук.

— Подивимось? — запропонував Вернигора.

Льох під повіткою виглядав набагато капітальнішим, ніж сама повітка. Вільяма це зовсім не здивувало: практично скрізь в Анк-Морпорку можна було знайти льохи, що колись були першими, другими чи навіть третіми поверхами стародавніх будівель. Як правило, їх зводили в один із періодів імперії, коли населення міста вірило, що майбутнє триватиме вічно. А потім ставався розлив річки, що несла з собою мул, стіни надбудовували, й у підсумку те, на чому стояв Анк-Морпорк, виявилося тим-таки Анк-Морпорком. Подейкували, що будь-хто, озброєний добрим відчуттям напрямку й альпенштоком, може пройти під усім містом з кінця в кінець, просто пробиваючи діри в кладці.

Під однією зі стін височіли купи проіржавілих бляшанок та спорохнявілої деревини. А посеред стіни виднів прохід, закладений цеглою, котра виглядала старою навіть у порівнянні зі старовинним муруванням довкола.

— Що там? — поцікавився Боддоні.

— Напевне, давня вулиця, — припустив Вільям.

— Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?

— Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, — сказав Вільям. — Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею знаходиться по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій…

— Мині треба пан Вільйом ди Ворд, — прогуркотів голос над їхніми головами.

Отвір люка затуляв величезний троль.

— Це я, — сказав Вільям.

— Патриций хоче вас бачети, — сказав троль.

— Я нічого не знаю про зустріч із Правителем Ветерані!

— Го, — сказав троль. — Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.

Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».

— Яка… цікава річ, — сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. — Але я мушу спитати — навіщо це вам?

— Це просто мій новинний лист, — сказав Вільям. — Тільки більший. Е-е-е… людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.

— Яким людям?

— Ну… Взагалі-то — всім.

— Справді? Вони вам самі про це сказали?

Вільям проковтнув слину.

— Ну… ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист…

— Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, — кивнув Патрицій. — Для тих, кому треба знати про події. Знання — частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?

— В цілому… так, ваша високосте.

— Цікаво. Чи не спадало вам на думку, що держава схожа, ну, наприклад, на стародавню галеру? Знаєте, таку — з веслярами під палубою, і стерновим та командою на палубі? Усі вони, погодьтеся, зацікавлені, щоб галера не пішла на дно, але — завважте! — можливо, веслярам не варто знати про кожен риф, якого уникнуто в останню мить. Бо це лише непокоїтиме їх та збиватиме з ритму. Все, що треба знати веслярам — це як правильно веслувати, чи не так?

— І що на кораблі хороший стерновий, — ляпнув Вільям.

Він просто не зміг стриматись. Слова вилетіли назовні самі собою — і тепер загрозливо висіли в повітрі.