Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 20

— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів, і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?

— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.

— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.

— То й що?

— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?

— Вежа Мистецтв — теж непогано, — довірчо сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид…

— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не кращий час для роздумів, чи не так?

— Слухайте, я там маю цілого воза устриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карнизу?!

— Думає. Все ж таки це — серйозний життєвий крок.

Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.

— Зд’ров. Прийшов мене відмовити?

— Я… ну… — Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. — Я й гадки не мав…

— Май на увазі — я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.

— Еге ж… Е-е-е… Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? — промовив Вільям.

Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.

— Нащо?

— Ну… Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в грязюку, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, — пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. — Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.

— Яка ще стаття?

Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.

Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.

— То це і є та самісінька штука? — поцікавився він. — Як оголошення глашатая, тільки на папері?

— Саме так. Отже, як вас звали?

— Що значить «звали»?!

— Ну… це здається очевидним… — пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом, і ледь не втратив рівновагу.

— Артур Дурко.

— Де ви мешкали, Артуре?

— На вулиці Пюсіна.

— Ким ви працювали?

— Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.

У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.

— Ви… Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!

— Зовсім трошки.

— Як це — «трошки»?

— Ну, я залазю наверх. Але, як ви самі можете догадатися, нікуди не стрибаю. Тобто я не спец по стрибках… Я просто залазю й гукаю на допомогу.

Вільям безуспішно спробував ухопитися за абсолютно гладеньку стіну.

— І яка допомога вам потрібна?

— Двадцятку маєте?

— А якщо ні, то ви, звісно, стрибнете?

— Ну, ясне діло, не те шоб так прямо візьму й стрибну. Не зовсім. Не в повній мірі. Але я наполягатиму на тому, що можу стрибнути. Ви розумієте мою тенденцію?..

Тепер будинок здавався Вільямові значно вищим, аніж тоді, коли він піднімався його сходами. А люди на бруківці — значно дрібнішими. Хоча він міг розібрати їхні обличчя. Наприклад, там уже були Старий Тхір Рон та його паршивий собака — їх завжди тягнуло до будь-якого безкоштовного видовища. Видно було й Домовину Генрі з плакатом «Дай жерти, бо харкну». І геть добре було видно черги екіпажів, котрі наразі паралізували вже півміста.

Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.

— От тіки не треба дивитися вниз, — сказав він. — То моя точка, ясно?

— Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, — заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. — А в чому ви фахівець, пане Дурку?

— Та верхолаз я. Роблю покрівлі…

— Артуре Дурку, злазь негайно!!!

Артур зиркнув униз.

— О ні, вони притягли мою жінку.

— Констебль Фіггімент каже! — далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового, — Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!

— Жінку й рогачем не перепреш, — розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.

— Я наступним разом твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!

Артур привітно помахав маленькій постаті.

— Три роки в щасливому шлюбі, — вимушено пояснив він. — Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.

— Невже, — промимрив Вільям, і негайно впав.

До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав — от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.

До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Гноббса, котрий споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя — а відтак, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Гноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.

— З вами все гаразд, — дещо розчаровано констатував капрал Гноббс.

— Дихати важко, — вичавив Вільям.

— Я міг би провести штучне дихання, — запропонував Гноббс.

М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.

— Все в порядку, капрале! — відрапортував він.

— Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики…

— Я здоровий, як бугай! — заволав Вільям.

— Я практикувався сам із собою…

— Здоровий, як слон!

— Цей Дурко постійно так робить, — змінив тему капрал. — Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто — в його віці так лазити водозливними трубами.

— Справді? — Вільям відчував у своєму шлунку пустоту.

— Хоча коли вам стало погано, то це була красота. Принаймні, з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було….

— Мені час їхати! — майже верескнув Вільям.

Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!

Але ж, подумав він раптом, так воно і є.

Пан Тюльпан ригнув.

— Шо далі? — спитався він.

Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорку.

— Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми — інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.

— То шо далі? — повторив пан Тюльпан. Він знав: рано чи пізно до нього дійде.

— Далі ми купимо маленький страховий поліс, ось що. Бо, погодься, не годиться, щоб нам рив могилу якийсь дохлий адвокат… Ага. Ось воно де, біля Академії.

— Ми купимо щось чарівне? — спитав пан Тюльпан.

— Не надто.

— Ти ж наче казав, що це місто можна трах на один тібідох?

— В усьому є свої плюси.

Пан Тюльпан вищірився.

— Мля, єдиний плюсик на цьому твоєму папірці мав би стояти на місці Мистецького Арсеналу.

— Спершу сейф, потім кайф, — сказав пан Шпилька.

— Хочу кайфу, мля!!!

— Пізніше. Можеш двадцять хвилин не перебивати?!

Мапа привела їх до Чаропарку — просто під стіни Невидної Академії. Забудова там була настільки новітньою, що в тих місцях навіть найсучасніші «хатинки», котрі отримали чимало нагород від Гільдії архітекторів, ще не почали втрачати вікна та двері.

Хоча це було так само неминуче, як утрата людьми з віком зубів та волосся.

Очевидно, про вигляд місцевості піклувалися всерйоз. Це було видно хоча б із новітніх зелених насаджень. Проте, на жаль, ця турбота не мало достатнього ефекту, позаяк значною мірою місцева нерухомість стояла на тих сумнівних ґрунтах, що їх тут віддавна називали «рухомістю».