Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 24

— Семафорні вежі? Ти що! — сказав Вільям. — Це таки справді дорого!

— А хіба не ти щойно бідкався, що в нас забагато грошей?

Раптом їх осяяв спалах сліпучого світла. Вільям крутнувся на місці. В дверях стояло… щось.

Воно стояло на тринозі, за яким видніли ще двоє худющих ніг у чорному. Увінчувала споруду чимала чорна скриня. З-за скрині стирчала рука в чорному рукаві, пальці якої стискали якусь невелику коробочку. З коробочки йшов дим.

За мить з-за чорної скрині почулось:

— Гут. Сфітло відбилося від шолома просто чудово! Ви шукати іконографіст? Мене звати Отто Крикк.

— Справді? — перепитала Сахариса. — А ви — досвідчений іконографіст?

— Я просто талант кадру і ракурсу! І я весь час експериментувати, — відповів Отто Крикк. — І ще я маю необхідні апаратурен, а такош — налаштованість на співпрацю й любоф до професії!

— Сахарисо! — застережливо просичав Вільям.

— Можливо, для початку ми запропонували б долар на день…

— Сахарисо!

— Що?!

— Він вампір!

— Я категорично протестую, — втрутився невидимий Отто. — Так легко сказати, що фсякий з убервальтським акцентом — обов’язково вампір, так? Але тисячі убервальдішен — не вампіри!

Вільям знічено змахнув рукою.

— Так, звісно, я перепрошую — просто…

— Хоча особисто я таки вампір, — продовжував Отто. — Але що фи скашете, коли я зумію вимофити «попливла від бережечка кривесенька качечка з каченяточками»?

— Скажемо, що ми в захваті, — пробурчав Вільям.

— Фзагалі-то, на оголошенні було написано «винаймемо на ропоту» — тож я і подумаф, що мій акцент не заважатиме, — додав Отто. — І ще я маю ось це.

З-за скрині з’явилася ще одна худа, помережана блакитними венами рука, на якій було пов’язано глянцево-чорну стрічку.

— То ви дали обітницю? — сказала Сахариса.

— Під час наших зборів на Бійницькій вулиці, — тріумфально сказав Отто. — Я щотижня ходити туди на наші спільні піснеспіви, спільне чаювання та спільну благочинну бесіду про відмофу від гетрункен тілесних рідин. Я більше не п’ю!

— Що скажете, пане Вернигоро? — спитав Вільям.

Гном почухав носа.

— Тобі видніше, — сказав він. — Якщо він спробує щось утнути з моїми хлопцями, йому доведеться збирати свої кінцівки по всій околиці. А про яку це він обітницю?

— Убервальдський Рух Непитущих, — сказала Сахариса. — Вампіри клянуться й розписуються в тому, що не питимуть крові…

Отто здригнувся.

— Ми кажемо «рідина на букву ка», — пояснив він.

— Рідини на «ка», — виправилась Сахариса. — Цей рух зараз дуже популярний. Вони розуміють, що це для них — єдиний шанс…

— Що ж, гаразд, — сказав Вільям. Вампіри ніколи його не приваблювали, проте після всього сказаного вигнати прибульця було все одно, що копнути цуценя. — Ви не проти, якщо ми відведемо вам під лабораторію льох?

— Льох? — перепитав Отто. — Льохко!

Першими, роздумував Вільям дорогою до свого робочого місця, були гноми. З них глузували через їхню працелюбність та їхній зріст, однак вони не хапали зірок з неба [*] і процвітали. Потім прийшли тролі. Цим було дещо легше, оскільки мало хто наважувався кинути камінь в семифутову істоту, котра заіграшки могла відповісти цілою брилою. Потім, як чортики з табакерок, з гробів поз’являлися зомбі. Казна-звідки виникло кілька перевертнів. Швидко зростала і кількість ельфів, хоча їхня інтеграція в міську громаду почалась не дуже вдало — з огляду на кепський характер та репутацію істот, ще небезпечніших, ніж тролі (принаймні, троль не міг видертись по вашій нозі вам у штані!). Тепер у місті можна було зустріти практично всі раси.

Проте вампіри ніколи не робили подібних спроб. Вони були асоціальні — навіть серед своїх. Вони ніколи не вважали себе расою. Вони мали вкрай неприємний вигляд. І вони, поза всяким сумнівом, не мали жодного шансу на відкриття власних закладів громадського харчування.

