Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 19

Правитель Ветерані обдарував його поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж міг би. Після чого його обличчя раптом осяяла широка усмішка.

— Аякже. Це знати вони просто зобов’язані… причому знати твердо. Врешті-решт, ми ж живемо в епоху слів. П’ятдесят шість поранених у п’яній бійці, еге ж? Жахливо. Які ще новини ви пропонуєте нашій увазі, шановний?

— Ну… Це дуже холодна зима…

— Справді? Не може бути! — з чорнильниці на столі Патриція випинався маленький айсберг.

— Так… І ще вчора на одній вечірці куховарок стався конфуз.

— Конфуз, кажете?

— Ну, можливо, це краще назвати інцидентом [*]. І ще — один добродій виростив овоч дивовижної форми.

— Хто б міг подумати. І якої саме?

— Е-е-е… Вражаючої форми, ваша високосте.

— Чи дозволите дати вам невеличку пораду, пане де Ворде?

— Якщо ваша ласка, ваша високосте.

— Будьте обережні. Людям подобається, щоб їм розповідали про те, що вони вже знають. Пам’ятайте це. Людям не подобається, коли їм розповідають щось нове. Нове — це… Скажімо так: нове — це не те, на що вони чекають. Наприклад, людям подобається дізнаватись, що собака вкусив людину. Це притаманно собакам. Але нікому не припаде до смаку дізнатися, що людина вкусила собаку, бо це не притаманно нормальному життю. Коротше кажучи, люди думають, що їх цікавлять новини, але насправді їх цікавить жовтуха ^{13}. Мені здається, ви вже почали це підозрювати.

— Так, ваша високосте, — сказав Вільям, не впевнений, що все зрозумів правильно, але впевнений, що та частина, яку він таки зрозумів, йому не до вподоби.

— Гадаю, Вільяме, Гільдія граверів хотіла б обговорити з паном Вернигорою цілу низку питань. Та все ж я вважаю, що ми повинні сміливо рухатись у майбутнє.

— Так, ваша високосте. Досить важко було б рухатись в іншому напрямку.

Вільяма знову обдарували нерухомим поглядом маски, яка знову раптом перетворилася на живе обличчя.

— Маєте рацію. На все добре, пане де Ворде. Й бережіть себе. Адже вам, гадаю, не хотілося б самому потрапити в новини?

Повертаючись на Осяйну, Вільям усе розмірковував над словами Патриція — а між тим, мандруючи вулицями Анк-Морпорку, не варто замислюватись надто глибоко.

Нудля-ВДВ він проминув, ледве йому кивнувши. Та пан Нудль у кожному разі був зайнятий: перед ним стояли покупці. Одразу двоє покупців — це була для пана Нудля велика рідкість. Зазвичай це означало, що один із них програв іншому парі. Проте поведінка цих двох його тривожила: вони придивлялись до його товару.

«Від-Душі-Відриваю» продавав свої пиріжки та перепічки по всьому місту, навіть під дверима Гільдії найманців. Він добре знався на людях, особливо на тих, при зустрічі з якими варто акуратно відійти за найближчий ріг, а тоді вже тікати щодуху. Зараз він відчував, що зустрів саме таких людей. І ще відчував, що тікати вже пізно.

Він нечасто зустрічав убивць. Побутових душогубів — так, але тих зазвичай на вбивство штовхало невідь-що, і до того ж вони, як правило, вкорочували віку лише власним друзям та родичам.

Також він зустрічав чимало Найманців, але вони мали певний стиль і навіть певні закони.

Ці ж були вбивцями. Більший, зі слідами пудри на жилеті, пах нафталіном — тобто був досить очевидним виродком, а відтак, не становив особливих проблем. Проте дрібніший, з прямим рідким волоссям, поширював дистильований запах жаги до вбивства. Не так часто дивишся у вічі комусь, хто здатен на вбивство просто під настрій — чи, тим більше, щоб зекономити на перепічці.

Дуже обережно Нудль відкинув у своєму візочку кришку відділення для особливих клієнтів. Сосиски в цьому привілейованому закапелку відрізнялись від решти.

По-перше, вони однозначно містили м’ясо. По-друге, це було м’ясо відомих науці чотириногих організмів. Ну а по-третє, жодна експертиза не виключила б, що принаймні деякі з цих організмів за життя мешкали на суходолі.

