Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 23

«Це — найбільші холоди, що я пригадую. При цьому, зауважте, в цілому нині зими далеко не такі суворі, як тоді, коли я був удвїчі молодший», — заявив «Часу» доктор Невидної Академії Фетре Де-Ремонт (132 роки). На водозливах міста вже помічено бурульки довжиною в людську руку. Замерзло чимало водокачок. Доктор Де-Ремонт висловив упевненість, що ця зима гірша навіть за зиму 1902 року, коли на місто напали вовки. «Ми тоді дуже зраділи, бо вже два тижні не бачили свіжого м’яса», — додав він.

Пан Йосип Завірюха (45 років), що мешкає на вул. Мартлбері, 12, виростив овоч неймовірної форми, який всі бажаючі можуть бачити в нього вдома за незначну суму. Дітям до 16 нерекомендується.

Пан Кларенс Гарі (39 років) повідомляє про втрату дорогого годинника, загубленого, можливо, в районі Подолу. Будь-ласка, повідомляйте про знахідку до редакції «Часу»: винагороду гарантовано.

Винаймемо на постійну ропоту іконографіста зі власною апаратурою. Звертайтесь до редакції «Часу».

Вчора надвечір невідомий вчинив пограбування ювелірної крамниці «Байбак та син» на вул. Нетацькій. Викрадено срібла на суму близько 200 дол. Пан Байбак, котрому, грабіжники погрожували ножем, заявив «Часу»: «Якщо я побачу того хлопця, я його впізнаю — мало хто носить на голові вовняну панчоху».

Правитель посміхнувся знову.

І тут пролунав стукіт у двері.

Патрицій кинув погляд на годинника.

— Увійдіть.

Нічого не сталося. За кілька секунд тихий стукіт повторився.

— Увійдіть!

Відповіддю була все та ж сторожка тиша.

Ветерані торкнувся свого столу — і з того, що здавалося суцільною горіховою столешницею, раптом безгучно, ніби змащена олією, ковзнула довга вузька шухляда. На чорному оксамиті, яким вона була вистелена ізсередини, лежало кілька довгастих предметів, описання кожного з яких неминуче мало б включати слово «гострий».

Вибравши один, Патрицій безшумно перетнув кімнату й повернув ручку дверей, миттю відступивши назад.

Проте ніхто не увірвався. І за мить двері, підвішені на дещо нерівних петлях, стали повільно відчинятись самі.

Пан Борошнюк розправив газету. Усіма пожильцями «Апартаментів» уже було визнано, що пан Борошнюк, як людина, котра щодня купує примірник газети, є не просто його власником, а кимось на кшталт служителя культу, що передає одкровення вдячним масам.

— Чоловік з вулиці Мартлбері виростив овоч неймовірної форми, — сказав він.

— Ох, хотіла б я це побачити! — промовила пані Секретова.

З дальнього кінця столу почувся дивний звук.

— З вами все гаразд, пане де Ворд? — спиталася вона, доки пан Хилько бив його по спині.

— Так-так, нічого, — вичавив Вільям. — Даруйте… Чай не в те горло потрапив.

— У тій частині міста родючі городи, — сказав пан Стельмах, мандрівний торговець насінням.

Вільям безуспішно намагався зосередитись на грінках, а довкола нього кожну замітку досліджували з благоговінням, вартим останнього релікта зниклої цивілізації.

— Невідомі пограбували крамаря, погрожуючи ножем, — продовжив пан Борошнюк.

— Скоро ми не почуватимемось у безпеці навіть у власних ліжках, — сказала пані Секретова.

— Щось я, одначе, не думаю, що це — найхолодніша зима за цілі сто років, — сказав пан Стельмах. — Десять років тому була набагато гірша. Я тоді ледь не розорився.

— Так написано в газеті, — сказав пан Борошнюк таким тоном, яким говорять, викладаючи на стіл козирного туза.

— А цей чудернацький некролог, котрий ви щойно прочитали? — сказала пані Секретова. — Я не впевнена, що це нормально — обговорювати те, що небіжчик робив уже після своєї смерті.

Пан Довгошахт, гном за походженням та ювелір за фахом, узяв собі ще одну грінку.

— У всіх свої інтереси, — флегматично зауважив він.

— В цьому місті дійсно забагато різного народу, — сказав пан Вітренко, котрий працював десь у релігійному бізнесі. — Проте зомбі хоча б люди. Без образ.