Та тепер найрозумніші з них втямили, що єдиний спосіб отримати визнання інших рас — це перестати бути вампірами. Це була дуже висока ціна за соціальну адаптацію. Проте, мабуть, не така висока, як у випадку, коли тобі відтинають голову, а потім розвіюють попіл твого тіла. Все життя харчуватись погано просмаженими біфштексами під соусом тартар — це було ще не так погано в порівнянні з перспективою, за якої погано просмажити могли самого тебе [*].

— І все ж таки нам слід ретельніше підбирати персонал, — вголос вимовив Вільям.

З-за скрині з лінзою нарешті невпевнено з’явився Отто. Він був худим, блідим і носив овальні чорні окуляри. Його рука все ще стискала чорну стрічку — ніби талісман, яким ця стрічка, власне, й була.

— Не бійтесь, — сказала Сахариса.

— Ми не кусаємось, — додав Вернигора.

— Пане Вернигоро, вашим дотепам часом не вистачає смаку!

— Головне, що я сам несмачний.

— Фи не пошкодуєте, — сказав Отто. — Я цілком змінився, повірте. А чи мошна дізнаватись, що ми будемо знімайт?

— Новини, — сказав Вільям.

— Шчо є «новини»?

— Новини… — почав Вільям. — Новини — це те, що ми пишемо в газеті.

— Шо ви скажете ось про це, га? — почувся життєрадісний голос.

Вільям обернувся. З-поверх картонної коробки на нього дивилось до жаху знайоме обличчя.

— Добридень, пане Завірюхо, — заспішив Вільям. — Сахарисо, чому б тобі не сходити до…

Він не встиг. Пан Завірюха належав до тієї когорти людей, що вважають найдотепнішим у світі винаходом надувну подушку, яку підкладають вам на крісло в розпал вечірки, щоб почути з-під ваших сідниць відповідний звук. Таку людину не спиниш якимось там крижаним виразом обличчя.

— Я оце копав города і побачив таку смішну редьку! Моя дружина реготала страшенно, і я зразу подумав: той молодий пан з газети має це оцінити!

До відчаю Вільяма, він негайно поліз у коробку.

— Пане Завірюхо, я не думаю, що…

Та рука відвідувача вже щось витягала з коробки.

— Вам, дівчино, теж буде цікаво побачити!

Вільям заплющив очі.

Він почув, як Сахарисі перехопило дихання. А за мить вона вигукнула:

— Неймовірно, як справжній!

Вільям розплющив очі.

— Та це ж ніс, — видихнув він. — Редька у формі довгого обличчя з величезним носом!

— Мені робити знімок? — спитав Отто.

— Неодмінно! — радісно погодився Вільям. — Великий знімок пана Завірюхи та його редьки носовидної! Перше завдання!

Пан Завірюха просяяв.

— Мо’, я збігаю додома та принесу ще й ту морквину? — спитав він.

— Ні! — одночасно вигукнули Вільям та Вернигора.

— Знімок прямо тепер? — спитав Отто.

— Аякже, — відповів Вільям. — Що швидше ми відпустимо пана Завірюху, то швидше він знайде ще одну неймовірну городину, еге ж, пане Завірюхо? Що б це могло бути… Вухата квасоля? Буряк у формі картоплі? Цибуля з довгим волохатим язиком?

— Тош робити знімок терміново? — уточнив Отто, кожним складом наголошуючи на палкому бажанні прислужитися.

— Терміново, так!

— Взагалі-то у мене там є одна брюква, котора ще не виросла, але я сильно надіюсь, шо… — почав Завірюха.

— Будь ласка, тифитись сюди, пане Завірюхо, — сказав Отто.

Сховавшись за іконографом, він відкрив лінзу. Вільям побачив за склом очі готового до праці бісика. Вільною рукою Отто повільно здійняв причеплену до довгого держака клітку зі вгодованою сонною саламандрою і поклав пальця на гачок, що приводив у дію маленького молоточка — саме такого розміру, щоб удар по голові саламандри роздратував її.

— Будь ласка, усміхайт!

— Стривайте, — сказала Сахариса. — Хіба вампірам можна…

Клац.

Саламандра спалахнула, заливши кімнату сліпучим світлом.

Отто заверещав. Хапаючись за горло, він упав на долівку. Тоді раптом, хитаючись і намагаючись вдихнути повітря, знову зірвався на ноги; його коліна вивернулись, він промчав через кімнату і назад, а тоді впав під стіл, несамовито хапаючись за нього й розкидаючи навсібіч папір.