— Дозвольте порекомендувати, панове… — почав він, але стародавня звичка далася взнаки: — Найкраща свинина…

— Та ти шо.

— О, пане, такої ви не знайдете ніде!

Більший покупець сказав:

— А шось друге є?

— Даруйте?

— Роги й копита, або тільки роги, чи тільки копита, чи хоча б щур, котрий впав у твою, мля, м’ясорубку!

— Пан Тюльпан, — пояснив пан Шпилька, — має на увазі продукцію більш природного походження.

— Точняк! — підтвердив пан Тюльпан. — Я ж, мля, за екологічно чисті продукти! А ти, братан?

— О, не сумнівайтесь… — Нудль здійняв руку, проте вчасно зрозумів, що його клієнти не сумніваються ні в чому на світі. — Можливо, ви бажали б трохи більш… е-е-е… тобто трохи менш якісну сосиску?

— З нігтями, мля, — сказав пан Тюльпан.

— Ну… гм… я… — пан Нудль здався.

Врешті-решт, він був продавцем — а продавцям притаманно продавати те, що вони мають в асортименті.

— Погляньте ось на цю партію, — улесливо завів він, миттєво змінивши профорієнтацію на 360 градусів. — Комусь із хлопців на бійні зажувало в терку великого пальця — так ніхто й не припинив робити фарш! Не турбуйтесь — щурятини ви тут не здибаєте. Адже щурі туди й не зазирають! Зате тут є інші тваринки. Ну, ви ж чули про цих диваків, котрі твердять, що життя зародилось у якомусь супі? Отак і з цими сосисками… Словом, якщо вам потрібні неякісні перепічки, то якісніших вам не знайти!

— Ви, напевне, — спитав пан Шпилька, — тримаєте це для особливих відвідувачів?

— Для мене, пане, кожний відвідувач особливий!

— А оце, — втрутився пан Тюльпан, — ти називаєш гірчицею?

— Мої покупці, — почав пан Нудль, обережно задкуючи під захистом візочка, — справді називають це гірчицею. Але я…

— Люблю, мля, міцну гірчицю! — прорік Тюльпан.

— Але я називаю це супер-гірчицею! — завершив Нудль без жоднісінької паузи.

— Дві штуки, — коротко сказав пан Шпилька. При цьому він не зробив жодного натяку на порух до гаманця.

— За рахунок фірми! — вигукнув Нудль.

Одним ударом він знешкодив дві сосиски, довбанувши їх об край свого візка, обклав м’ясиво тістом і простягнув продукцію клієнтам.

Пан Шпилька прийняв як перепічки, так і горщика з гірчицею.

— Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі? — спитав він, коли парочка вже відійшла від торгової точки Нудля.

— Ну? — спитав пан Тюльпан.

— Сасіска в тєстє.

— І після цього вони там думають, шо в них якась ненаша мова? Та ти смієшся.

— Я вам не гуморист зі сцени, пане Тюльпане!

— Та я тільки подумав, шо, ну, зрозуміліше було б, якби вони називали їх «сасіскамі в іспєчьоннам хлєбє», — знітився пан Тюльпан. Намагаючись змінити тему, він відкусив шматок продукту Нудля.

— Ну і смак… — вичавив він із набитим ротом.

— «Сасіска», пане Тюльпане, їхньою мовою також означає певний орган тіла.

— Я так і думав… Мля…

Здалеку за ними спостерігав Нудль. На вулицях Анк-Морпорку не так уже й часто доводилось почути подібні вирази. Крім того, через акцент цих іноземців пан Нудль ніяк не міг второпати: чого їм так далася та «мля»?

Перед фасадом будівлі на Славномильній хвилювалась юрба, і то така, що дорожній рух уже було відтиснуто на узбіччя Брод-Вею. Вільям сприйняв ситуацію однозначно: якщо десь зібралась юрба, повинен бути й той, хто напише, чому.

В даному випадку причина була очевидна. На рівному карнизі четвертого поверху стояв, притиснувшись до стінки, чоловік, і заморожено дивився вниз.

Натовп унизу щосили намагався відвернути лихо. Щоправда, в Анк-Морпорку традиційно нікому і на думку не спадало відмовляти іншого від прийнятого рішення. Це була правова держава, і вона поважала вибір кожного з громадян.

Проте саме тому кожен громадянин мав право давати поради іншим громадянам.