Пан Довгошахт слабко всміхнувся, намазуючи грінку маслом. Вільям подумав, що ніколи не любив людей, котрі говорять «без образ». Можливо, тому, що легше сказати «без образ», ніж намагатись справді нікого не образити.

— Гадаю, нам треба рухатись у ногу з часом, — сказала пані Секретова. — Сподіваюсь, той бідолаха знайде свого годинника.

Коли Вільям прийшов до друкарні, виявилось, що пан Гарі вже там. Він схопив Вільяма за руку і став її несамовито трусити.

— Неймовірно, пане, неймовірно! — заговорив він. — Як ви це зробили? Це якісь чари! Ви написали про мого годинника в своїй газеті, і хай мене грім поб’є, коли я, прийшовши додому, не знайшов його в кишені другого жилета! Хай боги благословлять вас і всіх ваших співробітників!

Коли Вільям зайшов, Вернигора повідомив йому останні новини. Було продано вже вісімсот сьогоднішніх примірників «Часу». З розрахунку по п’ять пенсів за кожен Вільямова частка досягала шістнадцяти доларів. У вигляді гори монеток ця сума здавалася справді великою.

— Це якесь божевілля, — сказав Вільям. — Ми ж просто пишемо!

— Є й невеличкі проблеми, хлопче, — сказав Вернигора. — Ти не збираєшся підготувати ще один випуск на завтра?

— О боги, сподіваюсь, ні!

— А то маю для тебе тему, — похмуро мовив гном. — Я чув, що Гільдія граверів уже встановлює свій власний верстат. За ними стоять великі гроші. Коли вони почнуть виходити, ми вилетимо з бізнесу, як корок із пляшки.

— А вони можуть?

— Звичайно. Вони ж так і так користаються верстатами. Шрифт зробити неважко, особливо коли маєш стільки граверів… Тож вони справді можуть організувати все на найвищому рівні. Чесно кажучи, ми просто не подумали, що вони візьмуться за це так скоро.

— Нічого собі.

— Молодші члени Гільдії знайомі з продукцією, яка надходить з Омнії та Агатійської імперії. Скидається на те, що вони просто чекали нагоди. Я чув, що вчора ввечері вони провели спеціальне засідання. З деякими змінами в керівництві Гільдії.

— Мабуть, те ще було видовище.

— Тому якщо ти хочеш продовжувати випуск газети…

— Мені не потрібні всі ці гроші! — заволав Вільям. — Гроші породжують проблеми!

— Ми могли би продавати «Час» дешевше, — сказала Сахариса, дивно подивившись на нього.

— Ми лише заробимо ще більше грошей, — засмучено сказав Вільям.

— Ми могли б… більше платити розносникам, — сказала Сахариса.

— Навряд, — сказав Вернигора. — Все одно ніхто не може випити скипидару більше, ніж поміщається в шлунок.

— Проте ми будемо хоча б упевнені, що вони матимуть пристойну їжу, — припустила Сахариса. — Рагу з м’ясом, чи щось таке.

— Але я навіть не маю ніяких новин для… — Вільям затнувся. Це ж було зовсім не так!

Новини — це те, що розміщує газета, хіба ні? Тобто те, що є новинами, потрапляє на шпальту. Але звідси випливає, що те, що потрапляє на шпальту — і є новинами! І це — правда.

Він згадав їдальню пані Секретової. «Ніхто» не дозволив би «абикому» писати «все, що на думку спаде», еге ж?

Вільям ніколи не мав справжнього досвіду в політиці. Проте тут він раптом зрозумів, що фраза про тих, хто нібито може «не дозволити» йому «писати все, що на думку спаде», зачіпає певні струни його пам’яті.

— Ми могли б винайняти більше людей, щоб шукати новини, — сказала Сахариса. — А що ти скажеш про новини з-за кордону? Зі Псевдополя, чи там Квірму? Досить поспілкуватися з пасажирами поштових диліжансів…

— А гномам цікаво було б дізнатися про події в Убервальді та Мідній Горі, — погладжуючи бороду, додав Вернигора.

— Але ж диліжанс звідти йде майже тиждень! — заперечив Вільям.

— То й що? Все одно це — новини.

— Гадаю, використовувати передавачі ми не можемо, правда? — сказала Сахариса.